Міф чи міт? А може наратив? Ці терміни активно використовують політики, телевізійні та й диванні експерти. Часто цими термінами нам пояснюють спроби ворожого впливу на нашу свідомість. Певне спотворення й брехливість. Але що таке міф, міт та наратив? І чи це обов'язково щось брехливе чи вороже?

Який образ у вас виникає, коли ви чуєте слово «міф»? У мене — щось про античні часи, Зевса чи богиню Ісіду. Але це обмежений і, відповідно, помилковий образ, який у нас інсталювали під час шкільних років.

Наразі немає універсального трактування терміну «міф». Різні дослідники інтерпретують цей термін по-своєму. Наприклад, є пояснення, що «Міф» — це оповідка про походження певних складових світу, які оточують людину за допомогою зрозумілих образів та символів. Та я вважаю, що це надто спрощене пояснення, яке обмежує міфотворчість винятково стародавніми часами.

Насправді ми з вами постійно конструюємо міфи. Наприклад, коли розповідаємо, де перебуваємо та що відчуваємо під час ракетних обстрілів, як познайомились із коханою людиною чи як просуваємося по кар'єрі. Це також міфи, хоча вони не пов'язані із античністю. Я вважаю більш повноцінним визначення, що «Міф» — це форма інтерпретації реальності за допомогою знаків та символів. Це пояснення розширює сприйняття міфу, пролонгує його життя у сьогодення та допомагає конструювати майбутнє. Виходячи із цього, міф є потужною зброєю національної безпеки.

Через художні твори можна спонукати людей прибирати на вулиці за хатніми улюбленцями, пити певні напої чи ненавидіти цілі народи. Наприклад, у рашистському фільмі «Мы из будущего» сценаристи відправляють російських молодиків у події ІІ Світової війни. У певний момент персонажі фільму зустрічаються із воїнами УПА, яких сценаристи малюють у злочинному образі. Через ігрове кіно глядачу інсталюють образ бандерівців, які нібито служать нацистам та вбивають мирних жителів. Таким чином рашистські змістовики викликають у глядачів ненависть до українців та ідеї української незалежності. А це 2008 рік. Через 6 років росія нападе на Україну, прикриваючись гаслом «захисту від бандерівців». Озброєні цим же гаслом російські військові у 2022 році будуть вбивати українців у Бучі, випалюватимуть Маріуполь та обстрілюватимуть ракетами дитячі майданчики у Києві.

Міф (особливо героїчний) завжди має у своїй структурі три складові: Логос — певну правду, факт або особистість, Етос — етичну складову або мораль та Пафос – емоційне сприйняття чи реакцію.

Візьмемо до прикладу фільм Олексія Шапарєва «Крути 1918». Він розповідає про героїзм студентів Української Народної Республіки у битві проти більшовиків під станцією Крути 29 січня 1918 року. Фільм починається із того, як сучасний військовий у пікселі гортає вцілілий щоденник учасника битви під Крутами. Пізніше ми дізнаємось, що цей щоденник писав Андрій Савицький (син генерала Яна Савицького). Він був пацифістом, а коли сунула більшовицька навала, вдягнув погони та пішов добровольцем на фронт захищати Батьківщину. Сценаристи якісно осучаснили історію Крут. Наприкінці фільму нам показують, що ролі сучасного військового у пікселі та студента Андрія Савицького виконує один актор. 

У картині «Крути 1918» Логос відображають у самій фактовості, що бій під Крутами відбувся. Етос – пояснює мотиви, чому студенти взагалі взяли зброю до рук. А Пафос допомагає нам відчути емоції, які переживають герої фільму.

Усі сучасні голлівудські стрічки, книги бестселери та й розповіді про сьогоднішню війну конструюють за структурою героїчного міфу. Не важливо, чи ми розглядаємо серіал «Шерлок», сагу про Гаррі Поттера чи всесвіт Marvel. Усі ці сюжети мають спільну структуру героїчного міфу. Якщо ви прагнете більше дізнатись, як будують захоплюючі історії, то дуже раджу почитати книгу Джозефа Кемпбелла «Герой із тисячею обличь». Якщо ж ви маєте лише 4 хвилини і не готові читати 450 сторінок Кемпбелла, тоді послухайте коротку структуру, яку виклав Oxxxymiron у третьому раунді реп-батлу проти SlavaKPSS. Так можете у ютубі й забити: «oxxxymiron путь героя».

