Захід сонця над донецькими плавнями вміло приховує групу, яка намагається знайти порятунок від артобстрілу. Під покровою туману, зробивши діло, група відходила по роками закинутих будинках-руїнах, позбавлених сентиментів, давно перероблених під вогневі позиції. Каталізована війною, земля Донеччини виголошує свою суб'єктність, застерігаючи бійців рахуватись із кожним елементом екстремального середовища.
Біля річки групу накрило. Корегують з дрона. Останні промені сонця поки що дозволяють навести арту, а умови ландшафту кричать одне: «Вперед!»
Прильот у 100 метрах, прильот ближче (закрило схилом), ухвалено рішення рухатися уздовж річки, берегом. Постріл, постріл, постріл! Танковий обстріл — найгірший, бо не дає часу підготуватися. Нарешті, порятунок. Розвідники ховаються у плавнях, а літнє сонце, зрештою, закінчує свій сьогодняшній виступ, прикриваючи бійців своїм наступником — сутінками. Літній вечір на Сході. Група переводить подих, мовчазно спостерігаючи за монотонним станом вічності, в якому незмінно перебуває природа. З усіх боків несеться виголос тимчасового Духу воєнного середовища: «Закарбуй мене у собі, бо мине час, і я стану таким, яким ти мене не захочеш впізнавати»
Війна вже давно перейшла ту межу, де перемога в ній була би самоціллю.
На підступах до весіннього контрнаступу, ще поки фронт є сталий, все частіше ми намагаємося почути адекватно сформульовані відповіді на питання: «А що буде після?»
Будь-яка історична подія визирає з-за закутків вічного тим більше, чим потужніший культурний відбиток був сформованій. Фіксація надзвичайного, екстремального стану, в якому ми перебуваємо, наразі є чи не найважливішою задачею для України, як провідного гравця майбутнього. Ця задача нині є обов'язком для всіх, хто на неї здатен. Заради майбутнього, у пам'ять про минуле.
Беззаперечно, про великі події нашого часу достатньо скажуть історики. Із видатною точністю вони зможуть вирахувати посекундну хроніку найважливіших подій, баталій та вчинків. Реконструюють життя найважливіших персонажів, проведуть грамотні історичні паралелі.
Втім, не історична наука формує епоху, як спогад. Ключом для Ренессансу української нації є формування надзвичайно дійсного культурного образу, відбитку події, обернутого у творчу форму.
Звитяга лицаря — ніщо, якщо біля нього не стоїть трубадур, який закарбовує цей подвиг, навертаючи його у вічність. Перемогти в битві неможливо, якщо про це ніхто не дізнається.
Кожен день, кожна битва, втрачене й урятоване життя, вся сутність надзвичайного стану навколишнього вимагає від нас свого Жак-Луї Давіда, Антуана Жан-Гро, Франсуа Жерара й Жана Мейсоньє. Ернста Юнгера та Марселлена де Марбо. Творців легендарної саги, трубадурів у вічність, талант яких зможе витримати масштаб подій, необхідних для осягнення.
Ось воно — ключове мірило української перемоги. Ми програємо, якщо наші діти будуть захоплюватися нами з підручників історії.
Кожна українська жертва не буде марною, якщо замість нудних шкільних книжок, покоління майбутнього будуть захоплюватися класичними лицарськими романами про вирішальну фазу російсько-української війни, прослуховуватимуть легендарні балади про оборону Маріуполя, пустять сльозу на кінострічці про Да Вінчі, покладуть до серця потужні промови перших днів повномасштабки. Із завмиранням і повагою дізнаються історії ДАПу, Бахмуту, Авдіївки. Пісок, Ізюму, Херсону. Позаздрять, що не мали змоги власноруч звільнити Крим. Зможуть відчути масштаб епохи, колись актуальної. Масштаб, який живе не на папері, а у серцях.
Так має народитися Легенда про Україну.
