1 листопада 1918 року відбулося те, чого так бракує сучасній українській державі. Було прийнято рішення. Однозначне безкомпромісне, правильне і своєчасне. Сотник Дмитро Вітовський, офіцер легіону Українських Січових Стрільців, усвідомлюючи фактичну смерть імперії Габсбургів, зважаючи на величезну практичну роботу, пророблену поляками, до яких австрійська влада в останні дні свого існування виявляла максимальну прихильність та яким готувалась передати владу на Галичині, віддав наказ роззброїти всі військові формування Австрійської імперії та будь-які інші, які могли б чинити загрозу і перебрати владу до рук Української Національної Ради та Українського Головного Військового Комісаріату шляхом військового перевороту.

…Вітовський прибув до Львова щойно 30 жовтня. Тріщала по швах бабця Австрія і Швейк, уже не бачений і не доописаний Гашеком, мабуть, вертався до рідної Праги минаючи патрулі або умирав від тифу у російському полоні. У Загребі проголошували створення Королівства сербів хорватів і словенців і на щоглах цісарсько-королівського флоту востаннє підіймали прапори Імперії. Мадяр Мікльош Горті – останній адмірал Австрії, віддавав останню ж честь своєму прапору і передавав повноваження та командування флотом хорвату Янку Вуковічу де Подкапельські – капітану першого рангу цісарсько-королівського флоту, командиру лінкора «Вірібус унітус»; віднині – контрадміралу Югославського флоту. Так! Нації стрімко, наче метелики, вилущувались зі своїх потворних лялечок – імперій і йшли в суворий – часом аж занадто суворий – світ. Вітовський знав ситуацію. Він, вояк і бойовий командир, герой боїв на Маківці, чиї підрозділи з боєм, першими вдерлись в окупований Дрогобич і звільнили його від російських військ, бачив політиків – доктринерів, що намагалися шляхом довгих і безплідних переговорів з імперською владою у Відні та її представництвом у Галичині, переконати віддати владу і визнати право українців на свою державу. Кілька тижнів уже тривали безплідні перемовини, а поляки, утворивши в Кракові свою Ліквідаційну комісію, готувалися просто, без усіляких лишніх сантиментів до своїх улюблених господарів з Відня, перебрати владу і поставити увесь світ перед фактом – Галичина є невід'ємною частиною Польщі.

До вечора 30 жовтня Вітовський прийняв рішення: «1 листопада перебрати владу до своїх рук за допомогою зброї». Йому заперечили політики-члени Української Національної Ради, йому закричали про відповідальність і кров, його лякали наслідками. Зблідлий Вітовський скрипнув зубами, — «Якщо цієї ночі не візьмемо Львів, то завтра напевно візьмуть його поляки! Ви цього хочете?» Доктор Кость Левицький – голова Української Національної Ради — втомлено провів рукою по очах, червоних від безсоння. Підвівся у мертвій тиші і мовив: «Дійте, полковнику!».

31 жовтня офіцери-українці провели останні приготування. Власне, особливо готуватись не було потреби – українські вояки давно були готові до виступу за власну державу. Ще з вересня двадцять українців-офіцерів львівського гарнізону створили таємну організацію Центральний військовий комітет, який потім і виріс в Український Головний Військовий Комісаріат. Свідомість простих вояків була на надзвичайно високому рівні – після кількох років війни вони вже уміли не тільки вмерти за Україну, а й — як страшно б це не звучало – і вбивати за неї. Та того ж 31-го числа виявилось, що замість запланованого числа вояків у 2500 чоловік можна розраховувати заледве на 1400 стрільців та 60 старшин. Вітовський кинув фразу: «Тут нема з ким починати. Ми пропали!» Однак, опанував себе – переворот уже був запланований по всій Галичині і Буковині. Шляху назад не було і, у ситуації повної переваги ворожої сторони, Вітовський видав наказ про виступ…

…Я не знаю, скільки важить Рішення. Я не знаю, що має пережити людина у повній свідомості йдучи на майже певну смерть. Я тільки знаю, що більшість офіцерів, які приймали участь у перевороті 1-го листопада 1918 року за кілька годин до виступу склали заповіти. Серед них не було жодного старшого 35-ти років. В основному – двадцятип'яти-тридцятилітні чоловіки.

