Serafym Gordienko: Твій останній день

- Чи пам'ятаєш ти, як це було?

Коли почало гриміти. Коли ми дочекалися. Термінова мобілізація, контрнаступ, арта, мехбригади, авіація.

Горлівка, Дебальцеве, руїни ДАПу, Луганськ, Донецьк.

Сльози щастя, наш стяг, залитий кров'ю. Чия це була кров?

Пам'ятаєш?

- Ти тоді виступав на форумах, закликав до «пєрємірія», благав Захід запровадити санкції проти нас. Ти почав розмовляти українською. Ти справді думав, що це мало значення?

Певно, так, ти дуже боявся.

І був правий.

За Луганськом був Донецьк, за Донецьком був Крим. Жодного спротиву. Вони розбіглися, як ті таргани. Шкода.

Татари повернулися. Ті з колаборантів, хто не встиг... Не можу сказати, що це було сплановано, але певні очікування були.

- Після Криму ти вже не виступав. Ти був з роду «політичних тварин», ти усвідомив, що це був твій фінальний акорд.

Захід не залишив нас. Декларативні «ноти» через «агресивну експансію» швидко закінчилися. Руйнація імперії була неминучою, а фінансові активи і інвестиції вже було не повернути. Після «нот» нам почала приходити зброя. Іронічно?

Придністровський край, в якому, наче вихорем, кудись зникла «влада», був поділений за результатами двосторонньої угоди. А Білорусь? Вона вже нікому не була потрібна. Ми розуміли: це не кінець. Ми усвідомлювали, наскільки історичними є ці часи.

- Коли сила танкових з'єднань пройшла через «Кримський міст», (чи як він тоді називався?) ніхто не знав, де тебе шукати. Але всі знали, що з України тебе не випустять.

Тому тебе просто залишили «на десерт». Досить цинічно.

Малиновий клин вітав нас дійсно поетичним літом. Доброзичливі поля сонячників, безкрайня зелень, чисте повітря, насичене життям. Цей край наче хотів привітати нас. Привітати із поверненням додому. Місцеві не знали, чого й чекати, але з часом усвідомили, що нас не цікавлять репресії в бік поневоленого населення.

А Москва палала. Москва палала, Москва вибухала, Москва тонула, і ніхто не міг врятувати Москву. Бажаючих було надто мало.

Потім розпочався Кавказ. Це були криваві дні. Але пройшли тижні, потім місяці, і з прадавніх чеченських гір знову чулось: «Іожалла я маршо!», - на що ми з посмішкою відповідали: «Героям слава!».

Треті визвольні змагання майже добігли свого логічного кінця. Мільйони українців нарешті мали змогу відчути не просто мир. Вони відчули перемогу. Це почуття залишиться з нами навічно.

На руїнах Кремля нарешті грало своїми промінцями тепле українське сонце, яке підняли українці, чеченці, білоруси, татари...і сотні тисяч. Сотні тисяч інших.

- Цікаво, про що ти думав тоді? Каявся? Молився? А може, чогось чекав? На щось сподівався? Це було марно.

Після переконливих військових перемог почалася внутрішня «зачистка». Поки ти відсиджувався у своєму імпровізованому бункері, твоїх «товаришів» хапали і звозили кого куди.

Московська церква зникла. Після 300 років окупації, Київська лавра знову стала належати Богу.

Довгоочікувані репресії, сміх щасливих дітей, тріск столітньої бруківки, реінтеграція повернених територій — починалася нова сторінка в історії України.

- Тобі не було там місця. Це був твій останній день. І ось ти тут. Бачиш?

Подивись, якщо можеш.

Ніхто не прийшов прощатися. Тільки я.

Ти залишився в минулому.

А тепер — я прочитаю тобі вірш.

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верст,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,