-Ти розумієш, що він — двіста?!
Марта підняла очі, навдивовижу сухі, червоні від морозу і клятого недосипання та рукою поправила каску, яка сповзала на лоба:
- Він живий. Я знаю.
Марта була замурзана по брови, а на вилиці яскраво саднила свіжа широка подряпина. Вона сиділа, припершись до стінки сільського клубу, на облуплених бетонних сходах і дивилась вгору на Того, хто стояв над нею, закриваючи напівсліпе донецьке сонце з-за бурих хмар над Кліщіївкою.
Його звали Учитель. Більше, може, пасувало б — Док. Так медиків кличуть від Куп'янська до Херсона. Але саме він — звався Вчитель. Хтось казав, що на цивілю, він, таки дійсно був вчителем. В школі. Просто замолоду працював в ливарному цеху, десь в Херсоні — фельдшером — і опіків та переломів бачив більше, як начпрод макарону. Тому мобілізований був та воював, як парамедик. А ти глянь — Док не прижилося. Все-таки — Вчитель.
Марта шморгнула носом і вперто повторила:
- Він живий. Я знаю.
Учитель відвернувся і добув з пачки сигарету. Кинув з-за плеча:
- Четверта доба. Ти розумієш, що шансів нема? Чи ти думаєш, Бог явить на ньому чудо?!
Марта давно не плакала і, сьогодні явно не був той день, коли вона могла б пустити сльозу але її взяла лють і то така, що сльози самі, наче сикнули з очей. Боляче прикусивши губи вона зло відкарбувала кожне слово окремо:
- Він. Живий. Я. Знаю.
Учитель однією затяжкою всотав в себе «ротманс» і зло жбурнув недопалок в місиво з щебіню та болота. Він був без каски, в броніку на убакс і йому було з біса холодно. Але трясло його не тому:
- Я не можу ризикувати людьми, щоб забрати того, кого засипало чотири доби тому, тим більше, що там уже, скоріше за все, підари!
Марта встала. Дрібна її фігура з завеликою каскою була, наче грибок. Вона стояла на маленьких викришених бетонних сходах того нещасного сільського клубу і вся її постать була втіленою впертістю:
- Він там — той, з ким Ти говорив найбільше. Вчителю, Ти ж любив його більше за всіх нас! Лишеш його?! Ти ж пам'ятаєш — Марія, наша сестра, давала тобі протигрибкові і ліотон, бо у тебе варикоз на ногах і грибок від берців!..
...Господи, як наївно вона волала про допомогу до Того єдиного, хто її ще чув!...
...Надсадно гепало десь зовсім поруч. Розрахунок «трьох топорів» відкошмарив підарів і змахнув ще зранку в сторону Мирнограду але «гавріли» осатаніло сипали всім, що у них було, на нещасне село поблизу Бахмута, де вже не було жодної вцілілої будівлі. Марта не вухами, а серцем почула з перемотаної скотчем «Хітери»:
- Дайте мені транспорт. У мене триста. У мене триста. Один. Важкий. У мене триста!!!!...
....- Як його звати?
- Старший солдат Лазар. Євген Михайлович Лазар. Ми його вже поховали! Звідки ви його викопали?! Він же був двісті!
- Дякувати Богу... Встань, Лазарю! Обіпрись на мене! Добре! А тепер ходи — можеш сам!!!! Не свисти! Можеш!!!!....
Вчитель майже тягнув воскреслого Лазаря, в реанімацію. На диво, той після чотиьох діб, засипаний в окопі, відбувся тільки контузією та важкими забоями....
...За кермом брудно-зеленого буса плакала Марта — вона вдруге за життя вела машину і Учитель кричав на неї, що вона найгірший водій у світі...
...Старша медсестра Марія, кинулась від вікна, в якому спостерігала, як бруднезний, темнозелений «Дукато» з білим хрестом на борту, влетів у браму, ледь не вбивши, вартового «нацика». Марія злетіла сходами вниз і вхопила Лазаря з другого боку, накинувши його руку собі через плече. Навколо вирував приймальний покій і хтось підвів каталку....
...Учитель курив, сидячи на пандусі, біля входу до приймального покою. За кермом плакала Марта. Марія, в маніпуляційній, ловила вену Лазаря.
Лазар жив.
