«...Щоби Україна повік не плакала,
Щоби наша слава, козацькая слава,
Повік не пропала...»
Обраний дванадцять разів, отаман Війська Запорізького, одвічний ворог Москви, співавтор першої української конституції, воїн і людина неймовірної сили волі і честі — таким був останній лицар Запоріжжя, як Костянтина (Костя) Гордієнко називають історики.
Є гіпотеза (історика Д. Яворницького), що Гордієнко народився на Полтавщині (дата невідома); Кость Гордієнко отримав освіту в Києво-Могилянській колегії, потім вступив у Військо Запорозьке Низове, де дуже швидко став незамінним і в 1702 році вперше став отаманом.
Він завжди виступав проти Москви як агресора, чим заслужив повагу і відданість усіх своїх підлеглих козаків.
У 1702 році Кость Гордієнко написав листа Петру Першому, в якому виклав претензії щодо будівництва російських фортець на українській землі і супутніх утисків українського народу російською армією, і поставив царю (!) ультиматум, мов, якщо росіяни продовжать будувати форти — козаки їх розберуть по камінцям, а якщо росіяни прийдуть зі зброєю — козаки їх тією зброєю і виженуть.
Іван Мазепа, тоді ще вірний підданий російського царя, постійно до 1709 року доносив на Гордієнка царю, намагався скинути його з посади, неодноразово замовляв вбивство (!) Гордієнка.
«...Попри особисту неприязнь до гетьмана І. Мазепи, котрий неодноразово намагався його вбити (!), 1709 року підтримав його (!) і разом із запорожцями перейшов на його бік. При зустрічі зі шведським королем Карлом XII Гордієнко виголосив промову латинською мовою. Послідовно виступав за шведсько-український союз та проти наступу царату на козацькі вольності...»
Після поразки шведсько-українських військ під Полтавою допомагав Пилипу Орлику написати свою Конституцію, яка вважається першим проектом Конституції України.
«...Син Костя, Василь Гордієнко, після взяття Батурина (1708) був заарештований росіянами у Верхньому Салтові і невдовзі після звільнення помер (там само). Після Полтавської битви (1709) росіяни знову мали намір заарештувати його, але, через відсутність можливості зробити це, викопали й обезголовили труп, після чого повісили на дереві...»
У 1711 році як кошовий отаман брав участь у поході Пилипа Орлика на Правобережну Україну з метою визволення її від російської окупації. На жаль, не вдалося.
Після руйнування Кам'янської Січі російською каральною експедицією 1711 року перебрався до Кримського ханства, де заснував Олешківську Січ.
Там він не приймав участі у політичному житті, лише допомагав залагоджувати конфлікти між козаками та татарами, та стримував козаків від переходу на російський службу.
Після його смерті та поховання у Кам'янській Січі козаки повернулися під владу царя.
Нажаль, ніхто ніколи не зробив прежиттєвого портрета останнього лицаря Запоріжжя, тому ми не знаємо, як він виглядав. Ми не знаємо, коли і де він народився. Ми не знаємо, як він помер. Але ми знаємо, як він жив.
«...Бо козацька слава
Кровію полита,
Січена мечами,
Рубана шаблями,
Ще й сльозами вмита.
Наливаймо, браття,
Поки є ще сили,
Поки до схід сонця,
Поки до походу
Сурми не сурмили.
Бо козацька доля,
Як у полі рута -
Січена дощами,
Хрещена громами,
Ще й вітрами гнута.
Як лелечій клекіт,
Козакова вдача -
Вигукнеться сміхом,
Вигукнеться щирим,
А відлунить плачем...»
Джерела: Д. Яворницький, «Історія Запорозьких козаків».
