Берези, осики, опале листя під ногами і, так і не заасфальтована під'їздна болотяна доріжка до бетонного ґанку.

«...а старша сестрааа сідальцеее знайшлаааа...коня осідлаалааа...»

- Ви чого так хекаєте важко?!

- Та я той..., ну, ковідний — але вже не заразний! Не думайте!

- Я бачу. Пневмонія?

- Ага..полісегментарна.

- Всім то пишуть. Вони то всім пишуть. Чого ви тут лазите попід вікна, коли хекаєте, як пес на морозі?!

- У мене тут тато... я хотів...

- Важкий, знаю. Заберіть. Не треба. Серйозно кажу. Закричу. Ви по списку купили все, що треба. Більше не треба нічого.

Серйозна. Вони тут всі такі. Зі слідами від маски і окулярів. Очі гарні. У них у всіх тут очі гарні. Поверх респіраторів і через прозорі пластикові щитки очі тільки й видно... Гарні. ЇЇ пані Леся звуть. Леся Ананіівна. Зав. Тут ще є Андрії: Васильович і Іванович. І ще хтось — не знаю І ще санітарочки — я їх бачу через вікна, як вони літають між ліжками пацієнтів. Таке враження, що невагомі. Космос. Скафандри. Запнуті до очей. Перший поверх. Ковідна реанімація. Стебник.

«...поїїїдь, брааатикуууу, до дівчинонькии...» — фоном з-за вікон, хрипко. Фальшиво. Голосно, як можуть. Напівпошепки, а голосно.

5fb0090f90ac6.jpg

- Вам співати треба.

- Що?!..Прошу?

- У вас задишка, співати треба. Щоб легені розробляти. Он, китайці, щопівгодини просто собі гудять «Омммм!» А ви співайте. В тональності сі-бемоль-мажор. Як Гімн України. — вона серйозна і дуже уважно дивиться прямо в очі. — Співати, чуєте?! В тональності сі — бемоль-мажор.

- Так я ж не вмію!

- Як умієте. То допомагає ліпше, як преапарати і апарати. Чуєте там? — киває за вікна, де реанімація дружно хрипить у кисневих масках і без них: «...щооо тебееее чекаааалааа...»

У мене в телефоні три тисячі посилань на вісім тисяч рецептів, що і як робити при ковіді. Вісімсот друзів прислали пів мільйона протоколів лікування і процедур при «ковід»! Це не рахуючи трьох томів методів народної медицини, де: бруква, редька, хрін, часник, цибуля, скипидар, каніфоль — залити медом на добу і вживати натще, після їди три рази в день до ознак клінічної смерті. Але ніхто не написав, ніде не вказано, жоден протокол чи народний цілитель — ніхто! — не казав співати.

Зав ковідної реанімаці Леся Ананіївна тільки каже співати.

Я їй вірю. Я їм всім вірю. Перший поверх — вікна. Видно, як доктор в скафандрі пише. Швидко. Гостро. Довго. Докторським клинописом. Під вікнами страшно самотньо. Приїжджають-від'їжджають відвідувачі до хворих. Їх тут по кілька увесь час стоїть, бігає до вікон, в аптеку і назад. Але страшно самотньо. Кожен сам. В собі. Навіть телефони не терленькають — зв'язок поганий.

- Я їм всім кажу — співайте, що маєте до роботи?! Лежите! Вам кисневий концентратор стільки не дасть життя, як пісня. — «Та ми шо дурні!? — дивуються — ми ж вмираємо тут...» — То вибирайте — дурні чи мертві? Співають... — задоволено киває на стіни реанімації.

Парк скидає листя. Вогко. Холодно. На ноги налипли чорні грудомахи. За стіною тепло аж парко. Піт з-під захисних окулярів. Скафандри літають, як невагомі. Рип вікном:

- Не дам вам в руки! Воно брудне, з палати. Сфотографуйте призначення і купіть! Постукаєте у вікно, я візьму... Наступний! Яка палата?!.. Знаю, поправляється.. Дихає сам...

- О, красунчик, добре! Давайте ручку, так — ще трохи! Посунулись, ротик ширше! Ручку догори! Зараз заболить. Молодець! До танцю скоро! — крізь те ж вікно бачиш, як санітарочка до інсультника — прищебетує! — не говорить... У того оскал, на мить, стає посмішкою. Коротку мить, дуже коротку — як ціле життя....

- Слухай, мужик, чуєш, я тут їм гроші хотів дати, вони не беруть. Ніхто. А мама тут. Ти не знаєш з ким порішати? — пацик спантеличений. Щиро так розгублений. Нормальний такий, «кльово прикинутий», автівка дорога але весь — суцільна розпука.

- Не взяв ніхто, розумієш?!

- Так, а шо не лікують її, чи погано ставляться?

- Та яке! — рукою кудись махнув,ледь не відлетіла. — І лікують, і добре ставляться але... Ну, не по-людськи, якось, панімаєш?! Нада ж дать шось, ну, шоб, нормально... а вони не беруть...

Облуплені бетонні сходи, сірі стіни, витрамбоване болото на доріжці. Втомлені за окулярами очі. Пруги на лицях від респіраторів. Злипле від поту волосся. Літри поту. Кашель. Хрип. Крик. Біль. Ковід. Реанімація. Стебник.

І над цим всім — сі бемоль мажор.

Як Гімн України.