20.09.2015
Я сидів за саморобним столиком, в розташуванні полку спеціального призначення. Ми разом з Анною привезли сюди різні потрібні штуки і розраховували залишитись на ніч, щоб наступного дня познімати відео з героїчними історіями або привітами до рідних.
Стомлені війною та знуджені за жіночою посмішкою, хлопці не відходили від Анюти, повсякчас їй догоджаючи, мов квіточці серед похмурого пост апокаліпсису.
Мене ж пригостили кавою і залишили в компанії самого себе. Тому я заглибився в споглядання.
З початком війни, мене хвилювали контакти з військовими. Не хотілося ляпнути якоїсь дурниці або ненароком образити. Тут же, вічно суворо-спокійні обличчя та холодно-відсторонена манера спілкування спецпризначенців, робили мене тихим як ніколи.
Мне дуже вразив факт неспівпадання зовнішнього і реального віку бійців. До мужчини, якого ви бачите на фото я довго звертався на Ви, бо був впевнений, що він старший за мене. Але коли мова зайшла за вік, виявилось, що йому 22 проти моїх 27. Все ж війна залишає на людині серйозний відбиток.
Весь наступний день, замполіт водив нас з Анною по табору, до особливо відзначившихся бійців, в яких ми намагались випитати історію їхніх подвигів. І «випитати» тут ключове слово.
Всі без виключення говорили, що нічого такого не зробили, що просто діяли відповідно інструкціям в конкретних ситуаціях, деталі операцій не зачіпались навіть натяком. Більшість взагалі на відріз відмовлялась говорити на камеру або диктофон.
Особисто для мене було дуже шкода, що є люди які по своїй же ж дурості або необережності отримали поранення, і їх підхопили і запестили ЗМІ та суспільство. Вони ходять містом, б'ють себе в груди і розповідають як вони героїчно воювали. А є спецпризначерці, які чорту в пащу залазили, втрачали друзів, отримували поранення, але успішно проводили операції і повертались, з них під тортурами не виб'єш розповідей про те які вони кльові і вимог нагород та відзнак.
Глибоко у вечері ми сиділи за чайком з двома офіцерами. Йшла гарна душевна розмова, і я зважився на відчайдушний крок. Я запропонував задавати один одному питанню і чесно на них відповідати. Пропозицію прийняли насторожено. Спитали нашо це мені і припустили, що на мені мікрофон. Я відповів, що хочу зрозуміти солдатську душу, мікрофона на мені нема, і що про висновки свої я напишу без деталей.
Ми почали грати. Я ставив дуже обережні питання, а офіцери навпаки дуже прямі і навіть грубі. Вони розраховували, що я стушуюсь і закінчу гру. Але побачивши, що я відповідаю чесно і розгорнуто, розслабились. Гра пішла і військові самі незчулися як відкрили душу.
Звідти полились ріки з суму за сім'єю, скорботи за загиблими, образ на країну і народ, любов до країни і народу…
Через декілька годин ми сиділи вже інші. Оновлені та очищені. Мої нові друзі зізнались, що гра допомогла їм скинути те, що накопичилось в душі за період цієї неоднозначної війни.
Мораль. Рано чи пізно війна закінчиться. Для когось вона вже закінчилась з отриманням травм і поранень. Люди повернуться в мирні міста. Вони будуть суворі, холодні і відсторонені. Ні в якому випадку не відвертайтесь і не цурайтесь їх. Якщо б не вони, ви б знали багато горя. Відкрийте їм свою душу, обігрійте людським теплом пошматовані болем і втратами серця. В цьому ваша вища місія в цій війні.
З повагою, Стас Прудкий.