15 серпня о 6:24, швидкий поїзд Київ — Константинівка рушив за маршрутом. Це мій перший виїзд на оповитий війною Донбас. Півтора роки я уявляв собі цю поїздку і зараз нервував як перед першим сексом. Але нічого незвичайного не сталось. Зовсім нічого...

Просто з світу людей які думають що ріст бакса — це їх головна проблема, я потрапив в світ де гарно було б не вмерти, а все інше — тимчасові труднощі.

В Дзержинську я тихо запитав у товаришів: «Я тут подумав, відзняти умови проживання бійців, але боюсь, що на мене образяться за те що я винесу на загал, такі неприємні подробиці побуту». На мене здивовано подивились: «Ти що! Це VIP взагалі!».

Хера це VIP — подумав я — А який же тоді економ?!

Десь близько 21 години, я одягнув «бронік», каску, загрузився у старенький «газ» і мене повезли на передові позиції. Я хотів відзняти, як наші вороги «дотримуються» мінських домовленостей.

Ми летіли порожньою, нічною дорогою і я згадував фразу з фільму «Дракула»: Мертві їздять швидко.

Тут праворуч щось гупнуло.

- Міномет?

- Ага!

- Невже по нам цілять?

- А по кому ж?!

Водій вимкнув фари і втопив газ у підлогу.

Ні, швидко їздять не мертві, швидко їздять живі, що хочуть такими і зостатись.

Добравшись до блок посту ми хутко повискакували з машини і сховались за мішками з піском. Звідси ми мали вже йти пішки, хлопці намагались зв'язатись з побратимами, сказати що ми завітаємо. Бо без попередження нас постріляли б.

Поки туди-сюди, я роздивився навколо. Ну як, роздивився… Звернув увагу, що на відстані 2-3 метрів вже ні чорта не видно.

А якщо — думаю — «сепари», послали якусь «ніндзя-групу», яка зараз підібралась от сюди і «вицибне» з отих кущів?!

Ця думка дуже мене пригнітила. Було темно і страшно. Саме в цей момент я дуже гостро зрозумів нащо потрібні тепловізори і чому фонд «Повернись живим» (з завданням від якого я приїхав) робить акцент на закупівлю саме цієї техніки. Повірте, сидіти вночі посеред поля, затуленим зеленою полосою, що критично обмежує поле зору і чекати з навколо небезпеки — психологічно дуже важко.

Мені згадався фрагмент з роману Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр»:

«Отаман заспокоїв рукою натовп.

Голодна Москва не відмовиться від Українського хліба. Нас чекає запекла боротьба та до неї нам не призвичаюватися. Вона нас не лякає. Армія наша, розбита у минулому році через байдужість українського народу до боротьби за власну хату і державу, не має тепер по достатком сил для боротьби з зміцнівшим ворогом. Ту силу мусить дати сам український народ. Мусимо дати ми!»

До чого це я. Події про які йде мова відбуваються у період 1917-1925 років, і судячи з того, що 70 років СРСР займалась тут геноцидом українства, народ дуже конкретно «натупив».

Розшматований внутрішніми протиріччями, вірячи московським загарбникам, він не надав своєчасної допомоги спочатку армії, а потім партизанам. І що за це отримав? Країну-в'язницю, табори, репресії, голодомор, винищення культури і інтелігенції, нав'язування комплексу неповноцінності і багато іншого.

Перекладаючи мораль цієї історії на сучасну мову — «А просто треба було зібрати пацанам на тепловізор»!

З цих думок мене вихопило те, що всі різко попадали на землю. Я навіть не думав і як був, теж впав додолу. Поряд вибухнуло. Хтось крикнув мені, щоб я біг в бліндаж.

Бліндаж був низький, темний як погріб і під ногами чавкало болото. «Економ клас» — подумав я.

Мені сказали, що почався масований обстріл і рухатись вперед дуже небезпечно. Тому в хвилинку затишшя мене закинули в машину і відвезли де взяли.

Відео за яким я їхав, здобуду наступного разу. А сьогодні подумайте про те, що я розповів вище і не будьте байдужі, бо як співається у відомій пісні «Равнодушие убивает, не хуже пули».

Борімося.

Стас Прудкий.