Поліцейська історія з летальним фіналом для порушника, яка трапилася в Дніпрі, прогриміла на всю країну і розділила суспільство. Але сказати, що навпіл – не можна. Тих, хто на боці поліції – переважна більшість.
 
Навряд чи доцільно повністю переповідати перипетії резонансної події. Інформації про те, що трапилося – чимало й вона у відкритому доступі. Всі мали можливість переглянути поширені відео та сформувати свою думку. А також взяти участь у бурхливих дискусіях в пабліках.
 
Особистий досвід автора засвідчує, що тих, хто «за» поліцейського, не переконати в протилежному. Як рівно і тих, хто умовно «проти».
 
Примітно, що єдине, в чому сходяться і перші, і другі, так це в негативному ставленні до персони застреленого. І це ще м'яко сказано. Своєю поведінкою той уповні й разюче ясно засвідчив свою належність до специфічної категорії (чи то субкультури) людей, які не можуть користуватися повагою суспільства.
 
Та попри все давайте спробуємо сконцентруватися лише на кількох аспектах.
 
Отже, наскільки дії поліцейського відповідають нормам статті 46 «Застосування вогнепальної зброї» Закону України «Про Нацполіцію».
 
Перший пункт сповіщає, що «Застосування вогнепальної зброї є найбільш суворим заходом примусу». У четвертому акцентується, що поліцейський застосовує зброю у виняткових випадках.
 
З подальшого переліку, коли поліцейським може застосовуватися зброя, відповідними конкретній ситуації у Дніпрі є перші два випадки:
 
«1) для відбиття нападу на поліцейського або членів його сім'ї, у випадку загрози їхньому життю чи здоров'ю;
 
2) для захисту осіб від нападу, що загрожує їхньому життю чи здоров'ю;»
 
Одначе в п. 5 ст. 46 йдеться:
 
«Поліцейський уповноважений застосовувати вогнепальну зброю тільки після попередження про необхідність припинення протиправних дій і намір використання заходу примусу, визначеного цією статтею».
 
Але попри слово «тільки» з п. 6 ми дізнаємося про те, коли допускається застосування вогнепальної зброї без попередження:
 
«1) при спробі особи, яку затримує поліцейський із вогнепальною зброєю в руках, наблизитися до нього, скоротивши визначену ним відстань, чи доторкнутися до зброї;
 
2) у разі збройного нападу, а також у разі раптового нападу із застосуванням бойової техніки, транспортних засобів або інших засобів, що загрожують життю чи здоров'ю людей;
 
3) якщо особа, затримана або заарештована за вчинення особливо тяжкого чи тяжкого злочину, втікає із застосуванням транспортного засобу;
 
4) якщо особа чинить збройний опір;
 
5) для припинення спроби заволодіти вогнепальною зброєю.
 
І який же пункт відповідає дніпровській пригоді?
 
Явно не перший. Бо порушник після сутички з поліцейським, внаслідок якої той опинився на асфальті, швидко віддалявся від нього. Якби зловмисник хотів заволодіти зброєю, то вочевидь намагався б зробити це й надалі, відбираючи її в лежачого правоохоронця. Натомість, він швидко пішов від поліцейського.
 
Не порушник скорочував відстань, а навпаки, поліцейський кинувся йому навздогін та відкрив вогонь у спину.
 
Збройного нападу чи із застосуванням бойової техніки тут теж не було.
 
Як і того, про що йдеться у третьому та четвертому випадках.
 
А тепер про „припинення спроби заволодіти вогнепальною зброєю“.
 
Як вже йшлося, у випадку з поліцейським в діях порушника ця спроба не проглядалася.
 
Можливо, після того, як поклав поліцейського на асфальт, він поспішав заволодіти зброєю поліцейської, яка в той час зчепилася з його подругою?
 
Але для того, щоби відкрити вогонь без попередження за спробу заволодіння зброєю, потрібно щоби та спроба розпочалася – в дії і часі.
 
На заснятих відео не можна достеменно побачити, що саме сталося у блискавичному розвитку ситуації після того, як порушник поклав патрульного на асфальт і пішов від нього. Та з огляду на те, що отримали в підсумку, можна зробити висновок, що чоловік завдав удару (чи ударів) поліцейській. В результаті та впала, хоча, як випливає з відео – це сталося вже відразу після трьох пострілів поліцейського, які виявилися смертельними для нападника.
 
Виглядає так, що в того просто не було часу здійснити спробу заволодіти табельною зброєю поліцейської. Напасти, завдати їй травму – так. А от поцупити зброю – ні, бо він був відразу застреленим поліцейським.
 
Відтак патрульний використав табельну зброю без попередження, до чого його в подібному випадку зобов'язує Закон, та при цьому стріляв у спину – у ділянку життєво-важливих органів порушника, тобто вів вогонь на враження, при тому, що в пункті 7 ст. 46 йдеться:
 
„Поліцейський уповноважений застосовувати вогнепальну зброю тільки з метою заподіяння особі такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в такій обстановці, для негайного відвернення чи припинення збройного нападу“.
 
Ця норма націлює на виважене й обережне застосування зброї, результатом якого має стати відвернення чи припинення порушення, а не невідворотна й неуникнена смерть порушника.
 
Якби наздоганяючи порушника, поліцейський гукнув: „Стій! Стрілятиму/стріляю!“, ситуація вже була б іншою і такі обставини виступали б на користь правоохоронця, бо той дотримався б необхідних, регламентованих Законом формальностей. І дуже важливих, бо в Законі про них йдеться не просто так.
 
Попередження від поліцейського зі зброєю в руках про намір застосування її мало б психологічно вплинути на зловмисника та дисциплінувати його, утримуючи від подальших агресивних дій. Відчута порушником реальна загроза його життю повинна була справити на нього належний ефект, який би припинив подальший розвиток і загострення конфлікту.
 
В даній же ситуації порушник навіть не бачив, що поліцейський дістав зброю з кобури і цілиться в нього, та не чув відповідного попередження. Не чув, позаяк його не було. Попри недостойні, неадекватні, неправомірні та незаконні дії порушника, така ситуація робить винним в його загибелі саме поліцейського.
 
Всі ці міркування (і не більше!) стосуються фатального фіналу пригоди. Хоча певні корективи, що сприяли б мінімізації ризиків або й навіть унеможливленню непоправного, могли бути внесені в процесі розвитку конфліктної ситуації, градус якої весь час лише підвищувався. Там все від самого початку йшлося по висхідній. Поліцейські не могли не відчувати, не розуміти цього. І ніби саме для такого випадку в тій самій статті 46 міститься пункт 11:
 
„Поліцейський може взяти до рук вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, що склалася, можуть виникнути підстави для її застосування“.
 
Якби це було зроблено та оголошено попередження про використання зброї, пострілів можна було б уникнути, а порушника – справедливо й заслужено притягнути за низкою статей адміністративного і кримінального кодексів. Принаймні, використання поліцейськими зброї, якби до цього таки дійшло, не викликало б стільки питань та суперечок, як зараз.
 
(Степан Бандура) 
Дніпро.