Від початку повномасштабного вторгнення Сполучені Штати стали ключовим фінансовим і безпековим партнером України. У межах п'яти пакетів допомоги, ухвалених відповідно до Ukraine Supplemental Appropriations Act у 2022–2024 роках, було виділено 182,8 млрд доларів. Ця сума не включає передачу озброєння зі складів Пентагону (PDA), яка обліковується за оціночною вартістю, а не у вигляді бюджетних видатків.

Втім, станом на 31 грудня 2024 року картина використання коштів виглядає складніше. Фактично отримано допомоги на 83,4 млрд доларів, ще 57 млрд перебувають у стадії виконання контрактів, 39,6 млрд були виділені, але не використані, а 2,7 млрд доларів Україна втратила через завершення строків використання.

Ці цифри дедалі частіше стають предметом внутрішньоамериканської дискусії. І вона вже давно не обмежується питанням «чи допомагати Україні», а зосереджується на ефективності, контролі та прозорості.

Важливо розуміти, що ця дискусія в США відбувається не лише на рівні політичних еліт. Для значної частини американських виборців Україна — це далекий фронт, який вони бачать через заголовки про мільярдні витрати бюджету. У такій логіці кожен приклад сумнівного або не до кінця зрозумілого використання коштів легко перетворюється на аргумент проти подальшої підтримки, незалежно від реального масштабу проблеми.

Посилення нагляду як нова норма

У 2023 році Міністерство оборони США оголосило про створення спеціальної команди в Україні для моніторингу використання американської безпекової допомоги. Формально — у відповідь на запити Конгресу, зокрема з боку Республіканської партії. По суті ж — це визнання того, що модель безумовної довіри більше не працює.

Цей підхід дедалі чіткіше відображається і в публічних заявах американських політиків. Віце-президент США Джей Ді Венс неодноразово наголошував, що нескінченне нарощування фінансування саме по собі не гарантує результату, а також підкреслював необхідність балансувати зовнішню допомогу з внутрішніми соціальними зобов'язаннями США.

Навіть Дональд Трамп, коментуючи переговори щодо завершення війни, публічно згадав про корупційні проблеми в Україні, прямо пов'язавши їх із ефективністю міжнародної підтримки.

У цьому контексті показовою є й угода між Україною та США щодо корисних копалин, підписана в липні 2025 року.

Від допомоги до інвестиційного контролю

Угода передбачає створення спільного Інвестиційного фонду відбудови з паритетним фінансуванням (50/50). Джерелом наповнення фонду стануть доходи від нових ліцензій на видобуток критичних матеріалів — зокрема літію та титану — а також енергоресурсів. Формально Україна зберігає контроль над надрами, а угода не створює боргових зобов'язань.

Водночас механізм передбачає повернення американських коштів через рентні платежі, доходи від проєктів та можливі угоди типу "take or pay". Сам Дональд Трамп уже заявляв, що США завдяки цій угоді «повернули значну частину витрачених грошей» і розраховують на подальші повернення.

Це демонструє зміну логіки: підтримка України дедалі більше набуває інвестиційного характеру, де контроль і звітність стають ключовими умовами.

Показово, що найбільші застереження з боку американських партнерів сьогодні стосуються не військової допомоги, а саме коштів на відновлення та інфраструктуру — сфер, де ризики неефективного або нецільового використання традиційно вищі.

І тут особливої ваги набувають внутрішні українські приклади, які формують уявлення про те, як саме працюють бюджетні кошти.

Буковель: кейс із прізвищами, який пояснює занепокоєння партнерів

Після появи публічної критики щодо інфраструктурного проєкту в напрямку Буковелю відповідальні органи запропонували низку пояснень, покликаних знизити суспільну напругу. Зокрема, Агентство відновлення повідомило про проведення внутрішнього розслідування. За його результатами керівник Івано-Франківської служби відновлення Любомир Симанів, структура якої проводила резонансні тендери, нібито написав заяву на звільнення.

Також пояснювалося, що тендер на проєктування дороги вартістю 6,6 млрд грн не був погоджений із центральним рівнем у Києві й проводився на запит місцевих громад — як підготовка «на майбутнє», після завершення війни, з потенційним розрахунком на залучення коштів міжнародних донорів.

