Україні потрібно майже 588 мільярдів доларів на відновлення. Це втричі більше за весь її річний ВВП. Водночас довіра інвесторів лише нещодавно почала повертатися до довоєнного рівня. Розрив між масштабом цієї можливості й силою страху перед нею і є головним питанням найближчого десятиліття.
Я багато років працюю з міжнародною торгівлею та інвестиціями, і за цей час звик до простого правила: гроші не бояться ризику, вони бояться невизначеності. Ризик можна порахувати, застрахувати, закласти в ціну. Невизначеність порахувати не можна, тому капітал від неї тікає. Саме тому розмова про інвестиції в Україну так часто заходить у глухий кут: ми говоримо про патріотизм і відбудову, а інвестор у цей час подумки рахує те, що порахувати не може.
Тож почнімо чесно і назвімо те, чого саме боїться міжнародний капітал. Без цього будь-яка розмова про «інвестиційну привабливість» перетворюється на рекламну брошуру, якій ніхто не вірить.
Дві причини страху, а не одна
Перша причина очевидна: це війна. Безпековий ризик стоїть на першому місці в будь-якому опитуванні інвесторів, і це не потребує доведення. Поки летять ракети по енергетиці, поки існує лінія фронту, частина капіталу не зайде в принципі, ні за яких умов. Це даність, з якою працюємо.
Але є друга причина, про яку говорять значно менше, хоча сам бізнес ставить її майже на один рівень із війною. Це внутрішні інституції: корупція та слабкі суди. Виконавча директорка Європейської Бізнес Асоціації Анна Дерев'янко влучно сформулювала це так: корупція й недосконале правосуддя лишаються настільки ж критичними, як і зовнішня агресія. І це сказано не західним скептиком, а організацією, яка щодня працює з інвесторами всередині країни.
Цифри підтверджують. За Індексом сприйняття корупції Transparency International за 2025 рік Україна має 36 балів зі 100 і посідає 104-те місце зі 182 країн. Це на один бал краще за попередній рік. Для інвестора, який звик до європейських 50–60 балів, така позначка означає одне: правила гри тут не гарантовані.
До цього додається макроекономічна напруга, яку чесний аналітик не має права замовчувати. Державний борг України станом на початок 2026 року перевищив 100% ВВП, тобто близько 213 мільярдів доларів. Дефіцит зведеного бюджету за 2025 рік сягнув майже 19% ВВП. Зовнішньоторговельний дефіцит за рік зріс приблизно до 57 мільярдів доларів. Зростання реального ВВП за 2025-й Національний банк оцінює лише близько 1,3%, і прогноз на 2026 рік приблизно такий самий. Економіка тримається, але балансує на межі через удари по енергетиці та брак робочої сили.
Інвестор боїться не лише бомб. Він боїться, що навіть у мирному сценарії його право власності й контракт не будуть надійно захищені.
Чому цей страх частково застарів
А тепер інший бік, який у тривозі легко не помітити. Багато з того, чого боїться капітал, описує Україну вчорашню, а не сьогоднішню.
Найкраще це видно з того ж дослідження Європейської Бізнес Асоціації. Інтегральний Індекс інвестиційної привабливості за 2025 рік піднявся до 2,70 бала з 5 проти 2,49 роком раніше і фактично повернувся до рівня другої половини 2021 року, тобто до позначки, яка була напередодні повномасштабного вторгнення. Це ще не «позитивна зона» (вище 4 балів Індекс не заходив жодного разу з 2008 року), але напрямок руху вгору є.
Поки одні рахують ризики, інші вже будують. Швейцарська Nestlé запустила нову фабрику на Волині. Це інвестиція близько 40 мільйонів швейцарських франків, четвертий завод компанії в Україні та до 1 500 робочих місць, а обсяг виробництва Nestlé в Україні за 2025 рік зріс приблизно на 10%. Німецька Bayer вклала близько 60 мільйонів євро в розширення насіннєвого заводу під Києвом, разом із будівництвом бомбосховищ для працівників прямо на майданчику. Ірландська Kingspan заявила проєкт на понад 280 мільйонів євро, Unilever відкрила фабрику на 20 мільйонів євро.
