Переказ життя одного з ватажків гайдамаків має сам по собі є сценарієм для написання динамічного твору.
Буремні часи кінця XVIII століття породили чимало великих постатей, історії яких мало відомі широкому загалу українців, але могли би стати чудовою ілюстрацією нашого славного минулого та титанічного напруження української нації у національно-визвольній боротьбі. Я мрію, що ці історії будуть ще оспівані у популярних творах сучасності і зняті в якісних кінострічках, які приречені на те, щоб стати світовими блок-бастерами.
Походження і дитинство відомого гайдамаки Найди оповиті ореолом легендарності. Жив і уславився у подвигах він у першій половині-середині XVIII століттяНіхто не знав ні батька його, ні матері. Його знайшли нібито дитиною чумаки біля криниці, в степу, і віддали на виховання запорожцям. Запоржці охрестили дитину, назвали його Найдою і доручили годування майбутнього гайдамака якомусь кашовару. Ще у дитинстві Найда вирізнявся незвичайною непосидючистю та непокірливістю, з яких згодом утворився буйний запорожець. Переказ говорить, що коли Найда ще був дитиною, кашовар, вихователь його, боявся чим-небудь образити мстивого вихованця. Якщо Найда був сердитий на кашовара, то він зазвичай кидався на казани, в яких той варив запорожцям кашу, і перекидав їх, за що маленького Найду нещадно били запорожці, та завжди при цьому зауважували, що з цього хлопчика неодмінно вийде «песиголовець», гірше, ніж розбійник, ще будучи юнаком, Найда показував таку силу, що мало хто з запорожців міг з ним побитися навкулачки. Коли став «козакувати», то не було козака храбріше за Найду, а сила в його руках була така, що він заковував і розковував свого коня без коваля голими руками.
Переказ не говорить, що було причиною вигнання Найди із Запорожжя. Треба думати, непокірливість і буйство довели його до того, що товариші змушені були якось позбутися Найди. Він пішов на Дон, до донських козаків, але й там не прижився. Там убив дванадцятеро козаків і втік до Києва замолювати свої гріхи. У Києві Найда поступив до монастиря і впродовж дванадцяти років жив суворим чернецьким життям, замолюючи щороку по одній загубленій ним душі людській. Через дванадцять років він таємно пішов з монастиря і став ватажком гайдамаків.
Упродовж кількох років він водив на Польщу (підконтрольна Польщі Правобережна Україна) свою ватагу, і щороку повертався із багатою здобиччу. Найду часто бачили у Києві і на околицях цього міста, і щоразу він з'являвля у новому вигляді. Найчастіше він тинявся по Києву та сусідніх поселеннях у костюмі ченця, і чернецька ряса відводила від нього будь-які підозри. Але становище його було за Дніпром, на польській землі. У дрімучому лісі, в середину якого вела тільки одна вузька стежка з глибокого, вкритого лісом яру, на невеличкій галявині були вириті землянки, в яких гайдамаки могли жити літо і зиму, отже з приходом холодів не треба було розходитися у різні боки у пошуках притулку, як це робили інші зграї, які не мали добре влаштованого і укріпленого кубла. У тому ж лісі, який розкинувся на кілька десятків верст, на інших галявинах паслися гайдамацькі коні. У цьому повстанському середовищі були й гармати, відбиті Найдою у поляків. Гущина лісу не дозволяла нікому пройти у його глибину, а відтак притулок Найди не був відкритий. Щоразу після погрому поляків, зграя його пропадала, ніби провалювалась крізь землю, тоді як вона безпечно відпочивала у своєму неприступному становищі.
Одного разу Найда пройшов зі своєю ватагою майже через усю Правобережну Україну, творячі шаленства. Особливо жорстоко вчинив він з одним польським поселенням, де поляки замучили двох гайдамаків з його ватаги. Наближаючись до того поселення, він з сусіднього лісу послав туди свого розвідника, який мав роздивитися, у якому стані перебуває це поселення, чи є там військо і з якого боку зручніше на нього напасти. Вивідувача послали у ніч, але до ранку він не повернувся. Найда перечекав цей день і у ніч послав другого. Але й той не повернувся. Не було жодного сумніву, що вивідувачі або зрадили, або потрапили у полон, що в обох випадках було вельми невигідно для гайдамаків: якщо зрадили і виказали їх, то поляки могли несподівано напасти на ватагу і загнати її у складне становище; якщо ж потрапили у полон, то і цьому випадку гайдамаки повинні були невдовзі чекати нападу з лісу або засідки біля самого поселення. Не довіряючи спритності інших гайдамаків, Найда на третю ніч сам відправився у поселення на розвідку. Вночі він підійшов до поселення з такою обережністю, що його ніхто не помітив, а коли почало розвиднятися, він підповз до самої царини і побачив, що вартові, поставлені біля брам поселення, поснули. Але тут же він знайшов і розгадку того, чому не повернулись його посланці. Біля самої царини, на високій шибениці, гойдалися два трупи, повішені за ноги, і у трупах цих Найда впізнав своїх товаришів. Трупи були без голів. На воротах, на двох загострених частоколинах, бовваніли увіткнуті голови.
