ТЕРМІНОВО! Укр/Eng Нова архітектура війни та влади: як технології змінюють геополітику.

ТЕРМІНОВО!Укр/Eng Нова архітектура війни та влади: як технології змінюють геополітику.

Технологічний вибух вимагає тектонічних геополітичних трансформацій. Структура міжнародних відносин фундаментально змінилася, і ключові держави Заходу мають негайно відреагувати кардинальною перебудовою глобальної системи безпеки.

Раніше подібні зрушення відбувалися десятиліттями й осмислювалися на рівні доктрин, а не змінювалися кожного сезону — зараз темп подій став абсолютно іншим.

Раніше вплив технологій на геополітику розгортався десятиліттями (наприклад, навколо ядерної зброї на рівні доктрин і гіпотез стримування). Сьогодні технологічний стрибок відбувається кожні кілька місяців і змінює геополітику не в концепціях, а безпосередньо на полі бою. Зв'язок військових потреб і технологій перетворився на замкнену петлю зворотного зв'язку (технології змінюють геополітику з тією ж силою, з якою військові потреби підштовхують технології). Автоматизація, облік та координація мас бойових одиниць впроваджуються не лише в самі платформи, а й у системи управління, роблячи ці технології доступними для держав 2-го та 3-го ешелону.

Цей прискорений цикл безпосередньо позначається на характері сучасних конфліктів і на тому, хто та як здатний вести війну.

Масштаб використання військових проксі-сил невимовно стрімко зрос. Управління молодшим партнерським державним режимом тепер можна вести гібридно — таємно «через приватні структури». Настала ера дешевих, точних і високотехнологічних засобів ураження. У цьому новому конкурентному середовищі достатньою перевагою стає наявність партнера із швидкими та потужними виробничими можливостями, здатного швидко адаптуватися під стрімкі зміни в технологіях виробництва.

Показово, що сама логіка переваги в цьому середовищі змінилася: вирішує не футуристичний ШІ майбутнього, а те, що вже реально літає і координується в реальному часі.

Акцент має зміщуватися не на «завтрашній автономний ШІ», а на вже працюючі літаючі мережі та армади дронів («дронові райони/мережі/ланцюги"). Вирішальний фактор сьогодні — горизонтальне взаємне сповіщення дронів про вузли ПВО, маршрути та актуальні цілі, що дозволяє перерозподіляти завдання в групі просто зараз. Ключова перевага дешевих систем — не стільки сама високотехнологічність, скільки компактність і можливість прихованого доставлення компонентів до іншої країни для подальшого оперативного викруткового складання на місці.

На практиці цей принцип видно вже в тому, як змінилося саме співвідношення важкої та легкої техніки.

Якщо раніше важку військову техніку (танки, бронемашини, ракетні комплекси) могли дозволити собі тільки держави, то сьогодні на арену вийшли значно дешевші та компактніші рішення на зразок безпілотних літальних апаратів. Приватні структури здатні приховувати їх від державного нагляду — як на етапі виробництва, так і під час експорту.

Ключовий зсув полягає в тому, що малі та дешеві засоби ураження здобули колосальну перевагу, фактично знецінивши концепцію дороговартісних традиційних озброєнь. У результаті сучасні військові конфлікти гібридизуються, розмиваючи межі між державним і приватним сектором. Щоб урятувати світ від катастрофи, держави зобов'язані взяти під значно жорсткіший контроль виробництво та експорт критично важливих компонентів для компактних озброєнь.

Важливо уточнити, кого саме знецінюють ці дешеві системи — йдеться не про озброєння в принципі, а про конкретний тип цілей.

Маленькі та дешеві ударні системи знецінюють не просто дороге традиційне озброєння, а насамперед стаціонарні, громіздкі та неповороткі об'єкти.

За цим технологічним зсувом стоїть і питання відповідальності — хто насправді керує цими процесами й хто має відповідати за витоки.

Деякі країни вже диригують цими процесами, вдаючи, ніби вони ні при чому й нібито "все здійснює приватний бізнес". Однак сучасні технологічні ризики не дозволяють заплющувати на це очі: якщо з території будь-якої держави йдуть витоки контрольованих компонентів, пряму відповідальність за це має нести відповідна країна. Інакше безвідповідальні агресивні сили отримають величезний, фатально вирішальний важіль впливу.

За мережами дрібних фірм, що постачають компоненти, часто стоять самі держави — вони або напряму керують процесами, або повністю проінформовані про них, використовуючи "невідомі приватні фірми" як формальне прикриття.

