Чи може Україна виграти, коли програють США?
Чи може Європа виграти, а Україна програти?
Чи може Україна виграти, а Європа програти?
Будь-який із цих варіантів можливий. Питання лише в ймовірності. Щоб зрозуміти, як ведеться глобальна політика, ми маємо відкинути емоції і подорослішати. Ні в США, ні в Європи немає особливих сентиментів щодо нас. Всі висловлювання політиків, які апелюють до питань справедливості та моралі, здійснюються тоді, коли це відповідає їхнім інтересам.
Політика — це прагматична та цинічна річ, де все зводиться до вигоди твоєї власної країни.
Якби європейці точно знали, що їм нічого не загрожує за умови здачі нас в руки Росії, вони б швидко змінили риторику, і ми швидко б перетворились на країну, очолювану терористичним «київським режимом», з яким бореться благородний містер Путін.
Але вони розуміють, що ніхто не може дати їм таких гарантій, тому й підтримують Україну. Тобто ймовірність виграшу Європи при програші України мізерна.
І Європа заради збереження свого укладу життя не може погодитись на відмову від міжнародних правил недоторканності кордонів. І в першу чергу не через благородність і високі моральні стандарти, а через те, що в них немає спроможних військових сил, щоб захищати себе. Та й ментально, звісно, європейці мислять категоріями економічного успіху на рівні персональної якості життя громадянина, а не про велич системи, якою є держава.
У цьому плані європейці, звісно, з більш розвиненим рівнем свідомості та інтелекту. І їхній світогляд та міжнародні правила, засновані на цьому, — це свідома та зрозуміла система, яка сприятиме стабільності і рухатиме світ до розвитку.
В процесі встановлення цієї системи було багато помилок, несправедливостей та подвійних стандартів.
США — це країна, яка після закінчення Другої світової війни очолила побудову міжнародного порядку і міжнародної економічної системи і, по суті, стала глобальним поліцейським, який «знімав вершки», але і ніс найбільші витрати на формування цієї безпекової парасольки.
Європейці з радістю переклали ці військові витрати на США, зосередившись на персональній якості життя.
І так тривало дуже довго. Була ідея, що економічна глобалізація, інвестиції, переплетеність зв'язків, коли всі торгують на одному базарі, стане запобіжником від війни. І на певний час такі країни, як Китай, Росія, Індія та багато інших сховали свої геополітичні амбіції.
Європа також загралась. Вона почала балансувати між США, Китаєм та Росією, відмовляючись від тісніших економічних зв'язків зі США і посилюючи економічну могутність її геополітичних супротивників.
Тому тут потрібно розуміти, що велика частка відповідальності за те, що ми маємо зараз, лежить саме на європейцях. І певна логіка претензій США до Європи, звісно, є. Бо вони водночас хотіли і сподівались на повний захист від США, але перестали за це платити економічною вигодою, яку з цього отримували США.
Тобто система, яку вибудували США, перестала приносити їм дивіденди.
Вони зрозуміли, що з таким розвитком подій вони програють.
Це призвело до ситуації, що Європа стала найзаможнішою, але найменш захищеною. США почали поступово відмовлятись від ролі світового поліцейського, а оброслі економічним жирком, але ментально з архаїчним мисленням, диктаторські по своїй суті країни почали думати про «велич» та «справедливість».
Я найбільше не люблю категоричності і, звісно, погоджуюсь, що можу помилятись. Навіть якщо я десь не наголошую на цьому, то прийміть, будь ласка, що те, чим я ділюсь, — це не моя спроба переконати, що все саме так, а не інакше. Це лише та картина, яку я на той чи інший момент з найбільшою часткою ймовірності приймаю. Але завжди визнаю, що можу помилятись, і готовий її скоригувати.
Оскільки розумію, що такі країни, як США, вибудовують стратегії на десятки років вперед, то припускаю, що усвідомлення того, що існуючий порядок речей приведе їх до геополітичного програшу, прийшло до них ще значно раніше.
Які рішення могли бути прийняті?