Озлоблений отаман відразу повернувся до своєї ватаги і, не очікуючи ночі, пішов до поселення на відкритий бій. Село не встигло прокинутися, як гайдамаки, зарізавши обох вартових, запалили поселення і почали розправлятися посеред пожежі. Всі поляки і євреї були вирізані, заколоті, задушені до останнього. Ксьондза повісили на дзвінниці костьола, підв'язавши до серця дзвону, і дзвонили у цей дзвін, смикаючи ксьондза за ноги. Потім повстанці із «ляхів греблю» зробили, і цією греблею Найда сам переїхав через маленьку річку: усі трупи стягли до цієї річки і поклали один на один, таким чином з мертвих тіл утворилася гребля, і Найда на коні переїхав річку.
Закінчивши шаленства, зграя попрямувала далі, але у дорозі зустрілася з сильним польським загоном, що поспішав з сусіднього міста до розореного села, отримавши напередодні звістку, що там спіймали двох підісланих гайдамаків-шпигунів і що, без сумніву, неподалік і сама їхня ватага.
Найда, зустрівши поляків, повів своїх гайдамаків в атаку. У кількох сутичках гайдамаки встигли зламати і розстроїти ряди польських жовнірів, але коли підійшла польска артилерія і відкрила по гайдамаках вогонь з гармат, гайдамаки, втративши кілька чоловік, кинулись тікати, тим більш, що вдалині з'явилися нові загони польської кінноти. Поляки кинулися за втікачами і уперто переслідували їх у степу на відстані кількох верст. Заморені гайдамацькі коні, надміру нав'ючені награбованим добром, не могли вже нести на собі ще й вершників, і гайдамаки бачили, що поляки рано чи пізно наздоженуть їх.
Навкруги розкинувся степ і не було у ньому ні ліса, ні переліску, де б можна було сховатися від погоні, яка вже через годину могла настигнути повстанців. Тоді Найда зупинив своїх гайдамаків і велів спішитися. Степова трава, якою вони скакали, була дуже високою, бо залишалася нескошеною до кінця літа. Найда скомандував гайдамакам нарвати жмутки сухої трави, і, розтягшись у лінію, наскільки вистачило ватаги, витягнутої по одній людині на відстані кілька десятків кроків одна від одної, і велів запалити суху степову траву. Трава спалахнула, і пожежа охопила весь степ, швидко роздмухана вітром. Пожежа пішла прямо назустріч полякам, які у цей час знову опинились вдалині. Страшна степова пожежа мала зупинити їх, а, можливо, й згубити остаточно. Найда, якого більш ніхто не переслідував, благополучно привів ватагу у своє становище.
Про подвиги Найди доходили звістки і до Запорожжя, де його довгий час вважали загиблим.
Та ось одного разу до Січі прибув чернець, який казав, що мандрував по всіх святих місцях, був на Афоні, молився за запорозьке військо і за спасіння його від москалів у самому Єрусалимі. Запорожці з подивом і великою цікавістю слухали його розповіді про святе місто, жалкували, що християни там зазнають утисків. Прочанин говорив, що наступної весни знову відправиться на афонські гори і в Палестину, аби молитися про дарування довголіття славному Запорожжю і підкорення всіх його ворогів і супостатів. Козаки щедро наділяли ченця грошима, і кожний просив помолитися за його гріхи і щастя їх спільної козацької матері. Навесні чернець зібрався у путь. Запорожці виряджали його з великою пошаною і дали йому провідника, який і довіз ченця до межі Запорожжя. Через якийсь час чумаки, які приїхали у Січ з Києва, привезли кошовому отаману велику проскуру, з якої частина була витягнута, а кругом проскури були написані слова, які глибоко вразили запорожців, коли вони їх прочитали. Ці слова були такі: «За упокой раба божія, славного війська запорозького низового. Від Найди».
Виявилось, що під виглядом ченця приходив у Запорожжя сам Найда, і, набравши там велику суму грошей, повернувся до Києва, звідки й прислав запорожцям, своїм колишнім товаришам, проскуру з надписом за упокій славного війська, знищення якого готувалося обережно і таємно.
Та Найда не припиняв своїх набігів на Польщу. Щовесни він з'являвся зовсім несподівано, спустошував усе і повертався із здобиччю у своє становище, а на зиму найчастіше відправлявся до Києва молитися Богу.
