Російська класична література XIX століття — продукт царської охранки

Російську класичну літературу ХІХ століття називають «Золотим сторіччям російської літератури». Ввів цей термін М.Антонович, маючи на увазі літературу, що відноситься до періоду О.Пушкіна та М.Гоголя, але надалі цей термін став застосовуватися до літератури всього XIX століття, включивши в себе також І.Тургенєва, Ф.Достоєвського, Л.Толстого та інших російських класиків. Завдяки уривчастим відомостям, отриманих із секретних архівів, столо можливим включити багатьох з цих класиків до списку таємних агентів царської охранки. Е.Макаревич, який отримав обмежений доступ до Центрального архіву ФСБ, так і назвав їх «Секретною агентурою„. І хоча прямі документальні підтвердження співробітництва цих широко відомих письменників та поетів XIX століття з таємнею канцелярією досі залишаються під грифом «цілком секретно», сукупність фактів їх біографії дозволяє по-новому поглянути на зміст і зміст їх творів.

Після повстання декабристів та сходження на престол імператора Миколи I найвищим органом політичної поліції стало Третє відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії на чолі з А. Бенкендорфом. Улюбленець Миколи І граф Бенкендорф зміг не лише заспокоїти революційну ситуацію в Росії, але й зміцнити самодержавство на досить тривалий період часу, що продовжився довго навіть після його смерті. Пов'язане з безпосередньою роботою Бенкендорфа поява цілого покоління Золотого сторіччя російської літератури є у значному ступеню його заслугою. Роль такого собі графа Бенкендорфа у сьогоднішній Росії відіграє Ю.Ковальчук. Він володіє «Нацональною Медіа Групою», яка створює пропагандистський продукт на російському телебаченні та у російському сегменті інтернету.

Розкручені тодішніми лідерами громадської думки XIX століття – відомими письменниками, поетами і по сумісництву агентами ІІІ відділення царської охранки, літературні твори яких пройшли жорстку цензуру того часу і, як сказали б сьогодні, були підтримані держзамовленням, Ці твори друкувалися щодня великими тиражами для всієї Російської імперії. Чисельні романи, повісті, п'єси, поеми та вірші не тільки не йшли врозріз з основними засадами царського режиму, але й підтримували їх – це самодержавство, патріотизм, православ'я та інші «російські скріпи».

Часто в цих шедеврах російської та світової літератури можна побачити також пропаганду міжнаціональної ворожнечі між окремими етносами Російською імперії, у тому числі антисемітизм, що вигідно використовувалося Третім відділенням у визначені історичні моменти для стравлювання народів імперії одне з одним, за імперським принципом — «розділяй і володарюй». У деяких творах того часу навтіь допускалася конструктивна критика та сатира (напр. “ Ревізор», " Мертві душі" М.Гоголя) щодо недбайливих чиновників, у рамках кампанії боротьби з корупцією того часу, але з умовою непротивлення злу насильством (твори Л.Толстого), однозначно без революційних закликів та з непривабливим образом революціонерів (напр. "Бєси" Ф. Достоєвського, "Батьки і діти" І.Тургенєва). В той час, як справді революційні твори не тиражувалися, заборонялися до публікації та знищувалися, а їх автори висилалися за кордон та на каторгу до Сибіру. Зараз ці автори виявилися майже забутими. Ніхто сьогодні не згадає, наприклад, М. Михайлова, який у 1861 році після повернення з-за кордону до Росії одразу був заарештований (як сучасний о.Навальний) у справі про поширення революційних прокламацій у Петербурзі ("До молодого покоління ") і був засуджений до каторжних робіт.

Висланий за кордон В. Бєлінський (як і сучасний О.Невзоров) написав такий гнівний лист М. Гоголю, який досі заборонено масово тиражувати в Росії через свій вільнодумний та небезпечний для влади зміст. Він не втратив своєє актуальності і зараз.

"Їй (Росії) потрібні не проповіді (досить вона чула їх!), не молитви (досить вона твердила їх!), а пробудження в народі почуття людської гідності, стільки століть загубленого у бруді та гною, прав та законів, відповідних не з вченням церкви, а зі здоровим глуздом і справедливістю, і суворе, наскільки можна, їх виконання. А натомість вона є жахливим видовищем країни, де люди торгують людьми, … країни, де люди самі себе називають не іменами, а прізвиськами: Ваньками, Стешками, Васьками, Палашками; країни, де, нарешті, немає ніяких гарантій особистості, честі і власності, але навіть поліцейського порядку, а є лише величезні корпорації різних службових злодіїв і грабіжників".

У XIX столітті в Російській імперії актуальною була, як завжди, патріотична тематика, а також боротьба з національно-визвольними рухами. Боротьба за незалежність знаходила відгук у серцях численних представників національної еліти України та Польщі – серед письменників, офіцерів та чиновників. Іноді спалахували серйозні польські та українські повстання, проти яких використовувалися регулярні російські війська. У боротьбі за розум та серця людей приймали безпосередню участь класики російської літератури, перо яких вміло направляло Третє відділення канцелярії ВЙІВ – прототипу сьогоднішнього ФСБ.

Щоб не нагромаджувати матеріал, історії успішного співробітництва Третього відділення з О.Пушкіним, М.Гоголем, Ф.Достоєвським, І. Тургенєвим та ін. краще привести в окремих постах.

Унаш час відомство російської тайної поліції явно деградувало, втім як і всі інші структури державної влади Росії. В умовах, коли від Росії відпали цілі регіони, у тому числі Україна, Польща та країни Балтики, вже фізично немає звідки взятися Гоголю і Бенкендорфу, які були виходцями з цих країн. В ФСБ Росії немає таких неординарних особистостей, як граф Бенкендорф та його помічник Л. Дубельт, які могли б допомогти появі плеяди талановитих письменників, сценаристів та режисерів. Максимум, що утворюється на виході з сучасних поборників режиму, — це О.Проханов, З.Прилепін та М.Михалков, яких ніяк не можна назвати чимось схожим ні на золотий, ні навіть на срібне століття російською літератури та культури. Твори Проханова та Прилепіна на патріотичну тематику, затребувані для правителів усіх часів і народів, абсолютно неможливо порівнювати, наприклад, з романом Л. Толстого "Війна і мир", в якому тема патріотизму є центральною. Чималі суми російської держзамовлення зараз витрачаються не на шедеври світової літератури, а на пропагандистські шоу та телепередачі Соловйова , Кисельова та Скабєєвої, на фабрики тролів та безталанних блогерів. Тому XXI століття російської літератури є зовсім не золотим, а скоріше дерев'яним, або навіть дубовим, через свою дубову дурість.