Тут принципово важливо не плутати допомогу агресору з допомогою його жертві — це різні за своєю моральною природою процеси.

Не можна зрівнювати зовнішню допомогу сторонам конфлікту. Принципово важливо провести чітку межу: допомога жертві агресії та постачання державі-агресору чи терористам — це не "схожі процеси з двох боків". Різниця між ними та ж сама, що між умисним убивством невинного та нейтралізацією збройного злочинця під час спроби затримання.

Повертаючись до механіки самих постачань — саме її прихованість і робить контроль настільки складним.

Раніше постачання великої військової техніки бандитському угрупованню чи агресивному режиму були очевидними. Сьогодні ж через ланцюжки невеликих комерційних фірм через треті країни можна непомітно постачати вкрай небезпечне озброєння малими партіями — аж до вузлів для великовузлового складання. Аналогічна вразливість проявляється і щодо ракетного озброєння: невеликі режими здатні переховувати його в гірських масивах (за їх наявності та зручного розташування) за принципом "виїхав із печери, здійснив пуск і знову сховався".

Якщо підбити підсумок усьому сказаному вище, то можна виділити два паралельні процеси.

Таким чином, одночасно відбулися два процеси:

Великі та дорогі озброєння стали вразливими та частково знецінилися.

Малі та дешеві системи резко зросли за точністю, дальністю та руйнівною силою.

Ця переоцінка сил особливо наочна на прикладі того, як Захід втрачає свою традиційну перевагу.

Західний світ довгий час покладався на технологічну перевагу в сфері важких озброєнь, але сьогодні ця перевага девальвована. Група піратів чи повстанців за допомогою безпілотних катерів та БПЛА здатна завдавати відчутної шкоди дороговартісному флоту або об'єктам критичної інфраструктури.

Реальні конфлікти останніх років тільки підтверджують цей розрив між старою системою контролю та новою військовою реальністю.

Конфлікти в Україні та ескалація в Ормузькій протоці наочно демонструють: стара система міжнародних переваг, гарантій і контролю повністю зруйнована. Усі притомні політичні сили, які мислять стратегічно, мають розробляти нову систему міжнародної безпеки. Створити її моментально складно — занадто швидко еволюціонують технології, космос і зв'язок. Але необхідність у такій архітектурі вже критична. Великі держави несуть колосальні витрати на нейтралізацію дрібних проксі-сил, які таємно постачаються через приватні структури від інших неявних великих країн.

Достатньо порівняти нинішню ситуацію з тим, як виглядав баланс сил лише десятиліття тому.

Якщо 10 років тому здавалося, що Іран не може нічого протиставити США, а Україна — Росії через тотальний дисбаланс запасів і ризики знищення промисловості, то сьогодні ситуація кардинально інша. Великі армії "сточують зуби" об малі сили завдяки точковим озброєнням, а також фінансовій, матеріальній та технологічній підтримці ззовні.

Одна з глибинних причин цього зсуву — багаторічне перенесення виробництва з західних країн до Азії.

Ситуацію погіршує тривале виведення дрібного виробництва Заходу в Азію. Західний світ виявився вразливим через неконкурентоспроможність у виробництві базових компонентів, дефіцит спеціалізованих кадрів та відсутність повного циклу видобутку сировини, включаючи рідкісноземельні метали та компоненти для магнітів. Ці сировинні галузі не розвивалися через те, що вчора "вони нам були не потрібні для нашого місцевого виробництва".

При цьому важливо розуміти, що справа не у відсутності самої сировини, а в рішеннях, ухвалених десятиліття тому.

Проблема Заходу з сировиною (рідкісноземельні метали, магніти) полягає не у фізичній відсутності корисних копалин на його території, а в тому, що видобуток вважався непотрібним, не приваблював інвестицій і був покинутий при перенесенні виробництв до Азії. Його відновлення вимагає часу та капіталовкладень.

Схожа криза інститутів помітна і на дипломатичному рівні — насамперед у роботі ООН.

На дипломатичній арені ООН фактично втратила вплив. Парадокс ситуації в тому, що агресивний російський режим отримав право вето на ключові рішення організації через шахрайські, брехливі та нелегітимні маніпуляції з процедурою правонаступництва після розпаду СРСР.

Ця проблема має цілком конкретний юридичний вимір, про який рідко згадують.

