Енн Епплбоум, The Atlantic, (переклад С. Громенка)
На підземній парковці під звичайним будинком у звичайному українському місті вишикувалися в ряди десятки, на перший погляд, маленьких рибальських човнів без ілюмінаторів. Шум машин долинає з окремого приміщення, де чоловіки працюють з металом і дротами. Вони не підвели очей, коли я зайшла сюди одного нещодавнього ранку, і це не дивно: це завод морських дронів, це одні з найкращих інженерів в Україні, і вони зайняті виробництвом безпілотних суден, які змінили траєкторію війни. Начинені вибухівкою та керовані найсучаснішою у світі технологією дистанційної навігації, ці нові види озброєння можуть навіть змінити спосіб ведення морських війн у майбутньому.
Безумовно, морські дрони розвиваються дуже швидко. Рік тому я відвідала невелику майстерню, яка тоді виробляла перші українські моделі. Один з головних інженерів розповів про те, що на той час було першим великим успіхом дронів: удар, який знищив російський фрегат, пошкодив підводний човен, а також поцілив у деякі інші кораблі. Відтоді морські дрони, іноді поодинці, а іноді в комбінованих атаках з БПЛА або ракетами, потопили або пошкодили понад два десятки військових кораблів. Це, можливо, найуспішніший приклад асиметричної війни в історії. Українські дрони коштують, можливо, 220 000 доларів за штуку; багато російських кораблів коштують сотні мільйонів доларів. Воєнний вплив – величезний. Щоб уникнути українських ударів, російські кораблі здебільшого залишили свою колишню штаб-квартиру в окупованому кримському порту Севастополь і перемістилися далі на схід. Вони більше не патрулюють українське узбережжя. Вони не можуть зупинити українські вантажні судна, які перевозять зерно та інші товари на світові ринки, і українська торгівля повертається до довоєнного рівня. Повторювати це ніколи не буда забагато: Україна, держава, яка не має великого військового флоту, перемогла Чорноморський флот Росії.
Талант України у веденні асиметричної війни не обмежується лише водою. Під час нещодавньої поїздки я відвідала ще один підвал, де інша команда українців працювала над тим, щоб змінити хід цієї війни – і, знову ж таки, можливо, хід усіх наступних воєн. (Мені дозволили оглянути ці об'єкти за умови, що я не вказуватиму їхнє місцезнаходження та людей, які там працюють). На цьому конкретному об'єкті не було ані машин, ані двигунів, ані боєголовок, лише кімната, заставлена екранами. Чоловіки і жінки, які сиділи за екранами, були одягнені як цивільні, але насправді вони були солдатами, членами спеціального армійського підрозділу, створеного для розгортання експериментальних комунікаційних технологій у поєднанні з експериментальними дронами. І те, й інше розробляється українцями для України.
Цей конкретний підрозділ, який має зв'язок з багатьма ділянками фронту, брав участь як у наступальних, так і в оборонних операціях, і навіть у медичних евакуаціях. За словами одного з командирів, лише цей підрозділ з моменту його створення кілька місяців тому здійснив 2400 бойових вильотів і знищив понад 1000 цілей, включаючи танки, бронетранспортери, вантажівки та системи радіоелектронної боротьби. Як і фабрика морських дронів, команда в підвалі працює в геть іншому масштабі, ніж фронтові підрозділи дронів, з роботою яких я також стикалася минулого року під час кількох поїздок Україною. У 2023 році я зустрічала невеликі групи чоловіків, які будували дрони в гаражах, використовуючи те, що виглядало як палиці та клей. На відміну від них, цей новий підрозділ здатен бачити зображення більшої частини лінії фронту одночасно, переглядати інструменти і тактику в міру розвитку нових ситуацій і навіть розробляти нові дрони відповідно до мінливих потреб армії.
Ще важливіше, як сказав мені інший командир, що команда працює «на горизонтальному рівні», тобто її члени координують свої дії безпосередньо з іншими групами на місцях, а не через армійський командний ланцюжок: «Трирічний досвід підказує нам, що на 100 відсотків ми будемо набагато ефективнішими, коли робитимемо це самостійно – координуючись з іншими хлопцями, які мають ресурси, мотивацію, розуміння процесів». Горизонтальність – це слово, яке описує багато успішних українських проектів, як військових, так і цивільних. А ще – низових. Іншими словами, українці досягають успіху, коли самоорганізовуються; вони гірше справляються, коли намагаються рухатися злагоджено під керівництвом одного лідера. Дехто стверджує, що це робить їх стійкішими. Або, як висловився інший член команди, Росія ніколи не зможе знищити центр ухвалення рішень в Україні, «тому що центр не ухвалює всіх рішень».
Я усвідомлюю, що ця розповідь про військові дії кардинально відрізняється від інших, більш похмурих історій, які зараз надходять з України. Протягом останніх тижнів російські планерні бомби та артилерія почали повільно руйнувати місто Покровськ, логістичний центр, який протягом десятиліття був частиною лінії оборони України на Донбасі. Регулярні хвилі російських повітряних ударів продовжують завдавати шкоди українській електроенергетичній інфраструктурі. Неодноразові атаки на цивільне населення не є випадковістю, це – тактика. Президент Росії Владімір Путін прагне позбавити українців тепла і світла, деморалізувати народ, а також уряд, і, можливо, спровокувати новий потік біженців, який підірве європейську політику.
