Немає імені, є займенники вилаштувані наступним чином:
я — ми
ти — ви
він, вона, воно — вони
Вибудувані за правилами граматичної вичитки, займенники орудують моєю мовою. Сьогодні замінюю своє ім'я в є «я». Думаю про народження, коли не було назв поділу, не було усвідомлення, а було злиття матері та дитини в одному. Затим стали пояснювати іменування довкола. Починали із звичного «Я твій тато», «Я твоя мама». Рахунок починається із одиниці себе. Здається, тоді слідувала третя особа однини «Це твоя мама, вона красива», «Це собака, він гавкає». Але ні, не забуду про те, що до дитини завжди звертаються на «ти» — «Яка у тебе усмішка», «Який ти милий карапуз». По порядку перші три слова борються за місце в пам'яті, але важливим є інше: з раннього віку починається ця дихотомія «я»-"ти", що триватиме до скону, до завершення слів.
"Вони" починають теж рано застосовувати перед дитиною для опису. Наприклад, хлопців, що грають футбол, чи голубів, які визбирують насіння із Театральної площі. Ось "ти" один, а поряд є сума інших, ніяк не пов'язаних між собою, окрім об'єднавчого слова "вони". Нарешті "ти" уже виріс до того віку, аби причисляти себе до "ми" — після перших незабитих голів, що закінчуються образами. Неприродне "ви" хочеться наблизити, як будильник, що зранку ніяк не вгомониться. Хочеться наблизити на відстань "ти", на відстань погляду.
І ось я дивлюсь у твої замлілі очі, що поночі звиваються в памороках непобаченого. А бачити і непотрібно, потрібно відчувати. І щонайгірше чи щонайкраще, що "вони" можна замінити на "ми", як замінити "я" й "ти" й "він" й "вона" у "ми". Можна наблизити "ви" у "ти", але ніяк, затям собі на ніч, не можна звести "ти" у "я". Розділяє не тіло, а мова, розділяє не простір — немічність уму.
Я згадую, Господи, як ти входив у мене крізь свої кров-тіло, до людини звертався матеріально — крізь вино й хліб. Промовляю молитви. Ми ставали єдиним цілим, що шизофренічна мозаїка вибудовувалася у моїй голові. Водночас ти у мені, однак різними є: не можу говорити "я", маючи на увазі "я+Творець". У кожному з нас є це бажання, але цілісність вигадана. Деконструюю себе, Творче, на частки, аби не побачити тебе. У тебе немає імені, ти теж займенниковий.
Ті вечори, коли із заплющеними очима ти не шукала, а була легкою в часі теперішньому, я запитував себе про неможливість розширити кордони внутрішньої мови. Я є лише я і жодне, навіть найбажаніше ти, не стане, не розширить цю першу позицію, яка не піддасться ні на які хитрощі. У такі моменти вкрай добре відчується математичність мови, яка приховує за дією єднання — операції поділу, залишання усе, як було. Різниця у якості одиниць "я"-"ти" опісля, ти робиш мене кращим.
Не треба було сподіватися, що мову вдасться перехитрити. Вона уже все вивірила на своєму шляху, вона знає свідомо про обмеження. Раціональна мова викликає бажання знайти безум, некодифікований її символами. Наприклад, дивитися як розгортаються із клубка твої зіниці, слухати, як ковдра встеляє твою праву стопу.
Ми, в'язні мови, залишаємося поряд, хоча й відчуваємо її структурність. Пізнавши межі мови, давай знайдемо чорний вихід із неї . Не у її тілі, не у наших тілах. Це триватиме ненадовго, бо завжди доведеться вертатись у неї. Однак, на щастя, є безум, про який я так довго стараюсь тобі розповісти. Структурований у мові, бажаю її покинути із тобою. На щастя, безум не менш є багатим, аніж символічні системи. То що ти про це гадаєш?