Нелегітимність статусу РФ у РБ ООН спирається на конкретний юридичний факт: процедура правонаступництва після розпаду СРСР була сфальсифікована на підставі підробленого/фальшивого листа, який досі відкрито лежить на офіційному сайті ООН.

На тлі цієї інституційної кризи особливу небезпеку становлять політичні ілюзії щодо можливих територіальних поступок.

Недалекоглядні політики на Заході досі допускають можливість поступок України Кремлю, не розуміючи наслідків. Прикладом слугує перетворення окупованих територій Донбасу (так званих "ДНР/ЛНР") на проксі-інструмент війни проти України. У разі гіпотетичної окупації значної частини України Кремль знову перетворить ці території на аналогічний "сміттєвий анклав" для подальшого розширення агресії в Європі — наприклад, через масове виробництво та постачання БПЛА за ланцюжком Китай — Росія — Україна з подальшими ударами по геополітичних опонентах чи конкурентах.

Логіка такого сценарію випливає з того, що у Кремля просто немає іншого застосування для окупованих територій.

У Кремля немає ресурсів для економічного розвитку окупованих територій; єдиний сценарій їх використання — плацдарм для подальшої ескалації. На Донбасі примусово мобілізоване чоловіче населення використовувалося в "одноразових" штурмах ще до масового впровадження дронів. Якби аналогічний ресурс під окупацією був мобілізований пізніше, європейські країни зіткнулися б уже не з малоцінними штурмовиками, а з сотнями тисяч операторів БПЛА. Страшна не просто втрата територій, а їхнє перетворення на ланцюгового пса агресора.

Масштаб цієї загрози стає зрозумілішим, якщо врахувати, на що саме здатне перетворитися під-окупаційне мобілізоване населення. Аналогічно вже і Росія, і Іран, шаленіючи від несподіваного зубожіння, ввели в міжнародну практику таку річ, як обстрілювати просто так БАГАТО сусідніх країн безпілотниками та ракетами. Як знаєте, — ось вам безпілотник замість висловлення дипломатичного невдоволення чи ноти протесту.

Небезпека поступки територій полягає в перетворенні населення з одноразової піхоти не просто на окремих операторів, а на цілі кваліфіковані армії операторів автономних та напівавтономних систем. І що дуже важливо — це буде ресурс, який Кремлю буде не шкода втрачати, тому що перспективи реінтеграції цих захоплених людей у мирне життя вкрай слабкі. Точнісінько так і було в "л/днр". Уявіть величезну кількість чоловіків, які за підтримки чужої держави займалися кривавими справами проти своєї вчорашньої держави. Це співгромадяни з сумнівними подальшими мирними перспективами.

Така ескалація не могла б підтримуватися без відповідної пропагандистської обробки власного населення.

Кремль продемонстрував технологію тотальної пропагандистської обробки населення, прикриваючи агресію та позасудове насильство риторикою про псевдо- "захист миру". Внутрішній аудиторії виправдовують масштабну війну нібито "загрозою нападу" без'ядерної України на ядерну державу.

Абсурдність цієї риторики особливо очевидна, якщо зіставити реальні масштаби сторін.

Пропаганда РФ виправдовує війну "загрозою" з боку без'ядерної держави, яка майже у 30 разів менша за територією та ресурсами. Причому лицеміри говорять про псевдо "загрозу" України, в уряді та в парламенті якої зроду не було жодних вагомих сил із військовою агресивною погрозливою риторикою.

Подібні проксі-сили та автократії загалом оголюють ширшу кризу міжнародної моралі.

Такі проксі-сили та автократії, що таємно постачаються приватними постачальниками, демонструють повний крах міжнародної моралі: вони здійснюють обстріли та вибухи інфраструктури просто для залякування урядів та електорату вже в безлічі країн, зокрема в Європі. На цьому ґрунті розквітає популізм із гаслами на кшталт: "Ми не можемо дружити, але давайте хоча б не конфліктувати, щоб не було війни".

Поживним середовищем для такого популізму слугують цілком конкретні політичні сили всередині самих західних країн.

Руйнування міжнародної моралі стимулюють маріонеткові партійні та навколопартійні сили всередині самих західних країн. Потакаючи популізму («давайте хоча б не конфліктувати"), вони заплющують очі на перетворення світового порядку на феодальну систему під контролем "царюючих домів кривавого криміналітету".

З усього цього випливає єдиний логічний висновок про необхідність нової системи контролю.

