«Людина слабка, „завжди терпить збитки“ і має малий ресурс. Коли вона впирається в межу своїх можливостей, за неї починає працювати Бог. Коли вона впирається в межу, вона відчуває відчай, але за неї вже працює Бог. Людина — це і є межа, але її долає Бог.» — Дмитро Корчинський
Невтомна осіння буря все не залишала спроб узяти штурмом Палац, який на ніч став притулком для всіх, хто зміг до нього дістатися. Вітер вибивав шибениці та проривав балки на даху, через які струмком лилася вода на холодний венеціанський мармур. Було очевидно, що це місце доживає свої останні роки.
Очі бодай ледве обізнаного у мистецтві глядача не могла не здивувати та кількість зіркових авторів, шедеври яких заполоняли кам'яні стіни колись великого культурного надбання та дорогоцінного скарбу держави. Велич моменту, відбита силою образу, здавалася безсилою проти невгамовних сил природи, й тепер те, що ще колись вважалося безцінним досвідом пізнання найтонших граней мистецтва живопису, розліталося жалюгідними ганчірковими фрагментами по головній залі.
Нічний шторм застав у палаці кілька сотень людей, з яких лише мала частина ще стояла на ногах. Як і очікувалося, прибувших все більшало, й протягом кількох годин стало очевидно, що атмосфера цього місця все сильніше просочується відчаєм. Сцени найвищого занепаду поставали перед нами – в кабінетах спалювалося все те, що ще могло горіти, включно з трофейними стягами, захопленими колись незліченними легіонами Першої Імперії. Лунали випадкові постріли й лайка, що супроводжувала їх, у загальній темряві падали люди, обрушуючи на себе шафи, величезні дзеркала, люстри, що лежали в темних закутках та інші атрибути палацового життя. Крики й стогін безнадійно поранених стали начебто органічною частиною загальної композиції, на них ніхто не звертав уваги.
Колись розкішні, зали Великого Палацу приймали в себе близько тисячі людей. Не будучи знайомими, ці люди згуртувалися в першочергово щирій потребі вижити, з очима, повними відчуженості, грілися біля ситуативних багать, паливом для яких служили розкішні італійські меблі.
Ще не пробило третю годину, як нас усіх покликавклли до Зали Слави. Нечисленні гвардійці, які все ще зберігали присутність духу, або хоча би його ілюзію, ходили з саморобними смолоскипами та ліхтарями від багаття до багаття, щоб запросити тих, хто ще не втратив здатність розсудливо мислити, на майбутній виступ. Спочатку з небажанням і скепсисом, потім ― із все більшою цікавістю, ми підкорилися.
Ми були одними з перших, хто увійшов до Зали Слави. Щедро освячена полум'ям свічок та гвардійськими смолоскипами, Зала назвалася нам ім'ям, досі не відомим.
Воістину, не було видовища більш принизливого, ніж те, в яких обставинах нам тепер служило це священне місце. З усіх кімнат Великого Палацу лише Зала Слави зберігала певну презентабельність, і саме це й жахнуло нас у момент, коли ми змогли розгледіти те, що від неї лишилося. Зала наче казала нам: «І це ви, діти великих героїв, хто прийшли до мене ні з чим? Це ви ― ті, хто віддав ваші бойові клейноди на розтерзання гарпіям, це ви ― ті, хто народився від вовків, але закінчили, як загнані пси? Ви недостойні мене, й я вам це покажу»
І Зала показувала. Усім своїм виглядом, беручи в помічники бурю, що оточила нас з усіх боків, Зала демонструвала, що нам у ній вже немає місця. Погруддя героїв античності, які так манили нас доки ми були дітьми, тепер потемніли від вогкості та бруду; облуплені барельєфи й звитяжні атланти, що тримали своїми могутніми руками несучі конструкції, тепер служили ні чим іншим, як нагадуванням про нашу страшну трагедію.
Пролунав гуркіт грому ― і ми, всі ті, що були там того дня, здійняли свої голови до неба. Те, що ми побачили, похитнуло наші серця ще сильніше, якщо їх ще можна було похитнути. Чудова розписна стеля, замовлена Його Величністю триста років тому, яка вважалася головним здобутком Зали Слави, ніби зводячи в абсолют всю велич подвигів, пам'ять про які зберігалася тут, тепер безформною масою стікала на мармурову підлогу, не в силах витримати непосильний натиск природи. На наших очах ідентичність нації зводилася до крапель, компанія яких безперечно переслідувала нас уже годинами.
