Народний депутат Вікторія Сюмар прийшла у політику зі світу медіа: вона очолювала Інститут масової інформації, працювала хронікером телепередачі «Шустер Live» та викладала журналістику в Національному університеті імені Шевченка.
Уже понад два роки парламентар від «Народного фронту» – голова Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформаційної політики.
Журналіст ІНФОРМАТОРа обговорив з Вікторією Сюмар проблеми запровадження в Україні суспільного мовлення, інтеграції журналістів у політику та запровадження «мовних квот» на радіо і телебаченні.
– Як, на вашу думку, змінилася ситуація зі свободою слова після подій Революції Гідності, активним учасником якої ви були?
– Сьогодні для нас історичний день, який дає розуміння, що все було недарма.
Я писала у себе на сторінці Facebook, що те почуття, з яким я йшла на Майдан, у мене з'явилося після того, як Азаров прийняв рішення йти в Митний Союз. І ми розуміли, що таке Митний Союз, «Русский мир» і закритий євразійський простір, в якому не хочеться жити.
Ніхто не хоче їхати в Караганду: чомусь людей тягне подивитися Італію. Українцям хочеться повернутися в відкритий цивілізаційний світ, з якого Україна походить – в Європу. Свобода слова, як і свобода пересування, яку ми забезпечили, в Європі відіграє дуже важливу роль.
Можна українцям закрити рота? Я вважаю, що це таке ж безглузде заняття, яким займалися свого часу і в часи Леоніда Кучми, і в часи Віктора Януковича. Взагалі, кожна влада цим грішить.
Постає питання: «Чи хотіла б цього сьогоднішня влада?». Я думаю, що хотіла би. Чи в неї виходить? Я думаю, що ні.
Добре, що в нас є багато опозиційних каналів, але погано, що в нас також є багато проросійських каналів. Такі канали поширюють кліше, які розробляються в Кремлі.
– Ви згадали про російський медіа-продукт. Чому українці продовжують дивитися російські серіали та телепередачі?
– Українці дивляться те, що їм показують. Завдяки законам в парламенті, які були прийняті, ми довели, що ми можемо виробляти продукт нічим ні гірший, ніж в Росії.
Пам'ятаєте, була колись передача «Кривое зеркало»? Це не просто гумористичне шоу, там йде мова про політику. Те, що Задорнов говорить про Захід, може подобатися росіянам, але не українцям, котрі прагнуть приєднатися до цього Заходу.
Зараз в нас є «Дізель-Шоу», «95 квартал», котрі пропонують якісний український продукт. Ми дійсно зробили українське телебачення українським, а вплив росіян на український інформаційний простір суттєво ослаб.
– Нещодавно ви висловили свою позицію, що заява "Inter Media Group", у якій ідеться про критику законопроекту щодо мовних квот на телебаченні, є принизливою. З телеканалом «Інтер» сталося багато негативних подій протягом останнього року. Чому цей телеканал, незважаючи на перевірки та акції протесту, продовжує трансляцію?
– Треба для цього мати чіткі законні підстави. Нещодавно «Інтер» транслював серйозну антинатівську програму. В чому причина цього? Тут навіть далеко не потрібно ходити, ми всі знаємо, хто є власниками «Інтеру»: Фірташ та Льовочкін. «Інтер» для мене дивний канал. До 2012 року «Інтер» спокійно виконував квоту на українськомовний продукт в розмірі 75 відсотків, зараз говорить, що вони втратили спроможність робити українською мовою продукт.
Це повторення, що українська мова меншовартісна. За ці 4 роки «Інтер» русифікувався до 90 %. Це підтверджує, що держава-агресор спрямовано здійснює політику русифікації телеканалу з найбільшою аудиторією. До речі, телеканал «Інтер» – один із трьох телеканалів, що користується державною мережею.
Тому зараз ті заяви, що робить «Інтер», є непрофесійними і принизливими. І такі заяви явно пишуть не в Києві.
– Як би ви оцінили роботу Міністерства інформаційної політики?
– Оцінки давати складно, є намагання щось зробити. Результатів небагато. Але важливо, щоби інформаційна безпека була справою кожного.