1. Погодитись на зміну геополітичного балансу і відмова від ролі світового гегемона. Тоді все, що ми бачимо, — це наслідок цієї стратегії, щоб без бою віддати роль світового поліцейського і зосередитись на стратегії власного економічного добробуту. Розвиток технологій, розвиток глобального бізнесу, і таким чином отримати частку світового пирога. А всі ці витрати, які несе світовий поліцейський, хай тепер лягають на плечі китайців. У будь-якому випадку США залишаються сильним гравцем. А недалекоглядність решти світу — це їхні особисті проблеми. Чи приймаю я те, що у них може бути така стратегія? Цілком. Підтримка Європи і України чи відмова від цього — це лише питання економічної вигоди.
2. Не погодитись і зіграти в гру для того, щоб зберегти за собою лідерство чи часткове лідерство. Але для цього потрібно було почати свою гру давно і витончено. Чи розуміли вони амбіції Росії, Китаю, Індії та інших «ображених»? Звісно. Чи розуміли вони агресивні наміри Росії проти України? Звісно.
Отже, їх не влаштовувала вже існуюча міжнародна система, але також вони розуміли, що й геополітичні конкуренти готуються до її руйнації.
Якби у них дійсно було бажання зберегти порядок речей, то реагували б вони на все те, що відбувалось останні два десятки років після Мюнхенської промови Путіна, зовсім по-іншому. Розумію, що це може видаватись фантастичним, бо для нас такий рівень планування і гри здається неможливим, але для мене з високою часткою ймовірності виглядає так, що з Путіним грали в піддавки. Не зупиняючи його агресивні наміри, а навпаки заманюючи його сюди.
З якою метою?
Якщо ви розумієте, що ваші геополітичні супротивники готуються кинути виклик і зруйнувати міжнародний порядок, і якщо при цьому ви й самі хочете його зруйнувати, то краще створити ілюзію у своїх супротивників, що вони можуть це зробити малою ціною. І змусити їх почати діяти «зарано». Створити ілюзію, що супротивник веде партію, в той час, коли насправді це робиш ти.
Тобто, якщо ти знаєш, що бійка неминуча, то продемонструй слабкість.
Також не готовий бути категоричним, але видається, що саме агресія Росії проти України мала бути тим моментом, коли «ображені» мали заявити про свої геополітичні претензії.
Просто це мало відбутись швидко, і Європа повинна була опинитись у військовій облозі, абсолютно беззахисна. Росія б отримала Україну і свою зону впливу, а Китай виступив би новим гарантом безпеки для решти Європи і отримав би свої економічні дивіденди. Ну і решта тих, хто зараз підтримує Росію, отримали б свою більш справедливу частку «пирога».
У цю, здавалось би, фантастичну теорію, добре лягає і ставка на президента Зеленського, і шашлики в травні, і хибні розвіддані ФСБ, згідно з якими для них тут мала бути швидка прогулянка.
США в будь-якій зі своїх стратегій повернули собі економічний вплив в Європі і отримали ослаблених супротивників. А далі вже йдуть ситуативні спроби розвалити цю коаліцію, послабити їх економічно і потягнути час.
І для цих цілей «ідіот Трамп» зі своїми «два-три тижні» цілком підходить. Але не самі їхні нинішні дії створюють цю коаліцію «ображених». Вона утворилась значно раніше.
У нинішні дні вже вирішується конструкція нового міжнародного порядку. І значна частка відповідальності за те, що це відбувається, лежить на європейцях, які загравали з Росією і Китаєм, вважаючи, що таким чином створюють для себе найвигідніші економічні умови розвитку.
Особисто для мене з найбільшою часткою ймовірності все виглядає так. Все, звісно, може бути більш банальним. Менше якихось стратегій, а більше людської тупості і випадковостей.
Але може бути й ще складніше. Наприклад, спільна гра США і Китаю, щоб прибрати конкурентів, збільшити свій вплив і поділити ролі для світової гегемонії. Але в будь-якому випадку, як би ми не прийшли до цієї точки в історії, світ може знову здобути баланс тільки після успішних переговорів США-Китай.
Тільки питання, чи відбудуться вони зараз, чи після дуже неприємних для всього світу подій.
Чи можливі успішні переговори зараз з не дуже вигідними нам умовами? Можливі, але для цього путін має проявити прагматизм. І тут звісно питання чи грає він схибленого щодо України задля максимізації того, що йому подарують, чи він дійсно готовий на все заради «остаточного розв'язання українського питання».
Бо якщо останнє, то в разі успішних американо-китайських переговорів (коли б вони й після яких подій не відбулись) він уже стане проблемою для обох сторін.