Окремі крики гіркоти пройняли сире повітря осінньої ночі, яка всією атмосферою наближала нас до загадкового таїнства смерті. Складалося враження, що смерть вже захопила Палац, і все, що залишилося – це підкоритися її безсмертній волі, як листя дерева підкоряються холодному пориву вітру – безапеляційно, блискавично, з належним відстороненням.
Буря, яка вирішила тієї ночі підкорити стіни Великого Палацу, на хвилину відступила, й нам відкрилася перспектива дійсності, яка, здавалося б, вирішила залишити нас найближчим часом. Безладна канонада, що луною розкочувалася горизонтом, відгукувалася заревом пожеж, що затьмарили собою небо. Нам було вже байдуже.
Двері Зали Слави прийняли всіх, кого могли прийняти. Більше місця не було, й люди збиралися біля єдиного входу. Декілька десятків гвардійців обступили вестибюль наприкінці Зали, яка вела на другий поверх. Дві коринфські колони, як перші свідки тріумфу класицизму, наче віщували нам швидку розв'язку.
Громовий голос одного зі сторожів розсік атмосферу слабкості в повітрі, як блиск полуторного меча розтинав обійми темряви, що наступила:
― Схиліться й слухайте, спадкоємець Петра з'явився виступити перед вами!
Розряд блискавки ніби вдарив по натовпу, який в мить завмер, як завмерло у віках все теракотове військо. У всіх нас у голові все знову й знову звучало одне питання, але ніхто не наважувався вимовити жодного слова, щоб не порушити невидиме ембарго тиші, що повисло над нами. Зло, яке вже стискало наші шиї своїми липкими від крові руками, тепер ніби теж відступило, ошелешене так само.
Буря то переривалася, то знову наступала, й в перервах ми чули все виразніші нагадування про те, з чим зіткнулися. У той момент для нас існував лише той, хто мав виступити перед нами, перед невдатними спадкоємцями переможців, перед тими, хто не захопив жодного ворожого штандарту, але натомість віддав свої. Його поява, як фінал найкращої опери, була зрежисована самою природою локації. Краплі дощу, що тепер пробили стелю, й з ретельною помірністю омивали наші голови, готуючи до честі побачити Його, ритмічне побиття віддалених артобстрілів, що все сильніше нагадували звуки кафедрального органу, навіть крики птахів, що намагалися відбитися від невідступної бурі, та, рятуючи себе, пробивалися через вікна Палацу ― все це було пов'язано, й до моменту появи Зал підготував сам себе, підкорившись славі, що виходить з Нього, й намагаючись випнути залишки власної.
Зрештою, Він з'явився. Під акомпанемент канонади, що тільки посилювалася, прекрасний, як завжди, Він неквапливо, але твердо крокував слизьким від бруду мармуром галереї, балкон якої височів над усіма нами. Минувши кілька балюстрад, і, вставши між двома колонами, Він нарешті зупинився, й ми змогли розглянути Його.
Золота казула, яку ми раніше не бачили, була надіта поверх білої альби, й своїм неймовірним сяйвом випромінювала з себе сонце, якого нам так не вистачало. Колись білий, а тепер – криваво-червоний, паллій неймовірно поєднувався з Його чарівним обличчям, яке в момент появи нічого не виражало. У руках Він тримав згорток із червоного шовку, й ті, що стояли в перших рядах, бачили, з якою силою він стискає його, ніби борючись з кимось за те, що в ньому лежить.
У Залі Слави повисла мертва тиша. Деякі зараз кажуть, що бачили дівчину, яку виділяло бліде обличчя й довге чорне волосся з ледве помітними слідами попелу. Загадковим чином вона з'явилася в Залі, зайнявши місце в перших рядах. Тієї ночі навіть Смерть хотіла стати свідком Відозви.
Нарешті, Він мовив:
– Воїни Північної армії! Я звертаюся до вас! У дні великого горя й страшних трагедій для нашої Вітчизни ви виявили безмежну хоробрість, волю й довели, що гідні ваших звань. Ваша звитяга не буде забута.
