Ми з нетерпінням чекаємо Дня Перемоги над рашистами і наближаємо його усіма силами. Мільйон українців, за даними Олексія Резнікова, взяли зброю до рук та стали до лав сил оборони України. Інші працюють у тилу, возять, донатять, волонтерять. Все задля перемоги над агресором. Але ми рідко замислюємось над тим, що буде після завершення війни.

Зараз саме час планувати наше майбутнє після довгоочікуваної перемоги та передбачати можливі виклики, з якими ми зіткнемося. У цій колонці я хочу поділитися своїм поглядом на п'ять потенційних загроз національній безпеці в інформаційній сфері, з якими може зіткнутися наша країна після війни. Я вважаю, що ми повинні почати працювати над заходами із убезпечення від цих загроз вже зараз.

Публічне знецінення воїнів.

Нині військо користується найбільшою довірою серед державних інститутів. За даними січневого дослідження NDI та КМІС, Збройним силам України довіряють 98% українців. Проте після війни рівень довіри до ЗСУ може знизитись, а ветерани можуть зіштовхнутись із ворожістю, якщо держава не закарбує у суспільстві шанобливе ставлення до наших захисників.

Просто нагадаю цифри. Згідно дослідженню КМІС наприкінці 2014 року армія стала інститутом, якому довіряли найбільше — 76% українців. Далі йшли Президент, церква, українські ЗМІ та Уряд. Наприкінці 2018 року, за даними того ж КМІС, довіра до Збройних сил України зменшилась до 53%, поступившись і церкві і волонтерським організаціям.

Вже зараз ветерани стикаються із проблемою працевлаштування, що підштовхує їх до асоціальної поведінки. Майже третина, 28% ветеранів мають статус безробітного. Такі цифри фіксує опитування Українського фонду ветеранів у лютому 2023 року.

Прогалини із реабілітацією та реінтеграцією військових у мирне життя посилюють загрозу знецінення воїнів. Цьому може сприяти маніпулятивний фокус уваги ЗМІ та соцмереж на випадки злочинів чи недостойної поведінки колишніх військових.

Я дуже вітаю, що офіс Віце-Премʼєрки Ірини Верещук та міністерки Юлії Лапутіної взялись за оновлення стратегії державної політики щодо ВПО та ветеранів. Це необхідний та дуже важливий напрямок роботи, який має полегшити життя ветеранів та вимушених переселенців. Проте у даній колонці я акцентую увагу на загрозах інформаційній безпеці, які на жаль не зникнуть навіть якщо Уряд вирішить усі проблеми ветеранів.

Інформаційна війна всіх проти всіх.

Рік повномасштабного вторгнення росії змінив інформаційні звички українців. Наші співвітчизники менше дивляться телевізор, а більшої популярності набувають соціальні мережі, групи й чати у месенджерах.

Лютневе дослідження «Рейтинг» показує, що національні телеканали та месенджери практично зрівнялись за популярністю як джерело отримання новин — 43% та 41% відповідно. Хоча ще рік тому національне ТВ дивились 55% українців, а отримували новини із месенджерів лише 11% наших співгромадян.

На відміну від телебачення та офіційних ЗМІ, нові медіа частіше поширюють фейки, маніпуляції та відверту дезінформацію. Особливо небезпечними виявляються анонімні канали з «інсайдами». Їх інформацію неможливо перевірити а самі канали вкрай складно покарати за дезінформацію. Через емоційне забарвлення, фейковими новинами хочеться ділитися та на них реагувати, але цього треба уникати.

Незважаючи на активну кампанію з медіаграмотності, наприкінці 2022 року 63% українців публікували дезінформацію у Facebook. Про це свідчать результати 4-ї хвилі дослідження фактчекерської ініціативи Оксани Морооз #ЯкНеСтатиОвочем".

Після перемоги у різного щабля ділків може зʼявитись спокуса використати нові медіа для дискредитації окремих осіб чи цілих інституцій. Це можуть використовувати як внутрішні діячі, так і зовнішні вороги для здійснення ворожого інформаційного впливу на українців.

Реінкарнація проросійських медійників

Після повномасштабного вторгнення громадський рух "Чесно" запустив реєстр держзрадників, у якому виділив медійників в окрему категорію. Станом на середину березня 2023 року у реєстрі 89 пропагандистів, блогерів, та журналістів, включно із Назаром Діордіцею (Макс Назаров), Діаною Панченко та десятками інших.

Частина медійників із реєстру "Чесно" перевзулись після повномасштабного вторгнення та прикидаються, що люблять Україну чи не сильніше за Сергія Стерненка, проте продовжують приховано нести ворожі наративи.

Допоки триває війна, правоохоронцям відверто немає часу приділяти достатню увагу пропагандистам. Тим паче, що вони готові сьогодні просувати українські наративи, сподіваючись уникнути відповідальності за попередню антиукраїнську діяльність.

Великим питанням залишається, що вони робитимуть після перемоги, якщо таки уникнуть покарання? Знову просуватимуть антидержавні наративи, розколюватимуть суспільство, повернуться на телеекрани? Питання відкрите.