Росія залишається більшою і багатшою країною. Кремль має більше боєприпасів, більше танків і більше бажання витрачати своїх громадян. Російський президент готовий терпіти великі людські втрати, а також втрати техніки, з якими майже жодна інша країна не змогла б змиритися. І все ж українці все ще вірять, що вони можуть перемогти – якщо тільки їхні американські та європейські союзники дозволять їм це зробити.
За два з половиною роки після початку конфлікту думка про те, що ми не дозволили Україні перемогти, може здатися дивною. Зрештою, з самого початку війни ми підтримуємо Україну зброєю та іншою допомогою. Нещодавно президент Джо Байден підтвердив свою підтримку України в ООН. «Хороша новина полягає в тому, що війна Путіна провалилася в своїй основній меті», – сказав він. Але, додав він, «світ зараз має зробити інший вибір: чи продовжимо ми нашу підтримку, щоб допомогти Україні виграти цю війну і зберегти її свободу, чи відійдемо і дозволимо знищити цю націю? Ми не можемо втомлюватися. Ми не можемо відвернутися». Сподіваючись залучити більше американців на свій бік, президент України Володимир Зеленський провів більшу частину минулого тижня у Сполучених Штатах. Він відвідав завод з виробництва боєприпасів у Пенсильванії. Він зустрівся з колишнім президентом Дональдом Трампом і віце-президентом Камалою Гарріс.
Зеленський також представив план перемоги, в якому, серед іншого, просив надати Україні право використовувати американські та європейські ракети дальнього радіусу дії для ураження військових цілей у глибині Росії. Такого роду прохання вже стали звичними. На кожному етапі війни українці та їхні союзники проводили публічні кампанії, щоб отримати нову зброю – танки, F-16, ракети дальнього радіусу дії – необхідну для збереження технологічної переваги. Щоразу ці запити врешті-решт задовольнялися, хоча іноді надто пізно, щоб змінити ситуацію на краще.
Щоразу офіційні особи в США, Німеччині та інших західних державах стверджували, що та чи інша зброя ризикує перетнути якусь червону лінію. Той самий аргумент лунає знову, і він звучить порожньо. Тому що на даний момент червоні лінії знаходяться виключно в наших головах, і кожна з них була порушена. Використовуючи дрони, Україна вже уражає цілі в глибині Росії, включаючи нафтопереробні заводи, об'єкти експорту нафти і газу та навіть авіабази. За останні кілька тижнів українські дрони дальнього радіусу дії уразили щонайменше три великі склади боєприпасів, один з яких, як кажуть, щойно отримав велику партію з Північної Кореї; під час атаки склад різко вибухнув, утворивши моторошну грибоподібну хмару. На початку війни це було б немислимо, але з початку серпня Україна навіть зайняла частину російської території. Українські війська вторглися в Курську область, взяли під контроль кілька міст і сіл, облаштували оборону, дали відсіч російським військам і досі не пішли звідти.
Але насправді уявні червоні лінії, повільне постачання зброї та правила щодо того, по чому можна, а по чому не можна бити, не є справжньою проблемою. Саме по собі рішення Білого Дому дозволити українцям уражати цілі в Росії американськими чи навіть європейськими ракетами не змінить хід війни. Глибшим обмеженням є брак нашої уяви. Від початку цієї війни ми не могли уявити, що українці можуть перемогти Росію, і тому не намагалися допомогти тим, хто намагається саме це і зробити. Ми не виявляємо, не фінансуємо і не підтримуємо молодих українських інженерів, які винаходять нові форми асиметричної війни. За деякими винятками, як кажуть мені українці, багато армій союзників не підтримують регулярних контактів з людьми, які проводять передові військові експерименти в Україні.
Олександр Камишин, міністр з питань стратегічних галузей промисловості України, каже, що українці мають вільні потужності на власних заводах з виробництва дронів, і могли б виробляти більше, якби тільки мали гроші. Тим часом заморожені російські резерви на суму 300 мільярдів доларів все ще лежать в європейських сховищах, недоторкані, і чекають на політичне рішення використати ці гроші для перемоги у війні. Байден має рацію, говорячи про успіх коаліції демократій, створеної для допомоги Україні, але чому б не дозволити цій коаліції почати захищати Україну від підлітаючих ракет, як це щойно зробили друзі Ізраїлю на Близькому Сході? Чому коаліція не зосереджена на застосуванні цільових санкцій проти російської оборонної промисловості?
