Часто можна побачити в обговореннях на Facebook, як українці сумно констатують, що у нас немає своїх моральних авторитетів, духовних, культурних та світоглядних лідерів. Але це не так. Вчора відвідала урочисту академію з нагоди 90-річного ювілею Героя України, засновника Православної Церкви України, Патріарха Філарета. Людини, яка завжди буде прикладом мудрості, жертовності та великої любові до України. Його ім'я не просто вписане в історію, воно вже в серцях кожного українця. Філарет – приклад такого лідера. Він підвердження того, що ми маємо своїх духовних лідерів, нам лише варто їх підтримувати.

Справді, український народ десятиліттями не мав своїх «мойсеїв». Окупанти робила все, щоб вони ніколи не з'явились. Радянська влада розстрілювала військових лідерів, висилала в Сибір і гноїла в тюрмах митців і поетів, розкуркулювала успішних підприємців. Нищились будь-які паростки незалежної нації. Занепад і руїна в державі в 80-90-х роках спричинена не тільки розвалом союзу. Країна і її мешканці просто не знали куди рухатися. Та й керувати особливо було нікому, крім колишніх комуністів та підприємливих комсомольців. В'ячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Іван Драч — хто ще спадає на думку як ідейний лідер тих часів? Хто ще зміг вижити після репресій дисидентів і пекла таборів ГУЛАГУ? Культурні, духовні еліти всі були зросійщені та орієнтовані на Москву, справді українських артистів – можна було порахувати на пальцях руки.

Але українці унікальні, бо всього за кілька десятків років змогли віднайти своїх світочів, виплекати їх. Цього ще не достатньо для глобальних змін у свідомості всього народу, але досить, щоб зрозуміти – нація відбулась як незалежна. Для кожної соціальної групи є свої орієнтири, але є і ті до кого прислухаються і ставляться з повагою навіть ідейні опоненти. Хто може заперечити авторитет Любомира Гузара, патріарха Філарета, Богдана Гаврилишина та інших? Їхні виступи можна послухати, з ними можна дискутувати, до них можна звертатися за порадою. Їхні дії і слова мають вагу незалежно від посади, бо на свій авторитет вони працювали десятиліттями. Системно змінювали світ навколо себе на краще, робили свою справу. Їх вже не десятки, їх сотні. Не «все пропало». В душі кожен з нас розуміє – такі люди є. І з кожним роком їх ставатиме більше. Це природній процес розвитку нації. У духовності, в культурі, і в бізнесі.

То чому ж ці люди не йдуть в політику і не змінюють країну тут і зараз? Причин на те декілька.

По-перше, для більших ніж зараз змін таких лідерів надто мало. Запровадити докорінні зміни не завжди вийде, а «спалити» себе вони можуть гарантовано.

По-друге: де буде кориснішим такий моральний авторитет? У рядовій виконавчій посаді, чи під час навчання і наставляння сотень і тисяч українців, які стануть тими маленьким і ефективними гвинтиками реформ? Такі люди вміють спрямовувати, такі люди вміють мотивувати, такі люди вміють навчати багатьох молодих і спраглих до змін.

По-третє: політика – це партії і команди, вони приходять і йдуть, змінюють одна одну щонайменше кожні п'ять років. А лідери нації, моральні авторитети мають бути завжди.

По-четверте: політик завжди може вибрехатися, завдяки політичним маніпуляціям пробитися нагору. У морального авторитета нації основний актив – довіра людей. Авторитетів не обирають на виборах. Ними можна тільки стати в наслідок років праці в своїй сфері і мудрій позиції.

Може й не треба всім бути політиками. У кожного своя велика місія. Можливо набагато глобальніша ніж робота політика. Державницька позиція світочів — не тільки у словах, а й у діях та настановах. Щоб змінити Україну – треба змінити українців. І не тільки тих, що при владі, а й тих, що обирають і живуть кожним днем життям простого українця.