Якщо ми виходимо із того, що «Міф» — це форма інтерпретації реальності за допомогою знаків та символів, то саме час визначити, що таке «наратив». І може «наратив» — це просто модний синонім «міфу»? Дісклеймер: ні, наратив і міф означають різне.

Простою мовою часто пояснюють, що «наратив» — це оповідь. Від англ. і фр. narrative — «оповідь» та від лат. narrare — «розповідати», «пояснювати». Або більш широко — сукупність пов'язаних між собою реальних чи вигаданих подій, фактів або вражень, які складають оповідний текст.

Якщо ми будемо слідувати логіці наведеного пояснення, то можемо зробити хибний висновок, ніби самі по собі фільм «Крути 1918» чи історія про привид Києва є самостійними наративами. Але це припущення хибне. Я вважаю, що обмежувати «наратив» окремим оповіданням чи розповіддю — замало. Наратив — це дещо більше, що виходить за рамки окремої оповіді.

Професор УКУ Ярослав Грицак не виділяє окремо терміну «Наратив» але вирізняє відмінність між «Міфом» та «Мітом». Він говорить, що «Міт» — це певна надправда про буття. Я не вважаю, що необхідно вирізняти «міт» в окрему категорію, бо у західній літературі є лише "Myth", а поява двох співзвучних термінів в українській мові мені видається відгомоном оновленого українського правопису. Ми ж не відрізняємо «телеефір» від «телеетеру» чи «анафему» від «анатеми».

Я вважаю, що Ярослав Грицак під терміном «Міт» має на увазі «наратив». Бо саме наратив є надправдою про буття. Навіть ширше. «Наратив» — це надправда про буття, яку ми формуємо із мережі «міфів», тобто, з інтерпретацій реальності за допомогою знаків та символів.

Повертаючись до прикладу фільму «Крути 1918», ми бачимо наративи прагнення незалежності України, незламності українців, рішучості самим визначати свою долю. Наративи і є надправдою про наше буття. Вони пояснюють хто ми, що нас обʼєднує, які ми сповідуємо цінності, хто наші вороги та що ми прагнемо. Як пояснює професор КНУ Рена Марутян, мережа наративів формує комплексну «матрицю національної ідентичності».

Історії про Запорізьку Січ, героїв Крут, кіборгів ДАПу, та навіть казка про Котигорошка поєднуються українськими наративами. Зміцнюють їх та формують матрицю національної ідентичності. Але цього виявилось замало.

Із відновленням української незалежності у 1991 році ми не вибудували захисну систему оборони української ідентичності. Держава не приділяла достатньої уваги українському кіно, музиці та книгам. За відсутності структурованого та визначеного українського наративу, наш культурний простір перебував під впливом наративу російського. Це створило поживний ґрунт для політичних спекуляцій щодо мови, «братства народів» та геополітичних спрямувань України.

Недостатня увага української держави до наративів та матриці ідентичності призвела до того, що росіяни сприймали Україну як територію «руського міру» та російської ідентичності. Це явище було всепроникним: від пам'ятника російський імператриці Катерині ІІ в Одесі та вулиці Московської у центрі Києва, до пісень Газманова та популярної саги «Ночной Дозор» російського шовініста Сергія Лукʼяненка. До речі, сам Лукʼяненко навіть забороняв продавати в Україні свої книжки, але екранізація його роману (яку навіть показували по центральних каналах українського ТБ) зробила свою брудну справу.  

Щоб перемогти у війні за українську ідентичність, держава має підтримувати створення українських міфів та визначати стратегічний наратив. Чому саме держава має бути «замовником» наративів? Бо наратив є складовою сектору національної безпеки навіть більше, аніж складовою культури. За рівнем важливості міфи й наративи не менш цінні, аніж Himars, бо Himars захищає тіло, а наратив — душу. Стратегічний наратив захищає народ від ворожого впливу, бо ідентифікує та відсікає ворожі ідеї так само, як організм відсікає чужорідне тіло.

Ми маємо знімати фільми й тіктоки, писати пісні й книги, створювати комп'ютерні ігри з українським контекстом та потужними українськими наративами. Тоді ніхто не зможе нам щось нав'язати.

Сергій Биков для Interfax-Ukraine