…Операцію було проведено блискавично і безкровно. З 04.00 ранку до 07.00 ранку українською армією було взято під контроль всі державні установи і військові об'єкти Львова. Було роззброєно всі військові формування тепер уже нелегітимної австрійської армії. Над містом було піднято державний прапор України. До обіду 1-го листопада українці контролювали повністю всю Галичину. Враховуючи тодішні засоби комунікації – це просто неймовірний успіх. Опору українській владі не чинили ніде крім Борислава. Там, у головному нафтоносному районі Галичини і передвоєнної Польщі, поляки, заскочені фактичною появою української держави, підняли бунт. Силами місцевого населення та війська, Бориславську проблему було ліквідовано до 10-го листопада – жорстко і швидко. Провінція радо визнала появу української держави, однак, Львів… Львів став головною проблемою нової держави.

Станом на 1листопада 1918 року у Львові проживало близько 112 тисяч поляків з усього населення біля 200 тис. чоловік. Українців у місті було тільки 27 тисяч. Українських вояків – 1400 чоловік і 60 офіцерів. У той же день, першого листопада, поляки збунтувались. Уже колишні вояки тіє ї ж австрійської армії, що й українці, обивателі, студенти і навіть учні гімназій та шкіл висипали на вулицю і почали стріляти в українців. У поляків не було організованої збройної сили але їх чисельність і ентузіазм дозволив захопити склади зброї і утримувати певні райони міста, перетворивши їх у плацдарми. В українців не було фізичних сил утримувати Львів. Однак, нашим воякам вдавалось контролювати більшу частину Львова. Через кілька днів ситуація стабілізувалась і перевага перейшла на українську сторону. До 18 листопада взагалі здавалось, що Львів остаточно залишиться українським. Фактично, це був один-єдиний польський острівець в українському морі довколишніх земель. Природно, що довго оборонятись він не міг. Допомога Львову могла надійти тільки з Польщі. І вона вже поспішала. Вишколена і екіпірована у Франції для війни з більшовиками армія генерала Галлєра вирушила на допомогу обложеному Львову. Найшвидше, дієва допомога полякам з Польщі до Львова, могла прибути тільки залізницею через місто Перемишль. Усе, що пізніше, ставало неважливим через те, що українці уже практично завершували розгортання своїх військ і могли б дати гідну відсіч окупантам. Розуміючи важливість стратегічного положення Перемишля на березі річки Сян, Вітовський ще 31-го жовтня, до перевороту, віддав наказ знищити мости в Перемишлі. Ця людина уміла передбачати і планувати! Але…

І до сьогодні точно не відомо, чому комісар Перемишля Володимир Загайкевич не виконав наказу полковника Вітовського. Він пропав безвісти 4-го листопада 1918-го року. Мости залишились цілими. Через кілька днів, під тиском переважаючих сил поляків, українці зушені були залишити Перемишль. 21 листопада польська армія, оточила Львів. Наші війська відступили. Однак, це був тільки перший акт воєнної трагедії, яка триватиме до липня 1919 року. Остаточно Західно-Українську народну республіку доб'є вишколена і озброєна у Франції армія генерала Ґаллєра…

Дмитро Вітовський загинув у серпні 1919 року при супроводженні вантажу грошей Української Народної Республіки з Німеччини, де їх друкували. Літак в якому летів полковник розбився під Ратибором, на кордоні з Польщею. Очевидно, Господь вирішив, що цей народ не достойний таких діяльних вождів…

Він любив поезію, він за одну ніч створив Державу, він знав, що Честь – здатність добре здійснити те, до чого ти йшов ціле життя. Здійснити Чин.

У день звершення найважливішого Чину в житті сотень тисяч людей Дмитру Вітовському було тридцять. Було першого листопада 1918 року. Був Львів і синьо-жовтий прапор на його ратуші, і Король Данило повернув собі перлину своєї корони…