Про точність формулювання. Не зовсім давно, на фронті, один молодий комбат (випуск військової академії 15 року), доповідав комбригу в месенжері, що виявлений в сірій зоні, ближче до наших позицій, спостерігач, або корегувальник. Розвідник одним словом. І він закінчив речення так — «його треба вбити».
Через кілька годин, комбат приїхав на КП, сиділи розмовляли та обговорювали стан речей. І комбриг, якось жартома, каже — «Ну не можна ж так прямо казати, та писати. Може якось завуальовано. Знешкодити, або нейтралізувати». На що в молодого хлопця оці миттєво стають як два сталеві леза. Ні, каже. Його треба вбити. Саме вбити. Це не я до нього додому прийшов. Не я приїхав в його країну, щоб вбивати його та його друзів. Він прийшов сюди нас вбивати. Мене, моїх друзів, моїх підлеглих. Декого вони вже вбили. Тому мені нема чого соромитись. Я військова людина. Це моя професія вбивати тих, хто прийшов на мою землю.
Я це до чого. Нехай політики граються словами та образами. А нам просто треба вбивати всіх хто полізе на нашу землю. Просто щоб вони це знали. Як тільки ти перейшов кордон з метою окупації або вбивства — тебе треба вбити. І не важливо хто ти, що ти, про що думаєш, хто в тебе вдома. Важливо те, хто поруч зі мною і хто в мене вдома. Важливо по чиє життя прийшов ворожий солдат. І його треба вбити. Вбити, поки він не зробив те, заради чого прийшов. Поки він не вбив нікого з синів та дочок України.
Це так,лірика. А нам своє робити. Максимально готуватися до любого розвитку подій. Допомагати збройникам бути готовими кожної хвилини робити те, що вони вміють.
Дякуємо всім хто допомагає збройникам робити 200.
4731 2196 1942 3175
5168 7451 1010 5332
Донік Р