Останній набіг його на польську землю був невдалим. Поляки давно чатували на нього, і ще з зими приготували для відбиття від гайдамаків значні сили. Ватага його була оточена між двох глибоких яруг, які було не подолати гайдамацьким коням. Гайдамаки довго захищалися. Багато з них було вбито, інші кидались у яругу. Найда відбивався відчайдушно, а потім, коли його коня було вбито і заряди усі витрачено, він також кинувся з кручі, думаючи або розбитися, або повзком втекти, від ворога. Але там поляки і знайшли його. Приголомшений падінням, Найда був взятий живим і пов'язаний. Захопили й інших гайдамаків, які залишились живими. Кажуть, що Найду прив'язали на гармату і так привезли у місто. Всю дорогу він лаявся, проклинаючи поляків і від безсилля і злоби «плюнув у польське небо», як говорить переказ.
Коли гайдамаків допитували у суді, жоден не сказав ні слова. Поляки присудили їх до жорстоких страт і частини тіла страчених розвішали на жердинах вздовж правого берега Дніпра, ніби віхи. Найда був впертішим від усіх своїх товаришів, і йому присудили вирізати серце.
Катування Найди відбувалося у присутності губернатора. Коли кат зірвав з гайдамака сорочку і хотів розрізати йому груди, усі помітили під лівою груддю велику родимку, дуже подібну до хреста. Губернатор наказав зупинити катування, і послав за своєю дружиною. Найда лежав прив'язаний до залізних кілець по руках і ногах з відкритими грудьми. Губернатор, коли прийшла його стара дружина, запитав її:
— Чи пізнаєш ти ці груди?
— Невже це груди мого сина?! — вигукнула та і кинулася було до розбійника, але тут же знепритомніла.
Найда не розумів, що відбувається, хоч і бачив, що трапилось щось надзвичайне.
Губернатор почав знову допитувати гайдамаку і гірко плакав.
— Кажи істинну правду, хто ти?
— Я Найда.
— Звідки ти родом?
— Не знаю.
— Хто ж знає?
— Криниця степова та чумацький шлях.
— А хто твої батько і мати?
— Батько мій Великий Луг, а мати моя Січ.
Врешті губернатор добився-таки, що дізнався від Найди, як він потрапив у Запорожжя.
— Ось твоя мати, — сказав губернатор, вказуючи на дружину, — а я твій нещасний батько.
Переказ говорить, що Найда справді був сином польського губернатора. У ранньому дитинстві його викрали якісь жебраки, в яких підозрювали гайдамацьких шпигунів. У дитини була примітна родимка під лівою груддю, дуже подібна до хреста, і саме вона дала можливість матері впізнати сина більше ніж через сорок років. Як він опинився в степу біля криниці поблизу гайдамацької дороги — переказ не пояснює.
Страту Найди відмінили. Кажуть, про нього доповідали королю, і король помилував його, віддавши у розпорядження губернатора.
Коли Найду запитували, що спонукало його так озлобитися проти поляків, він сказав:
— У молодості я вбив дванадцять козаків і пішов до монастиря замолити свій гріх. Дванадцять років молився, замолюючи одну душу на рік, і думав, що Бог простив мене. Та Бог мене не простив. Через дванадцять років уві сні прийшов до мене старий і повів на той світ. І бачу я на тому світі пекло, і у вогні з іншими грішниками мучиться якась людина, вибираючись на вогненну гору. І питаю я: «чия це душа?» — «Це твоя душа мучиться, відповів старий: ти згубив на тому світі дванадцять душ, а на цьому світі повинен перейти дванадцять разів через дванадцять вогняних гір, щоб тільки здаля побачити рай». І побачив я знайомого запорожця, який також збирався на вогняну гору: у нього на плечах був шкіряний мішок з людською кров'ю, і коли він поливав вогненну гору кров'ю з цього мішка, вогонь згасав, і запорожець голими ногами вибирався на гору. «Хто це?» — запитав я. — «Це гайдамак: він убив запорожця, і за це потрапив до пекла. А у мішку в нього людська кров, яку він пролив за віру православну: цією кров'ю він поливав вогненну гору: гора не пече йому ноги, і через цю кров він попаде до раю». І пішли ми далі. І побачив я криваву річку, через яку пливе багато-багато народу, але не допливає до середини — така широка річка. «А це хто такі?» спитав я. — «Це ляхи — католики, які різали людей за віру православну. А та кривава річка — то кров руська: поляки стільки її пролили за віру, що з крові утворилася ріка, і через неї ляхи не можуть переплити до кінця століття. А за рікою — рай божий»… Коли я все це побачив на тому світі (закінчив Найда), я і пішов у гайдамаки різати ляхів за віру, щоб їх кров'ю на тому світі заливати пекельну вогненну гору".
Що було з Найдою далі, переказ не пояснює.
