Боротьба з неправдою і несправедливістю завжди була мобілізуючою силою українців, закладеною в архетип, який легко знаходить відгук в українців. Однак, його прояви владні блогери та придворні журналісти намагаються звести нанівець доведенням до абсурду та нівелюванням поняття пошуку правди.
Термін «зрада» більшість владних журналістів і провладних блогерів намагаються показати недалекість і обмеженість дописувачів, які, скажімо, заявляють про злочин, корупційне діяння, кумівство чи провальні дії влади. Наприклад, коли батьки оприлюднюють у соцмережах докази корупції дирекції дитячого садка і голови району, що їх кришує, пригодовані владою журналісти, такі ж блогери (порохоботи) та справді недалекі люди починають цькувати батьків у стилі «ваши доказатєльства — нє доказатєльства», а самі дії викривачів схеми таврувати вживаним у владних інституціях словом «зрада», зводячи усі дії до абсурду, заговорюючи тему, замість відкриття кримінального провадження і розслідування відповідними структурами і т.д. Порохоботи навіть власний термін вигадали для осіб, які кидають виклик владній корупції — «зрадойоби» (якщо не помиляюся, першою слово розтиражувала Катерина Золотарьова). Однак, для того, щоб зрозуміти чому такі дії провладних осіб є неадекватними і викликають різке несприйняття серед українців — варто заглибитися в історію і дослідити витоки цього явища.
Давні віки і період Русі
Давні слов'яни, які сформувалися на теренах Західної України, мали усталений устрій класичної військової демократії, коли громадою/племенем керує обраний чи запрошений на правління князь, а якщо виникала необхідність обговорення спірних питань — громада скликала віче. При цьому влада князя, якщо він не дотримується угоди з громадою, порушував її, вчиняв злочини, або на нього прогнівалися вищі сили — може похитнутися. Або такого князя могли замінити. Убивати таких обраних осіб вважалося святотатством і особливим гріхом. Принаймні для тих, хто присягав йому.
З початком розростання феодальної імперії Русь князі, особливо з правлячого дому Рюриковичів, значно розширили свої повноваження, але це не означає, що громади дозволяли їм цілковито узурпувати владу або попирати свої права.
Варто зауважити, що упродовж усього періоду Русі з ІХ по XIV ст., та й пізніше, складно знайти приклади соціальних воєн і революцій, як то згідно шаблонів марксизму-ленінізму намагалися вигадати комуністичні партфункціонери. Дослідники середньовіччя знають, що маячня Карла Маркса і його послідовників не витримує критики при ретельному дослідженні соціальних рухів. Жоден з них неможливо назвати рухом пролетаріату, або антифеодальним повстанням для зміни соціального устрою.
Якщо ретельно дослідити причини соціальних вибухів за часів Русі та причини їх закінчення, стане очевидним факт: у абсолютній більшості випадків представники влади порушували закони суспільного договору, або ж умови власних домовленостей, що призводило до соціального вибуху або повстань. Однак, у разі виправлення несправедливості, убивства чи покарання винних осіб, або встановлення нового публічного договору/закону, соціальні рухи ішли на спад, навіть якщо вони носили характер анархічних погромів. А коли керувати ситуацією брався популярний представник влади, який починав наводити порядок, суспільство самостійно втихомирювалося і починало жити за новим порядком.
Прикладів цьому можна навести чимало, але назвемо найкрасномовніші:
- князь Ігор Рюрикович був убитий у 945 році підвладними деревлянами, коли наклав на них непомірно велику данину. При цьому, попри вбивство владної особи, виправдання за злочин з юридичного боку деревляни мали як доказ, що князь порушив умови сплати данини;
- повстання 1068 року у Києві відбулося через недолуге правління князя Ізяслава Ярославича, який оточив себе пройдисвітами, які нехтували обороною землі від нападків кочовиків, зокрема — половців, а політику зосередили на максимальному визиску із підвладного наслення та вигадування нових схем і гешефтів. Варто зауважити, що оточення князя так налаштувало проти себе усі верстви населення, що навіть завжди провладна Церква негативно ставилася до князя і його оточення.