У протидії реінкарнації пропагандистів важливу роль відіграють Служба безпеки України, Центр протидії дезінформації при РНБО та сама Рада національної безпеки і оборони України.

Загроза ідентичності

Стратегія інформаційної безпеки України до 2025 року виділяє утвердження української громадянської ідентичності в окрему ціль державної політики. Багато чого вже зроблено для її досягнення. Наприклад, заходи із українізації культурного простору, сфери обслуговування, декомунізація топонімів тощо. 

За рік повномасштабного вторгнення росії, зросла частка українців, які спілкуються державною мовою. За результатами дослідження Фонду "Демократичні ініціативи" та Центру Разумкова, українською спілкується у побуті 71% наших співгромадян. Рік назад цей показник складав 64%. На десять відсоткових пунктів зросла й кількість тих, хто визнає українську мову рідною – тепер нас 87%.

Українська мова та ідентифікація себе українцем проходять крізь віки ключовими об'єднуючими факторами. Проте, для досягнення цілі утвердження громадянської ідентичності, однієї мови та самоідентифікації замало. Окремими завданнями у Стратегії інформаційної безпеки виділяють стимулювання розвитку українського кінематографу, книговидання та іншого культурного продукту. І з цим поки є певні прогалини. Почнемо знову із мови.

Досі 35% українців вважають, що можна створювати культурний продукт російською. Добре хоч, що зріс відсоток українців, які підтримують заборону російських артистів та російського культурного продукту. Тепер нас 63% і це на понад 20% більше, ніж рік назад. У той же час, майже 14% населення досі вважають заборону російського культурного продукту помилковою. Це дані вже згаданого дослідження Фонду "Демократичні ініціативи" та Центру Разумкова.

Тепер про сенси. Якщо сценарій фільму несе ворожі наративи, то його не врятують ані українська мова, ані українське виробництво. Хіба проблема зняти українською мовою фільм про події 2014 року, де головний герой живе в умовній Костянтинівці, виступає за нейтральний статус, багатовекторність України та бачить можливість самореалізації на мітингах антимайдану? Чи буде таке кіно нашим, якщо навіть усі герої спілкуватимуться українською, а зніматиме фільм кінокомпанія із Вінниці? – абсурд, бо це ворожий фільм із ворожими наративами. Ще більшим абсурдом виглядатиме державне фінансування такого продукту. Адже сенси важливі.

Держава має вибудувати матрицю сенсів, які утверджуватимуть громадянську ідентичність, відповідатимуть національним цінностям і національним інтересам. Ми маємо чітко розуміти, яка спільна слава минулого нас об'єднує, що спільне ми робимо зараз та для наближення якої спільної мрії ми це робимо. Якщо ми на рівні держави цього не зробимо, тоді порожнечу займе чужа ідентичність і ми наближатимемо чужу мету. Чию? Палітра широка: від Туреччини до Індії та Південної Кореї. Бажаючих зайняти наш культурний простір завжди буде вдосталь, тому культурний простір необхідно захищати.

Модель еталонного українця

Ще однією потенційною загрозою, яка логічно випливає із опису попередньої, є модель еталонного українця. Інакше кажучи, спроба запакувати багатогранне українство у певну коробку із набору характеристик. Така собі спроба видати українців за салоїдів у шароварах. Саме у такому принизливому образі намагались змалювати українців. російські пропагандисти упродовж сотень років.

Відновлення цієї ідеї може загрожувати спробою перенаправити процес будівництва української політичної нації у переважно етнічні рамки із подальшим розділом на правильних та неправильних.

На рівні держави необхідно розробити максимально широку матрицю української громадянської ідентичності, яка стимулюватиме багатогранність, різноманіття та вибудує потужну смислову імунну систему.

Як протидіяти вказаним вище та іншим загрозам у сфері інформаційної безпеки України? Відповідь і проста й складна одночасно. Розпочати необхідно із нормативно-правового забезпечення. Варто нарешті ухвалити розпорядження Уряду "Про затвердження Плану заходів з реалізації Стратегії інформаційної безпеки на період до 2025 року". Документ розробило Міністерство культури та інформаційної політики та наскільки мені відомо, він погоджений із усіма стейкхолдерами. Нагадаю, період надання громадських пропозицій до плану завершився ще у серпні минулого року. Думаю, що півроку точно вдосталь, щоб погодити та затвердити план дій. Бо якось дивно виглядає, що Стратегію розробили до 2025 року, а, станом на середину березня 2023 року, досі немає плану, як цю стратегію втілити у життя. Другий крок – виконувати план заходів. Третій крок – розробляти оновлену Стратегію інформаційної безпеки вже на новий період часу.

Окремо відзначу, що навіть за відсутності погодженого плану заходів, міністерства, відомства й державні структури працюють над реалізацією Стратегії інформаційної безпеки. Зокрема, посилили стратегічні комунікації, запровадили політику єдиного голосу, підтримують мистецькі ініціативи тощо. Але без конкретного плану заходів, ця робота видається переважно хаотичною і точно може бути ефективнішою.

Сергій Биков, політичний консультант. 
Колонку підготовано для Interfax-Ukraine