Потрібно ставити питання про заборону трансляції російських телеканалів поза зоною розмежування. Нам потрібно також створити якісне українське іномовлення і його проникнення в телемережі інших країн. Ми повинні розуміти, як нам протидіяти пропаганді в Інтернеті.
У Німеччині прийняли законопроект, який передбачає величезні штрафи за ігнорування скарг користувачів на поширення в соціальних мережах неправдивої інформації, або такої, що порушує честь та гідність людини, або пропагує заборонені політичні ідеології. Якщо протягом 4 годин соціальна мережа не реагує на скаргу, то штрафи щодо неї можуть сягати 50 млн. євро.
Нам потрібно вивчати найбільш передові досвіди інформаційної безпеки іноземних країн для того, щоб запроваджувати їх в Україні.
– Інколи журналістів називають представниками четвертої влади. Чи бояться можновладці того впливу, що мають ЗМІ?
Я вважаю, що один із здобутків Революції Гідності – це те, що влада перестала ігнорувати журналістські історії та реакцію простих людей в соціальних мережах щодо тих чи інших подій. Журналісти поступово стають «четвертою владою».
– Зараз багато представників медіа-спільноти потрапили в лави парламенту. Які позитивні та негативні аспекти такої професійної «міграції» ви могли б виділити?
– Тут важко виділити зазначені аспекти. Журналісти – це люди з телевізора, їх впізнають.
У нас є така цікава тенденція, як медіа-політика. Нею користуються Мураєв, Рабінович, Надія Савченко, яка, я впевнена, є чиїмось проектом, далеко не самодостатнім.
Хто хоче мати рейтинг, має бути в телевізорі. Я думаю, що це пояснюється професійним феноменом журналістів. Вони викликають довіру у населення, а тоді стають політиками.
Але політика – це зовсім інше. Немає нічого складнішого, ніж сфера державного управління. Цьому треба вчитися багато років, зокрема про те, як розробляються і приймаються державницькі рішення. Я думаю, що на наступних виборах менше журналістів пройдуть в парламент. Хоча цей феномен «політиків з телевізора» буде залишатися.
– Чи можуть професійні і моральні якості журналіста знизитися в політиці?
Він зазвичай падає в очах людей. Просто журналісту довіряють, як людині, котра говорить правду про політиків. А коли журналіст сам стає політиком, то він, як і будь-який інший політик, починає погано сприйматися населенням.
Багато хто не зрозумів різницю між цими видами діяльності. Журналіст має показувати правдиву картину, а політик має показувати результат. У можновладця є більший інструментарій для досягнення певних цілей.
– Як ви вважаєте, проект суспільного мовлення буде реалізований? Чи змінить він якісно рівень телебачення в Україні?
Чим далі, тим менше у мене позитивних очікувань щодо цього питання. Зараз буде конкурс, подивимося, хто буде обраний головою правління. Сподіваюсь, що це буде незалежна людина, яка спроможна підняти суспільне телебачення.
Якщо ні, то ми отримаємо величезну проблему. З податків витрачається значна сума коштів на державне телебачення. Якщо воно не запрацює належним чином, ми підемо до наступного етапу – будемо вирішувати, як вбити цього монстра, який нараховує 7 000 людей і з'їдає 40 млн. доларів на рік, і створити новий суспільний телеканал.
– Ви розкритикували законопроект про мовну політику, який набрав розголосу в Інтернеті та ЗМІ. Чому політики досі вважають, що популяризувати мову можна «драконівськими» методами?
– Ми маємо почати з інформаційного простору. Ви бачите величезну кількість вивісок незрозумілими мовами, переважно російською. Дуже часто меню є англійською, російською, але не українською мовою.
Ставлення до мови – це, в першу чергу, ставлення до свого народу.
В мене є маса знайомих людей, які є вихідцями з Росії, і вони ніколи не розмовляли українською. Зараз вони проводять у себе в дома «дні української мови». Намагаються говорити українською і серед знайомих. А політики з «Опоблоку», виходячи на трибуну, можуть хіба що заговорити «азарівською».
Український політик має говорити українською мовою.
для ІНФОРМАТОРа