Він зробив паузу, й цими словами Зала Слави начебто дійшла згоди з Ним, підкоряючись Його нездоланній силі, всіма засобами переходячи в контратаку, відтискуючи бурю, яка марно намагалася заглушити Його слова.
– Генеральний штаб Північної армії сьогодні оголосив про капітуляцію. Три години тому ваш головнокомандувач наказав здати всі ключові позиції, які ведуть до Великого Палацу. Через годину, щонайбільше, через дві, ви будете вибиті з цього місця, й в Залі Слави святкуватимуть свій тріумф убивці чоловіків ваших дружин, кати синів ваших матерів, бранці братів ваших сестер. Ви не можете завадити їм.
Він замовк, і ми не могли промовити жодного слова. Його Гвардія, що весь цей час зберігала стійкість духу, тоді не відрізнялася від нас нічим. Ми всі були готові померти, коли почули про капітуляцію. Ми були готові провалитися під мармурові щаблі Зали нашої ганьби, Зали, в якій життя було гірше за смерть, бо це було життя в поразці. Цей страшний, воістину жахливий момент пронизав лютий крик розпачу когось із нещасних. Вигук, що заполонив відлунням весь палац, і став уособленням духу, що заволодів нами всіма в найнижчий момент висоти нашої душі. Темрява густішала з кожним словом, і лише Його оточував якийсь ореол світла, ледве видимий, під вплив якого ми так мріяли потрапити.
Він продовжив, і тепер Він перейшов на крик. Цим криком батька, що безвинно сварить свого улюбленого сина, були остаточно розбиті всі наші надії:
― Ворожі орли майорять над вашими будинками, й заграва пожеж, що охопили столицю, вже сягає вікон Великого Палацу. Ваші сім'ї, якщо не бігли, були роздерті, все ваше майно, все ваше життя – в руках супротивника. Ви, хто розпочали війну, як спадкоємці великої Імперії, тепер знаходитеся у місці, що назавжди в очах ваших дітей стане символом катастрофи, яка прийшла до нас разом із вашою поразкою.
Він спинився й обвів очима Залу, кожен метр якої тепер був зайнятий чиїмось горем, що з очима пораненої тварини дивилося на мисливця, чекаючи милості й дива, яке б врятувало його. Нарешті, він розкрив згорток з червоного шовку, й ми побачили одноручний меч у простих, невигадливих піхвах, що дивовижним чином підкреслювали місце, в якому ми зараз були. У руці, що тепер міцно стискала меч, ми розглянули простенький розарій, з тих, що носять при собі військові капелани.
Він поклав праву руку на рукоятку, й вереск тертя піхов і сталі клинка пронизав наші вуха, ― Він вихопив його й миттєво підніс до верху, ніби бажаючи показати щось, чого ми ще не бачили:
– Цей меч – Слово Боже, що втілилося у гостроті заліза. Колись він належав героєві, чиє ім'я вже давно забуте. Не бійтеся смерті в поразці бо вам буде дана можливість перемогти світ!
Ніхто так і не зміг описати, що сталося в Залі, коли меч був вийнятий з піхов. У мить, коли він підніс його над нами, те світло, що невблаганно виходило з усієї його метафізики, чудесним ореолом убезпечуючи Його від чіпких кігтів Зла, що ніби вже твердо володіло нашими душами, перенеслося пропорційно блиску клинка й промчало по нас, ослілюючи наші очі, однією простою миттю розпочавши процес очищення наших сердець від усіх остаточних проявів пітьми.
Він опустив клинок, і, знову обвівши своїм поглядом велику Залу, поклав його перед собою на бортик балкона, продовжуючи тихим голосом:
― Уся Північна армія нині капітулює. Сорок тисяч солдатів, які ще могли б боротися, зараз надягають ганебну робу військовополоненого. Ви останні з тих, хто ще носить зброю на своїх плечах. Ваше призначення було в тому, щоб програти цю війну, ― я ж пошлю вас на нову.