Ситуація у суспільстві довго назрівала, однак причиною до вибуху невдоволення стала поразка об'єднаних сил Ярославичів на Альті восени 1068 року. Після цього половці почали без опору грабувати Київську землю, тоді як князь із оточенням відсиджувалися за мурами Києва, сподіваючись, що ситуація сама собою якось виправиться.
Однак, від грабунків половців страждали звичайні громадяни. Ті, хто вижив у битві на Альті повернулися до Києва, скликали віче з вимогою князю видати їм зброю та коней для опору нападникам. Князь відмовив, боячись, що після перемоги над половцями громада поверне зброю проти Ізяслава і його оточення. Це і стало причиною повстання, у результаті якого Ізяслава усунули від влади, а винних почали карати під час народних заворушень. За допомогою іноземної інтервенції Ізяславу Ярославичу вдалося поновити владу і вирізати повстанців;
- повстання 1113 року. Святополк Ізяславич — син згаданого вище князя, продовжив корупційну політику батька, і зі своїм оточенням опікувався лихварями і єврейськими купцями, які влаштовували штучний дефіцит товарів і завищення цін на ринку. Найбільше роздратування населення викликала спекуляція з ціною на сіль та хліб, що спричинило штучний голод. У результаті цього маси невдоволених підняли стихійне повстання, що призвело до погромів спочатку винних чиновників та лихварів. Щоб не допустити розширення погромів представники еліт Київщини запросили на княжий стіл Володимира Мономаха, який користувався популярністю за чесність і порядність. Після покарання винних і впорядкування оподаткування соціальний вибух пішов на спад.
Аналогічних історій можна збільшити, але суть від цього не зміниться: у період феодальної роздробленості соціум піднімав повстання чи заколоти лише у результаті порушень законів, лихварства або корупції вищого чиновництва. При цьому варто зауважити, що саме в період початку роздробленості набуває поширення такий жанр політичної літератури, як «Повісті про злочини князівські» (а згодом і «повісті про злочини боярські»). Найвідомішими зразками цієї літератури були повісті «Про убивство князя Бориса» та «Повість про осліплення Василька». Ці політичні памфлети отримували широкого розповсюдження, зазвичай через резонансність подій, які вони висвітлювали. І автори цих повістей, зазвичай, хотіли себе або виправдати у непричетності до подій, очевидцями яких вони були (як це було у випадку з осліпленням Василька Теребовлянського), або розповісти про злочини супротивної сторони, щоб довести порушення писаного і неписаного закону (як це було у випадку з убивством князів Бориса і Гліба). Деякі «блогери» того часу могли і поплатитися за поширення популярних творів, як автор «Моління Данила Заточника».
Окрім цього, у «Повістях про злочини» описували відступи князів від хресного цілування (що вважалося на той час святотатством) і пограбувань вотчин інших князів, міжусобні чвари і т.д. Найпопулірніші з цих творів входили до тогочасних літописів. Даний жанр був популярним на Русі до часів монголо-татарської навали в сер. ХІІІ ст. І очевидно, що масове поширення таких творів використовували для боротьби з опонентами і князями/боярами, які порушували наявні закони.
Спад написання таких творів спостерігається в кінці ХІІІ століття. Загарбники не просто окупували наші землі і змусили платити данину — вони активно знищували наявні архіви і літописи, щоб нав'язати свою політику і випалити вільнодумство у підкорених народів. Так, галицькі князі цього століття неодноразово зверталися до сербських монастирів, які утримували, щоб ті прислали списки літописів, бо «татари погані» все попалили. А от на землях Заліської Русі — пізнішої Московії, така політика цензурування прижилася.