За цим стоїть логіка раннього інвестора. Найбільші можливості в економіці відкриваються не тоді, коли все вже безпечно й очевидно, а саме тоді, коли більшість ще боїться. У звіті RDNA у лютому 2026 року Світовий банк, ЄС та ООН оцінили потреби України на відновлення в майже 588 мільярдів доларів. Це найбільший «гринфілд» Європи за кілька поколінь: енергетика, житло, транспорт, переробка, агросектор. Той, хто зрозуміє це раніше за інших, отримає й найкращі активи, і найкращі умови.
Що насправді змінює рішення інвестора
Заклики «повірте в Україну» не працюють. Працює інше: зниження невизначеності до рівня, який капітал уміє рахувати. І тут за останні роки сталося більше, ніж здається ззовні. Я б виділив три механізми.
Перший механізм це страхування воєнних ризиків. Воно ключове, бо саме відсутність страховки інвестор називає головним стоп-фактором. Сьогодні склалася багаторівнева система. Агентство Світового банку MIGA з початку вторгнення видало гарантій для українських проєктів на суму понад 448 мільйонів доларів. Американська DFC задіяла в Україні понад 800 мільйонів доларів, із яких більш як 500 мільйонів припадає саме на страхування політичних ризиків. Долучаються й експортно-кредитні агентства інших країн, як польська KUKE. З'явився і приватний ринок: на початку 2026 року українська Kniazha (група Vienna Insurance) за підтримки DFC уклала перестрахову угоду, що дала змогу покрити воєнні ризики на суму до 100 мільйонів доларів. Це принципова зміна, адже ще три роки тому приватного покриття воєнних ризиків не існувало взагалі.
Другий механізм це масштабний публічний фінансовий «бекстоп», який тримає всю економіку. Європейський Союз ще у 2024 році запустив Ukraine Facility обсягом 50 мільярдів євро на 2024–2027 роки. У грудні 2025-го лідери ЄС узгодили додатковий безвідсотковий кредит на 90 мільярдів євро для покриття військових і бюджетних потреб на наступні два роки. Окремо діє механізм ERA на 50 мільярдів доларів від країн G7, що обслуговується за рахунок доходів від заморожених російських активів, а заморожено їх близько 300 мільярдів. За цим стоїть принцип, який поступово стає реальністю: «Росія заплатить». Для інвестора це означає, що держава, в економіку якої він заходить, не залишиться сам на сам із дефіцитом.
Третій механізм найважчий, бо це те, що може зробити лише сама Україна. Жодна страховка не замінить незалежного суду й передбачуваних правил. Саме тому рух України до членства в ЄС є не геополітичним гаслом, а інвестиційним інструментом: він примусово підтягує українське законодавство до європейських стандартів, зокрема щодо захисту інвестицій, конкуренції та верховенства права.
Розрив між страхом і реальністю — можливість
Якщо звести все докупи, картина така. Страх міжнародного капіталу перед Україною має дві опори: війну, яку ми не контролюємо, і слабкість інституцій, яку контролюємо повністю. Перше з часом мине. Друге залишається нашою домашньою роботою, і саме від неї залежить, наскільки дорогими будуть гроші для України після війни.
Головне інше. Те, чого боїться капітал, усе більше описує вчорашню Україну, а не сьогоднішню. Страхування воєнних ризиків із нуля перетворилося на робочу систему, обсяг публічних коштів на стабілізацію безпрецедентний, а міжнародні компанії вже будують тут заводи. Цей розрив між тим, як Україну оцінюють, і тим, якою вона є насправді, і створює можливість: виграє той, хто рахує ризик точніше, ніж ринок загалом.
Україні не потрібні інвестиції зі співчуття. Їй потрібно, щоб ризик нарешті оцінили коректно: він уже піддається хеджуванню, а сам ринок є одним із найбільших, що відкриваються в Європі найближчого десятиліття. Інвестор, який чекатиме повної визначеності, зайде тоді, коли найкращі активи вже розберуть, а основну дохідність зафіксують інші. Вікно для входу відкривається не тоді, коли ризик зникає, а тоді, коли його стає можливо оцінити й застрахувати. Саме цей етап Україна проходить зараз.
