Не так давно дочитав роман «Чорний Ворон» Шкляра.
Дуже сильна книга. Описується період спротиву України радянським загарбникам у 20 — 25 роках. Твір побудований на архівних документах, які цитуються дослівно. Що мене боляче царапнуло — у кінці автор розповідає про всіх героїв книги і що з ними сталось після описаного часу. Були там дві старі селянки, які в 33 померли з голоду. Але на що треба звернути увагу.
Описано, що вже у 23 році ватага головного героя(що воювала з совєтами) дуже зносилася і схудла, бо перестала отримувати допомогу від цивільного населення. «Перевелися люди» каже Ворон. У висновку весь повстанський рух до 25 року викосили під коріння. І вже не було кому заступитись за український народ. Тому в 32-33 радянська влада безперешкодно організувала геноцид на наших територіях.
Мораль. Якщо будемо байдужі, будемо ігнорувати війну і не допомагати нашим солдатам, то викосять нас і не спитають як звали.
Ну і декілька цитат з роману, що мене зачепили:
«- Ні, не було в нас зовсім страху, він звітрився разом з надією, бо коли в чоловіка уже й надія пощезла, то який може бути страх?»
«- Залізняк тримав свяченого ножа з написом „Ось вам“.»
«- Ми б могли б там влаштувати своє життя, — сказала вона.
- Могли б. Тільки це не для мене.
- Чому?
- Тому, що на моєму прапорі не написано „Воля України або закордон“.»
«- Жодна катастрофа не ставить хрест на меті.»
«- Звитяга породжує легенди, а відчай — брехню.
„- Яку ще печатку апокаліпсису треба зірвати, аби цей народ знову прокинувся? Але навіть малою щобтою мусимо стояти до кінця.“
Стас Прудкий