Вони донатили, волонтерили, будували кар'єру, боялися армії або відкладали рішення. А потім подали заявку до Сил спеціальних операцій. Три історії про страх, сором і перший крок.

Коли містом їхала прощальна процесія за полеглим воїном, він відвертався. Коли в телефоні з'являлася реклама армії — гортав далі. Коли новини писали про фронт — закривав сторінку. Так було легше. Так він міг переконувати себе, що війна існує десь поруч, але не в його житті..

Зараз в Україні військова реклама стала частиною повсякденного міського пейзажу: борди вздовж доріг, ролики в інтернеті, плакати в метро, відео у соцмережах. Вона змагається не лише за увагу поруч з іншими рекламними кампаніями, а й з людським бажанням не думати про війну.  Саме тут починається рекрутинг — не як обіцянка безпеки чи спроба прикрасити ризики, а як спосіб дати людині максимум чесної інформації до того, як вона зробить свій вибір: куди йде, на яку посаду, який шлях пройде, хто буде поруч, що станеться після заявки і чи можна буде відмовитися після розмови з рекрутером.

Команда ССО Рекрутинг створила відео про шлях рекрута – від першої заявки до навчального центру. Але за кількома хвилинами відео стоїть не лише схема етапів, це історії людей, які ще вчора жили цивільним життям, а сьогодні вчяться бути частиною Сил спеціальних операцій. Всі наші герої вже пройшли свій «Шлях Рекрута», але є і те, що спонукало їх зробити цей крок.

Піксель – «Я не хотів бачити цю війну»

«Піксель» — колишній айтівець, який роками писав код для іноземних проєктів, працював ночами через різницю в часі і довго переконував себе, що його участь у війні обмежується донатами.

«Звісно я бачив борди та іншу рекламу але довгий час взагалі не хотів думати про військо, було багато проєктів. Тобто, я просто відводив погляд, пролистуєш рекламу в інтернеті і все добре. І для мене це було легко.

„Піксель“ живе у маленькому містечку. Але час від часу, коли містом їхала прощальна процесія, зізнається що просто відвертався, хоча була велика ймовірність, що там проводжали когось його знайомих.

„Зараз для мене це звучить дико, але тоді я не хотів бачити цю війну. Зарплата дозволяла їздити на таксі та жити на доставках. Проводячи життя перед монітором, у тих самих чотирьох стінах, я просто самоізолювався від усіх. «, — каже молодий чоловік, але одразу запевняє, що шукав різні збори для ЗСУ і  закидав туди кошти, переконуючи себе, що це в принципі нормально.

„Одного разу авто на якому я їхав зупинилося на перехресті, повз нас рухалася прощальна колона, водій ввімкнув аварійку,  просто вийшов з машини і став на коліно, а я лишився сидіти в машині, я дивився на людей що вшановують полеглого і саме в цей момент я відчув, що зі мною щось не так. Як я жив усі ці роки. Що в мені зламалося і чому я просто пішов гуглити рекрутинг — я досі не можу до кінця зрозуміти. Можливо, я просто втомився від усього. І, мабуть, найбільше — від самого себе“.

Сельдерей: „Було соромно зайти в рекрутинговий офіс“

„Сельдерей“ волонтерив ще з 2014 року. Разом із дружиною обрав для себе захищати найбільш вразливих: дітей і тварин.

Вони допомагали дитячим будинкам, вивозили та прилаштовували тварин, яких покинули в зоні бойових дій. Після початку повномасштабного вторгнення їх майже не було вдома: поїздки у фронтові райони, евакуації, дорога за кордон до українців у діаспорі, які забирали тварин до нових родин.

„Насправді я не думав іти у військо. З того, що ми заробляли на нашому невеликому родинному бізнесі, ми лишали собі тільки на комуналку, їжу та паливо. Все інше йшло на допомогу“.

З початком повномасштабної війни „Сельдерей“ втратив свій бізнес. Каже про це без драматизму: коли закінчилися гроші, почав уважніше дивитися навколо. У тому числі  на білборди з рекламою підрозділів.

„Я їздив містом і дивився на різну рекламу. Але я ж фотограф і добре знаю, як працює кадр, як його можна виставити, як світлом підсилити враження. Тому чекав чогось, що справді зачепить“.