Без створення нової структури глобального контролю — вільного від права вето агресорів та цивілізаційних опонентів — світ ризикує зануритися в масштабний хаос. Необхідний жорсткий нагляд як за терористичними та проксі-угрупованнями, так і за державами, що допускають витоки технологій зі своєї території. Поки світ дивиться на ці процеси крізь "рожеві окуляри", непомітні на перший погляд локальні події (наприклад, в Африці) стають сходинками до перехоплення контролю над цінною сировиною, важелями впливу та форпостами у світовій економіці.

Міжнародна спільнота ціною великих і тривалих зусиль сформувала єдину солідарну політику в боротьбі з тероризмом. Але проблема полягає в наступному: поняття "тероризм" часто виступає правовим маневром, що дозволяє прирівняти загрози державній безпеці та підготовку масових злочинів до вже скоєних масових вбивств. При цьому самого масового вбивцю немає сенсу прирівнювати до терориста — для цього існують звичайні статті кримінального кодексу.

У результаті світова спільнота опинилася в парадоксальній ситуації: існує потужна солідарна позиція проти тероризму, але відсутня настільки ж чітка та всеосяжна позиція щодо самих масових вбивств.

Багато політичних сил спекулюють неоднозначністю визначення поняття "війна": у яких масштабах вона ведеться, хто є агресором, хто винен, чи була атака спровокована? У багатьох людей виникає ілюзія, ніби сторони, що воюють, апріорі рівноправні та підлягають однаковому осуду. У результаті складається ситуація, коли навіть після того, як Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів звинувачує державу в розв'язуванні агресивної війни та масових вбивствах, ця країна не підпадає під санкції, бодай аналогічні тим, що застосовуються при "звичайному" тероризмі.

================== ENG
URGENT! A New Architecture of War and Power: How Technology Is Changing Geopolitics.

A technological explosion demands tectonic geopolitical transformations. The structure of international relations has fundamentally changed, and key Western nations must immediately respond with a radical overhaul of the global security system.

Previously, such shifts unfolded over decades and were conceptualized at the level of doctrines rather than changing every season — today, the pace of events has become entirely different.

Earlier, the impact of technology on geopolitics unfolded over decades (for example, around nuclear weapons at the level of doctrines and deterrence hypotheses). Today, a technological leap occurs every few months and changes geopolitics not in abstract concepts, but directly on the battlefield. The connection between military needs and technology has turned into a closed feedback loop (technology changes geopolitics with the same force that military needs drive technology). Automation, tracking, and coordination of combat unit masses are being implemented not only within platforms themselves, but also in command-and-control systems, making these technologies accessible to second- and third-tier states.

This accelerated cycle directly reflects on the nature of modern conflicts and on who can wage war and how.

The scale of military proxy force usage has grown drastically. Managing a junior partner state regime can now be conducted hybridly — covertly "through private entities". The era of cheap, precise, and high-tech weaponry has arrived. In this new competitive environment, having a partner capable of rapidly adapting to fast-changing production technologies, backed by swift and robust manufacturing capabilities, becomes a sufficient advantage.

Tellingly, the very logic of superiority in this environment has shifted: it is not determined by futuristic AI of the future, but by what is already flying and being coordinated in real time.

The focus must shift away from "tomorrow"s autonomous AI" and toward already operational flying networks and drone armadas ("drone zones/networks/chains"). Today"s decisive factor is horizontal mutual communication among drones regarding air defense nodes, flight paths, and active targets, allowing group tasks to be redistributed on the fly. The key advantage of cheap systems lies not so much in high tech itself, but in their compactness and the ability to covertly deliver components to another country for subsequent rapid screwdriver assembly on site.

In practice, this principle is already visible in how the balance between heavy and light armor has shifted.

While heavy military equipment (tanks, armored vehicles, missile systems) was previously affordable only to sovereign states, today significantly cheaper and more compact solutions, such as unmanned aerial vehicles, have entered the arena. Private entities are capable of concealing them from state oversight — both during manufacturing and export.

The key shift is that small, cheap strike assets have gained a colossal advantage, effectively rendering the concept of expensive traditional armaments obsolete. As a result, modern military conflicts are hybridizing, blurring the lines between the public and private sectors. To save the world from catastrophe, states must impose far stricter controls over the production and export of critical components for compact weaponry.

It is important to clarify what exactly these cheap systems render obsolete — this is not about weaponry in principle, but about a specific type of target.

Small, cheap strike systems do not simply devalue expensive traditional armaments; they primarily render stationary, bulky, and unwieldy targets obsolete.