Лишень тим, хто стояв у перших рядах, була помітна усмішка, що межувала з повною незворушністю, яка відобразилася на Його губах, і яка в мить перетворилася на молот емоції, що вдарив по ковадлу відчаю:
― Зі сходу форсованим маршем мчить Залізний корпус, пробиваючи собі шлях додому вогнем і мечем – він буде в столиці не менш як через два дні. Воїни Північної Армії! Майбутнє нашої Вітчизни зараз витає у повітрі цього Палацу – і ви дихаєте ним, заражаючи себе славою, яку треба лише здійснити!
Здавалося, буря відступила, зрозумівши неможливість нових підступів. Здавалося, час став чимось підвладним, бо зупинився. Повітря, як Він і сказав, як би стало частиною спільної композиції – ми відчували, як із кожним зітханням ми все сильніше ставали тими, ким Він хотів нас бачити. Світло, що Він дав нам блиском сталі того чарівного меча, тепер освячувало кожен наш погляд, кожен рух, кожен подих. Ми, ті, хто вижив, ніколи не забудемо цей момент, тому що це була хвилина нашого воскресіння:
— Встаньте на коліно, хто волею своєю заслужить вічне життя!
Великі творці епічних поем заплатили би будь-яку ціну, щоби стати свідками нашого переходу. Досягши меж землі, Господом нам були даровані крила. Досягши кордонів людського, нашими руками став правити Творець.
Мить, потім секунди перед тим, як ми усвідомили. Загальне мовчання, а потім – розряд. Натовп, що потрапив у павутиння нестерпної краси, що затьмарювала собою все зриме, майже одночасно впав на коліна. Опускалися навіть ті, хто потім не зможе підвестися самостійно. Опускалися й ті, чиї руки вже не могли втримати гвинтівки. Голови більшості були опущені, але ми, хто був у перших рядах, дивилися на Нього, й видовищу не було рівних. У Залі Слави стояв лише один. Він продовжував:
– Сьогодні Господь дав нам Меч, і Слово Його непорушне. Тим із вас, хто не злякається смерті, й з честю віддасть Богові життя своє, захищаючи Його світ, тим я вручу ключі від джерела вічного життя.
Він переміг смерть, бо більше її не існувало. Пройняті Його блиском, перероджені Його словом, ми не могли уявити собі супротивника, що встояв би проти нас.
Меч, що лежав біля нього, засяяв блиском, знову піднятий догори. Ніхто не зможе забути тону голосу, з яким він повільно прочитав Confiteor, не зводячи очей з кожного з нас, ніби пропалюючи залишки темряви, що ще могли ховатися в наших душах. У цей момент магія загального гіпнозу, якого ми, без сумніву, зазнали, досягла свого апогею. У ритм молитви, що Він читав, у залі все з більшою силою почали лунати відчайдушні, але вже ніби знедолені вигуки "Mea culpa!". Повторюючи молитву, щоразу все повільніше, він готував нас до найбільшої ролі, що нас чекала вже найближчим часом.
Не минуло й хвилини, як Зала Слави перетворилася на Долину Покаяння, де майже кожен ридав, не встаючи з колін, де ветерани десятків баталій без зупину били себе в груди, намагаючись вибити з себе все життя, де відчайдушні не могли знайти розради в каятті, а впевнених просто не було.
Світло, яке вивільнило нас від обіймів смерті, в ці секунди перетворювало Залу, в якій звершувалася Відозва. Античні погруддя, які грізним виглядом своїм дорікали власній убогості, тепер знаходили в собі риси великого Воїнства Христового. У їхніх ликах ми із завмиранням пізнавали святих Михайла, Гавриїла, Рафаїла та Уриїла. Розписна стеля, що колись зображувала Нагірну проповідь, тепер служила образом самого Неба та Єрусалима Небесного, що дзвоном тисячі труб невблаганно закликав нас до себе. Балюстрада та балкон, з якого Він проводив Відозву, тепер були нічим іншим, як Престолом слави, де сидів Цар над Царями. Ми не бачили Його, адже блиск меча засліплював нас, але чомусь ми всі знали це, й в нашому знанні не було ані долі сумніву.