Період Литви і Козаччини
Монгольська навала лише призупинила поширення традиції, але не викорінила її. Після того, як за часів ВКЛ а згодом і набуття Наддніпрянщиною козацької автономії краю в XIV-XV ст. іноземний вплив обмежується, населення України повертає собі природний устрій і у боротьбі з центральною владою відстоює «старовинні вольності та закони дідів і прадідів наших». За цей час відновилася масова грамотність населення, і збільшився запит на політичні памфлети та політичну літературу. Головні виклики і загрози того часу були спроби Польщі окатоличити Україну і захопити православні парафії під своє управління. Процес цей схожих на сьогоднішні «рейдерські захоплення», типовий для феодальних воєн. І політичні звернення православних мислителів поновили довготривалу паузу у політичній і полемічній літературі.
Це стало одним з поштовхів до поширення такої літератури у широкому загалу, для яких імена Смотрицьких, Стефана Зизанія, Івана Вишенського, Іова Борецького та багатьох інших стали популярними і набули особливої популярності як борців за правду. Приблизно у цей же час набувають популярності і козацькі літописи, які також як програмові документи свідчать про прагнення літописців розповісти про події, в яких автори брали участь, та розвіяти фейки, які були серед населення намагалися поширити вороги.
Як приклад можна узяти «Літопис Самовидця», у якому автор розвінчує байки про Івана Золотаренка та причини повстання українців проти Речі Посполитої. Інші козацькі літописці також з цією ж метою намагалися спростувати байки та фейки поляків і московитів. Цей період добре досліджений і висвітлений у історіографії, тому немає потреби широкого його висвітлювати для широкого загалу. Варто лише зауважити, що у той непростий час навіть під тиском полівасалітету України і правління кількох гетьманів водночас саме звернення до боротьби за правду отримували схвалення громади.
Що змінилося зараз?
У наш час, особливо зі здобуттям Незалежності, архетип боротьби за правду активно використовується у політикумі, але лише у період боротьби за отримання влади. Лише з поширенням соцмереж у інтернет-просторі стало можливо пробитися крізь цензурні обмеження посткомуністичних функціонерів. Найкрасномовнішим прикладом того, як нація зреагувала на заклик до боротьби за правду стали події Майдану 2013-2014 рр.: побиття студентів і подальше накопичення помилок режимом Януковича призвели до повалення влади промосковського ставленика. І на той час усім були очевидні факти злочинів діючого режиму. Попри те, що нинішні представники влади намагалися вже на стадії оформлення Майдану узурпувати поширення інформації та цензурувати її, через інформатизацію населення це не вдалося. А зараз незгодних із собою вони таврують «зрадойобами».
Як бачимо — перед нами дуже древній і малодосліджений архетип «зради/правдорубства», до якого неодноразово зверталися усі політики, але який, насправді, не до кінця досліджений у дії усіх соціальних механізмів та наслідків для суспільства. Але що ж насправді він містить у собі в українців і чим він відрізняється від іноземних аналогів?
У першу чергу слід звернути увагу на те, що населення мобілізується дуже швидко і виплескує свій негатив проти певних чиновників чи влади, якщо на факти очевидних злочинів не реагує центральна влада.
Якщо принагідно в цей рух потрапляє популярний лідер певної групи — він може здобути популярність на хвилі розгортання руху. Як приклад можна взяти Міхаіла Саакашвілі, який вповні використав цей ресурс останнім часом.
Характерною рисою українців також є те, що після виправлення незаконних дій або покарання злочину ми не продовжуємо анархічний безлад. Навпаки — населення прагне стабільності і встановлення законного порядку. Тобто — це прояв з вимогою встановлення справедливості, а не вимоги до соціалістичних революцій і т.д.
Будемо вірити, що ці природні риси української душі політики будуть використовувати для встановлення справедливого ладу та законності і дотримання порядку, а не для брудних ігрищ проти конкурентів.