Behind this technological shift lies the question of accountability — who is truly orchestrating these processes and who must answer for leakages.

Certain countries are already orchestrating these processes while pretending to have no involvement, claiming that "private business conducts everything". However, modern technological risks no longer allow us to turn a blind eye: if leaks of controlled components originate from a state"s territory, that country must bear direct responsibility. Otherwise, irresponsible aggressive forces will gain a massively, fatally decisive lever of influence.

Behind networks of small supplier firms, states themselves often stand — either directly managing processes or fully informed of them, using "unknown private firms" as formal cover.

Here, it is fundamentally important not to confuse assistance to an aggressor with aid to its victim — these processes are entirely different in their moral nature.

External aid to opposing sides of a conflict cannot be equated. It is crucial to draw a hard line: aiding a victim of aggression and supplying an aggressor state or terrorists are not "similar processes from two sides". The difference between them is the same as between intentional murder of an innocent person and neutralizing an armed criminal during an arrest attempt.

Returning to the mechanics of delivery itself — its covert nature is precisely what makes control so difficult.

Formerly, shipments of heavy military hardware to a criminal group or aggressive regime were obvious. Today, through chains of small commercial firms operating via third countries, extremely dangerous weapons can be covertly supplied in small batches — up to components for knocked-down assembly. A similar vulnerability manifests in missile weaponry: small regimes can conceal it in mountain ranges (where available and conveniently located) under the principle of "roll out of a cave, launch, and hide again".

To summarize all of the above, two parallel processes can be identified.

Thus, two processes have occurred simultaneously:

Large, expensive armaments have become vulnerable and partially devalued.

Small, cheap systems have dramatically surged in accuracy, range, and destructive power.

This re-evaluation of force is particularly obvious in how the West is losing its traditional edge.

The Western world relied on technological superiority in heavy weaponry for a long time, but today this advantage is devalued. A group of pirates or insurgents using uncrewed surface vessels and UAVs can inflict tangible damage on costly naval fleets or critical infrastructure assets.

Real-world conflicts in recent years only confirm this gap between the old control framework and the new military reality.

Conflicts in Ukraine and escalations in the Strait of Hormuz vividly demonstrate that the old system of international advantages, guarantees, and control is completely shattered. All rational political forces thinking strategically must design a new international security system. Building it instantly is difficult — technology, space, and communications evolve too rapidly. But the need for such an architecture has already become critical. Major states incur colossal costs neutralizing minor proxy forces covertly supplied via private entities from other non-explicit major nations.

It suffices to compare the current situation with the balance of power just a decade ago.

If 10 years ago it seemed that Iran had nothing to counter the US, or Ukraine to counter Russia due to a total imbalance of stockpiles and risks of industrial destruction, today the situation is fundamentally different. Major armies are "grinding their teeth" against smaller forces thanks to precision weapons, alongside external financial, material, and technological support.

One underlying cause of this shift is the multi-year off-shoring of manufacturing from Western countries to Asia.

The situation is exacerbated by the prolonged relocation of Western light manufacturing to Asia. The Western world has proven vulnerable due to uncompetitiveness in basic component manufacturing, a shortage of specialized personnel, and the lack of a full extraction cycle for raw materials, including rare earth metals and magnet components. These raw material sectors were left undeveloped because yesterday "they were not needed for our local production".

It is important to understand that the issue is not a physical absence of raw materials, but decisions made decades ago.

The West"s raw material problem (rare earth metals, magnets) lies not in physical scarcity on its territory, but in the fact that extraction was deemed unnecessary, attracted no investment, and was abandoned during industrial off-shoring to Asia. Resuming it requires time and capital investments.

A similar institutional crisis is visible at the diplomatic level — primarily within the UN.

On the diplomatic stage, the UN has effectively lost influence. The paradox lies in the fact that an aggressive Russian regime acquired veto power over key organizational decisions through fraudulent, deceitful, and illegitimate manipulations of the succession procedure following the collapse of the USSR.

This issue carries a very specific legal dimension that is rarely mentioned.

The illegitimacy of the Russian Federation"s status in the UN Security Council rests on a concrete legal fact: the succession procedure after the USSR collapsed was falsified based on a forged/fake letter that still openly resides on the official UN website.

Against this institutional crisis, political illusions regarding potential territorial concessions pose a severe danger.