За освітою він авіатор і думав, що якщо колись піде у військо, то тільки в ППО. Але одного дня він просто загуглив рекрутинг і так дізнався про Сили спеціальних операцій.

„Я просто сів у машину і поїхав до них в офіс. Якщо чесно було соромно і страшно. Я сидів у машині, дивився як люди заходять та виходять у рекрутинговий офіс, і не міг себе змусити туди піти, адже  мені потрібно було звернутися до людей, які боронять нашу країну вже довгі роки, подивитися їм в очі ще й сказати, ну ось я прийшов беріть мене до війська. Це був кінець 2024 року, а де я був весь цей час? Доречі все пройшло дуже добре, але це питання я підняв для себе вперше в тій самій машині“.

А ще чесно зізнається, що окрім сорому, були й страхи. Усе життя „Сельдерей“ працював сам на себе. Сам ухвалював рішення і сам відповідав за наслідки. Тому думка, що тепер доведеться підпорядковуватися наказам і жити за правилами, встановленими кимось іншим, давалася непросто.

„Якщо чесно, саме це було одним із найбільших моїх страхів. Не війна. Не армія як така. А те, що хтось керуватиме мною“.

Були й інші переживання. Значно прозаїчніші. Разом із дружиною він уже давно став веганом і щиро не уявляв, як це можна поєднати з військовою службою.

„Я, до речі, був дуже здивований, коли дізнався, що у війську є веганські сухпаї“.

Академік: „Я боявся навіть уявити, що доведеться стріляти“

„Академік“ щойно закінчив університет. Задавалася б, попереду у нього прекрасне майбутнє, життя, професія. Але війна і в його юність внесла корективи. За віком він ще не підпадає під мобілізацію, але кілька його друзів уже давно служать.

„Коли мої друзі приїздили у відпустку, я, напевно, був тим самим ідіотом, який ставив топ-100 запитань… які, як ви розумієте, не потрібно задавати військовим. Вони не ображалися, але відповідали сухо. Я навіть жартував, хоч не побили  і то добре“.

У 2025 „Академік“ долучився до Сил спеціальних операцій і хоча у свої 22 він ще не підлягав мобілізації, вважав себе боягузом. Бо, як каже, коли проаналізував свою поведінку, зрозумів: найбільше боявся навіть уявити момент, коли доведеться стати зі зброєю сам на сам навпроти окупанта і стріляти.

„От такий я був боягуз. Я просто навіть не уявляв, як це стріляти в людину. Навіть якщо той хоче вбити й знищити тебе та всіх, хто тобі дорогий“.

Він шукав посаду за фахом, як інженер автоматизованих систем. Тому розглядав  дрони й різні технічні напрямки. Так тривало до моменту, аж поки він не потрапив у навчальний центр. І вже там зрозумів, що насправді він хоче керувати ситуацією, а не бути в тилу.

Тож, пройшовши загальну підготовку, змінив посаду на оператора групи. Нині він закінчує 107 ВОС (військово облікова спеціальність)  –  обов'язковий курс оператора-розвідника спецпризначення. І тут йому знову довелося подивитися страху в очі і пройти чергове випробування. Адже він все життя боявся висоти й ніколи гадки не мав – що доведеться стрибати з парашутом.

 „Не ризиковий я хлопчина, принаймні таким був до ССО. Почав випитувати, чи можна не стрибати, чи зарахується навчання“, – але все ж стрибнув. „У момент, коли я зробив крок у повітря на висоті 800 метрів над землею, я зрозумів: будь-який страх можна подолати. Він долається через навчання, тренування і підтримку. Мене тримає те, що поруч є люди, які про мене турбуються і дають зрозуміти, що я можу більше“.

Це історії різних людей однієї країни, які, можливо, з часом перетнуться в одному з підрозділів Сил спеціальних операцій. Вони не народилися воїнами й не прийшли до цього рішення без страху. Кожен ішов до нього по-своєму: через сором, втому, відповідальність, підтримку близьких або бажання нарешті відповісти самому собі на незручні запитання.

https://www.youtube.com/watch?v=6IrZB6zw1a4 

Саме цей шлях – від першої думки до першого кроку – показаний у новому відео ССО Рекрутинг. І, можливо, найважливіше в ньому не те, що ці люди обрали військо. А те, що одного дня вони перестали відвертатися.

Більше інформації щодо служби: sofua.army
Телефон: 0800 357 174