Окремо наголошувалося, що ремонт ділянки дороги загальною вартістю близько 2,2–2,3 млрд грн розпочали, зокрема, на прохання НАК «Нафтогаз України», який реалізує в цьому районі власні видобувні проєкти. При цьому підкреслювалося, що фактичне фінансування обмежене лише 75 млн грн, спрямованими на ремонт підпірних стінок і двох мостів, а масштабного будівництва дороги найближчим часом не передбачається через відсутність коштів у бюджеті. Цю позицію публічно підтверджували народні депутати Ярослав Железняк та Ігор Палиця, а також голова Агентства відновлення Сергій Сухомлин.

Втім, фактична конфігурація рішень виглядає менш однозначною. Попри заяви про обмежене фінансування, контракт на суму 2,2 млрд грн був підписаний із компанією ПБС, яку пов'язують із бізнес-оточенням Ігоря Палиці. Виділення коштів саме на підпірні стінки та мости відповідає стандартній технологічній логіці дорожніх робіт — це підготовчий етап, який зазвичай передує основному будівництву. Наявність чинного контракту, у свою чергу, створює правові підстави для подальшого дофінансування через окремі урядові рішення «в межах уже укладеного договору».

Кадровий аспект також залишається невизначеним. Попри публічні заяви Сергія Сухомлина про відповідальність за проблемні тендери, Любомир Симанів фактично не був звільнений. За наявною інформацією, 3 січня 2026 року він перебував у Буковелі на неформальній зустрічі в офісі Ігоря Палиці разом із фактичним керівником Агентства відновлення Миколою Бойком та пов'язаним із бізнес-групою Палиці Романом Родзоняком.

Окремо варто зафіксувати й обставини, які напряму суперечать публічним заявам про нібито притягнення винних до відповідальності. Керівник Івано-Франківської служби відновлення Любомир Симанів, якого публічно називали ключовим відповідальним за спробу реалізації проєкту проєктування дороги вартістю 6,6 млрд грн і щодо якого Сергій Сухомлин заявляв про звільнення, фактично так і не був усунений з посади. Ба більше, 3 січня 2026 року саме на Буковелі, в офісі Ігоря Палиці, він перебував на неформальній зустрічі разом із фактичним керівником Агентства відновлення Миколою Бойком та довіреною особою Палиці Романом Родзоником. За наявною інформацією, ця зустріч була присвячена підбиттю підсумків реалізованої управлінської комбінації, яку в публічному просторі вже охрестили «лохонізацією громадськості» — на тлі публічних заяв керівництва держави про принципову нетерпимість до подібних практик.

Окрему увагу в цьому контексті привертає роль віцепрем'єр-міністра з відновлення Олексія Кулеби, у вертикалі відповідальності якого перебуває Агентство відновлення. Попри публічний резонанс довкола буковельського проєкту, кадрових або управлінських рішень, які б свідчили про розрив проблемної зв'язки між політичним керівництвом, агентством та підрядниками, ухвалено не було.

У підсумку зберігається враження стійкої крупційно-управлінської конфігурації Віктор Микита (ОП) — Кулеба (віцепрем'єр) – Агентство відновлення (Микола Бойко) – підрядні та бізнес-групи, — яка продовжує функціонувати без публічно зафіксованої персональної відповідальності.

У результаті навіть за відсутності повного фінансування проєкту ключові контрактні та управлінські рішення залишилися чинними, що створює довгострокові ризики як для бюджетної дисципліни, так і для довіри міжнародних партнерів до системи відновлення України.

Висновок: репутація формується деталями

Для американських партнерів важливі не лише офіційні звіти й декларації. Репутація країни формується через конкретні кейси, які демонструють, як працюють інституції на практиці.

США не відмовляються від підтримки України. Але вони дедалі чіткіше дають зрозуміти: підтримка означає контроль, довіра — перевірку, а допомога — відповідальність за результат.

Фактично Україна стоїть перед вибором: або довести партнерам здатність до самоконтролю та персональної відповідальності, або звикати до дедалі жорсткіших зовнішніх механізмів нагляду.

У цьому сенсі історії на кшталт Буковелю — незалежно від їхнього фінального юридичного оцінювання — стають частиною ширшої картини, яку бачать у Вашингтоні. І саме від того, як Україна працюватиме з такими прикладами, залежить не лише обсяг майбутньої допомоги, а й умови, на яких вона надаватиметься.