Short-sighted politicians in the West still entertain the possibility of Ukraine making concessions to the Kremlin, failing to grasp the consequences. An example is the transformation of occupied Donbas territories (the so-called "DPR/LPR") into a proxy weapon against Ukraine. In the event of a hypothetical occupation of a significant part of Ukraine, the Kremlin will once again turn these territories into a similar "trash enclave" for further expansion of aggression in Europe — for instance, through mass manufacturing and deliveries of UAVs via a China – Russia – Ukraine supply chain for subsequent strikes against geopolitical opponents or competitors.

The logic of such a scenario stems from the fact that the Kremlin simply has no alternative use for occupied territories.

The Kremlin lacks resources for economic development of occupied territories; the sole scenario for their utilization is as a staging ground for further escalation. In Donbas, forcibly mobilized male populations were used in "disposable" assault waves even before the mass deployment of drones. Had a similar occupied resource been mobilized later, European nations would face not low-value assault infantry, but hundreds of thousands of UAV operators. The threat is not merely loss of territory, but its transformation into an aggressor"s attack dog.

The scale of this threat becomes clearer considering what an occupied mobilized population can become. Similarly, Russia and Iran, driven mad by unexpected impoverishment, have already introduced a practice into international conduct: launching random drone and missile strikes against NUMEROUS neighboring countries. As a substitute for diplomatic dissatisfaction or a formal protest note — here is a drone.

The danger of territorial concession lies in converting a population from disposable infantry not just into individual operators, but into whole skilled armies of autonomous and semi-autonomous system operators. Crucially, this will be a resource the Kremlin will expend without hesitation, as prospects for peaceful reintegration of these captured people are exceptionally weak. That was precisely the case in "DPR/LPR". Imagine vast numbers of men who, backed by a foreign state, engaged in bloody actions against their former homeland. These are citizens with dubious future peacetime prospects.

Such escalation could not be sustained without corresponding propaganda indoctrination of the domestic population.

The Kremlin has demonstrated technology for total propaganda processing of its populace, cloaking aggression and extrajudicial violence in pseudo-rhetoric of "defending peace". To internal audiences, a full-scale war is justified by a alleged "threat of attack" by non-nuclear Ukraine against a nuclear state.

The absurdity of this rhetoric is obvious when comparing the actual scale of both parties.

RF propaganda justifies war through a "threat" from a non-nuclear state nearly 30 times smaller in territory and resources. Moreover, hypocrites speak of a pseudo "threat" from Ukraine, whose government and parliament have never contained significant forces with aggressive or threatening military rhetoric.

Such proxy forces and autocracies expose a broader collapse of international morality.

Sourced covertly by private suppliers, such proxies and autocracies demonstrate a complete breakdown of international moral standards: they carry out infrastructure bombardments and strikes simply to terrorize governments and electorates across many countries, including within Europe. On this fertile ground, populism flourishes with slogans like: "We cannot be friends, but let us at least not conflict so there is no war".

The breeding ground for such populism is nurtured by specific political factions inside Western countries themselves.

The destruction of international morality is fueled by puppet party and sub-party forces within Western nations. By pandering to populism ("let us at least avoid conflict"), they shut their eyes to the transformation of the global order into a feudal system controlled by "dynastic houses of bloody criminality".

From all of this, a single logical conclusion emerges regarding the necessity of a new control framework.

Without creating a new structure of global control — free from the veto powers of aggressors and civilizational opponents — the world risks plunging into widespread chaos. Strict oversight is imperative both over terrorist/proxy groups and over states permitting technology leaks from their territories. While the world views these developments through "rose-colored glasses," seemingly minor local events (such as in Africa) serve as stepping stones toward seizing control over vital raw materials, leverage points, and outposts in the global economy.

Through long and arduous efforts, the international community forged a unified policy in combating terrorism. However, the issue lies here: the term "terrorism" often functions as a legal maneuver allowing threats to state security and the preparation of mass crimes to be equated with already committed mass murders. Yet, equating a mass murderer to a terrorist makes little sense — standard criminal statutes exist for that purpose.

Consequently, the global community finds itself in a paradoxical state: a robust, unified stance against terrorism exists, yet an equally clear and comprehensive position regarding mass murder itself is lacking.

Numerous political forces exploit ambiguity in defining "war": at what scale is it waged, who is the aggressor, who is at fault, was an attack provoked? Many harbor the illusion that warring parties are inherently equal and subject to equal condemnation. As a result, even after the UN General Assembly accuses a state by majority vote of unleashing aggressive war and mass murder, that nation faces no sanctions comparable even to those applied under "ordinary" terrorism.