Нарешті, Він закінчив. Сліпуче світло почало розсіюватися, даючи можливість побачити Його, прадавні погруддя знову почали набувати свого первозданного вигляду, але відгомін поклику Божого воїнства залишилося з нами до самої сутички зі смертю, своїм дзвоном надаючи нам сил. Звернувшись до Господа, Він зміг остаточно очистити уми та душі наші від скверни, задіяної нам у минулі тижні. Тепер ми були готові завершити перехід.
Промовивши пошепки ще кілька коротких молитов, він жестом піднятої руки негайно закликав до мовчання, й в Палаці запанувала гробова тиша. Без слів, з обличчям, яке, як нам здалося, тепер виражало фаталістичну приреченість, пов'язану з крайнім ступенем упевненості, він відпустив меч, який з гучним брязкотом ударився об мармур першого поверху. Ніхто не вимовив жодного слова, й коли відзвук від зіткнення сталі із мармуром повністю стих, він мовив:
– Воїни Північної армії! Цим ми скріпили договір між вами, мною та Господом Богом. Тепер вам не буде місця ніде, окрім як у Царстві Небесному, і я сам проведу вас, коли настане час!
У його тоні ми чули ту саму незворушність, але тепер вона була змішана з певним ступенем умиротворення – ми знали, й Він знав: що станеться, вже відбулося в той самий момент, коли блиск Його меча пронизав холодний мармур. Те, що Він говорив, Він ніби говорив уже на небесах.
― Прямо зараз за дверима Зали Слави на вас чекають ваші нові командири. Їхній наказ – це моя воля! З ними ви здобудете безсмертя у вашій останній війні.
На його обличчі знову заграла легка усмішка, така, в якій ми відчували батьківську щирість і теплоту погляду. Тільки між батьком та синами може бути подібне почуття. Цим почуттям він закінчував Відозву:
― Нехай ваші серця піднесуться, о діти мої! Те, що на вас чекає – це тріумф, про який судилося лише мріяти найчистішим героям того світу, що переміг своєю жертвою Господь. Я заздрю вам, о воїни Північної армії! Нині все залежить від вас!
Буря, що відсахнулася від Великого Палацу на час Відозви, тепер і зовсім розвіялася, переможена Дивом, що мало місце у його стінах. У повному мовчанні, сотні людей, що мали тепер лише одну мету, колонами виходили із Зали Слави. Гвардійці замкнули за нами двері, можливо, огорожуючи світ від Дива, яке тепер належало лише чертогам пам'яті.
Меч, що став інструментом і підписним чорнилом Дива, так і залишився лежати на холодному мармурі Зали, на який повільними краплями стікали сили дощу. Ніхто навіть не думав підняти його, адже він був уже не потрібний. Ми знайшли мечі у своїх серцях, і кожен із нас став мечем власної долі.
КІНЕЦЬ ЗАЗНАЧЕНОГО ДЖЕРЕЛА.
редакційний коментар:
Події наступних трьох днів майже відразу набули характеру легендарних. Велична, ніким не очікувана оборона передмість столиці, а потім – і руїн Великого Палацу, що поховали під собою майже всіх його захисників, стала прикладом для десятків майбутніх поколінь. Довгий час роль Його Святості в порятунку Вітчизни, що роздиралася пожежами поразок, була незаслужено применшена, а сам він так і не встиг побачити лаври свого тріумфу, трагічно загинувши за кілька годин до підписання довгоочікуваного миру.
Багато хто вірив, що саме у загадковій самопожертві цих хоробрих людей ховався успіх доленосного рейду Залізного корпусу, ударні групи якого нестримно прорвалися через флангові дивізії супротивника, фактично зламавши атаку на штаб-квартиру залишків легітимного уряду.
Автор цих рядків досі залишається невідомим. Щоденник, що був виявлений оперативно-рятувальною групою під завалами житлового будинку, що обвалився 11.04, підписаний ініціалами М. І., що дає вельми мало підстав для подальшого пошуку. Втім, дослідники Інституту Історії не ставлять під сумнів автентичність і достовірність джерела, автором якого прийнято вважати одного з безпосередніх учасників легендарних подій.
Отримавши доступ до вищезазначеного матеріалу, ми з великою повагою можемо нарешті відкрити завісу таємниці, яка огорнула судний день для нашої багатостраждальної Вітчизни.
Описані події по праву займуть одну з центральних позицій у пантеоні слави, спорудженому героям минулої війни.
