Сьогодні нарешті випив каву в улюбленій кав'ярні на Подолі. Та історія, яку я почув ненароком — розчулила мене майже до сліз.
Я звично замовив великий капучіно і сиджу на вулиці, готуюся до скайпу з Euronews. Ненароком чую розмову за сусіднім столиком. Дві жінки. Одна у повітряному сарафані із якимось квітковим принтом, а інша у явно несезонному темносірому светрі та з виразним животом.
З розмови стало зрозуміло, що перша живе неподалік нашої кав'ярні, а друга евакуювалася з окупованого Мелітополя через росію.
Жінка, яку подруга називала Любою, хотіла евакуюватись із чоловіком у бік Запоріжжя, але рашисти розстріляли автомобіль їх друзів, які їхали напередодні. Вони не хотіли вірити, що рашисти розстрілюють мирних людей, які готові дати хабар, аби тільки врятуватись від окупантів. Та правда виявилась жорстокішою за найстрашніші повідомлення української розвідки. Тому було вирішено евакуюватись через Крим до росії, а потім через Грузію до Туреччини, звідти до Польщі і поїздом у Київ. Тим паче, що Люба вагітна. Вирішили їхати двома родинами, щоб не так страшно.
На переході до окупованого Криму подружжя роз'єднали. У чоловіка Люби на плечі було татуювання із тризубом. Він зробив його у 2015 році, коли волонтерив у зоні АТО. Окупантам не сподобалось татуювання та ФСБ затримали чоловіків. Жінки поїхали далі, тримаючи зв'язок із чоловіками, яких, як вони дізнались пізніше, відправили до фільтраційного табору.
Зв'язок втратився за тиждень, коли жінки вже були у Грузії та чекали на рейс до Стамбула. Останнє СМС від чоловіка Любиної подруги було: «нас б'ють та ми витримаємо. Переживаю за Стаса та його тризуб». Жінки дуже перелякались але не могли повернутись. Вони і так дивом втікли. Вдруге випробовувати долю не було жодного бажання.
У Кракові жінки розділились. Люба поїхала до Києва, а її подруга лишилась у Кракові. Під'їжджаючи до столиці, Люба знову намагалась додзвонитись чоловіку подруги та дізнатись, як тримається її рідний Стас.
Вона хотіла одразу по приїзду їхати до офісу Уповноваженої з прав людини та готова була на все, щоб її рідненький Стас повернувся просто живим. Але він не повернеться.
Голос по той бік телефону прохрипів, що окупанти довго катували Стаса та зрізали ножем тризуб з його плеча. Просто зрізали ножем шкіру, як ми відрізаємо шмат м'яса. Біль Стас витримав, але кров не вдалось зупинити... Рашисти забороняють надавати медичну допомогу тим, хто проходить фільтрацію. Стас так і помер, стікаючи кров'ю... Окупанти зрізали шкіру з тризубом, але так і не зламали українську душу Стаса.
Тепер Люба не знає, як їй жити, але точно знає, що жити треба. Не тільки заради себе, а більше заради пам'яті Стаса та його майбутнього сина, якого Люба назве на честь батька.
Люба вже не плачить. Вона сидить у кав'ярні, у темносірому светрі та розмірковує, якою дитиною виросте її маленький Стас. Її майбутній син — єдине, що не змогли забрати рашистські окупанти....