Гірше – набагато гірше – те, що замість того, щоб зосередитися на перемозі, американці та європейці продовжують мріяти про чарівне «рішення шляхом переговорів», яке залишається далеким. Багато, дуже багато людей, хто з добрими намірами, а хто з недобрими, продовжують закликати до обміну «землі на мир». Минулого тижня Трамп напав на Зеленського за те, що той нібито відмовляється вести переговори, а сам екс-президент продовжує роздавати безпідставні обіцянки закінчити війну «за 24 години». Але перешкодою для переговорів є не Зеленський. Ймовірно, його можна було б спонукати обміняти принаймні частину території на мир, якщо Україна отримає справжні гарантії безпеки – бажано, хоча й не обов'язково, у вигляді членства в НАТО – для захисту решти території країни, а також якщо Україна стане на шлях повної інтеграції з Європою. Навіть менша за розміром Україна все одно повинна бути життєздатною країною, щоб залучати інвестиції та забезпечувати повернення біженців.
Наразі реальною перешкодою є Путін. Дійсно, жоден з цих прихильників «миру», незалежно від того, чи походять вони з Інституту Квінсі, кампанії Трампа, Ради з міжнародних відносин або навіть з уряду США, не може пояснити, як вони переконають Росію погодитися на таку угоду. Це росіян треба переконати припинити воювати. Це росіяни не хочуть закінчувати війну.
Знову ж таки, подивіться на ситуацію на місцях. Навіть зараз, за два з половиною роки війни, яка мала б закінчитися за кілька днів, Кремль все ще прагне захопити більше території. Незважаючи на триваючу українську окупацію Курської області, російська армія все ще посилає тисячі людей на смерть у битві за Донецьку область. Російську армію також, здається, не турбує втрата техніки. У тривалій битві за Вугледар, нині спорожніле місто на сході України з довоєнним населенням 14 000 осіб, росіяни втратили близько 1000 танків, бронемашин і артилерійських установок – майже 6% усієї техніки, знищеної за весь час війни.
Росія також не змінила своєї риторики. На державному телебаченні експерти все ще закликають до розчленування і знищення України. Путін продовжує закликати до «денацифікації України», під якою він розуміє знищення української мови, культури та ідентичності, а також до «демілітаризації та нейтрального статусу», під яким він розуміє Україну, яка не має армії та не може чинити опір завоюванню. Російські економічні рішення також не свідчать про прагнення до миру. Російський президент тепер планує витратити 40% національного бюджету на виробництво зброї, приносячи в жертву рівень життя, охорону здоров'я, пенсії, добробут в ширшому сенсі та, можливо, стабільність самої економіки. Держава все ще виплачує все більші й більші премії всім, хто готовий записатися воювати. Дефіцит робочої сили катастрофічний, як через те, що армія поглинає придатних чоловіків, так і через те, що багато інших виїхали з країни, щоб уникнути призову.
Переговори можуть розпочатися лише тоді, коли ця риторика зміниться, коли зупиниться воєнна машина, коли припиняться спроби завоювати чергове село. Іншими словами, ця війна закінчиться лише тоді, коли у росіян закінчаться ресурси, – а їхні ресурси не безмежні, – або коли вони нарешті зрозуміють, що союзи України є реальними, що Україна не здасться, і що Росія не може перемогти. Так само, як британці на початку 20-го століття вирішили, що Ірландія – це не Британія, а французи у 1962 році вирішили, що Алжир – це не Франція, так само і росіяни мають визнати, що Україна – це не Росія. Тоді можливе припинення вогню, обговорення нових кордонів, переговори про інші речі – наприклад, про долю понад 19 000 українських дітей, які були викрадені й депортовані росіянами, що є організованим актом жорстокості.
Ми ще не дійшли до цієї стадії. Росіяни все ще чекають, коли США втомляться, перестануть захищати Україну і, можливо, оберуть Трампа, щоб вони могли диктувати умови і знову перетворити Україну на колонію. Вони сподіваються, що «втома від України», яку вони просувають, і брехливі аргументи про українську корупцію («яхти Зеленського"), за повторення яких вони платять американським впливовим особам, врешті-решт переважать стратегічні та політичні інтереси Америки. Що, звичайно, може статися.
Але якщо відбудеться, на нас чекатиме неприємний сюрприз. Якщо Україна остаточно програє цю війну, витрати – військові, економічні, політичні – для США та їхніх союзників не зменшаться. Навпаки, вони, скоріш за все, зростуть, і не лише в Європі. Починаючи з 2022 року, військові та оборонно-промислові зв'язки між Росією, Північною Кореєю, Іраном і Китаєм посилилися. Іран поставив до Росії дрони і ракети. Росія, у свою чергу, може надавати протикорабельні ракети хуситам, іранським маріонеткам, які можуть використовувати їх проти американських і європейських комерційних і військових кораблів у Червоному морі. Згідно з нещодавнім повідомленням Reuters, росіяни зараз будують великий завод з виробництва дронів у Китаї. Китайці виграють від величезного технологічного прогресу, якого досягли росіяни, в багатьох випадках наслідуючи українців у війні з дронами та іншими системами, навіть якщо американці не звертають на це пильної уваги.
Нездатність перемогти Росію відчуватиметься не лише в Європі, але й на Близькому Сході та в Азії. Це відчуватиметься у Венесуелі, де агресивний спротив Путіна, безсумнівно, допоміг надихнути його союзника Ніколаса Мадуро залишитися при владі, незважаючи на поразку на виборах з великим відривом. Це буде відчуватися в Африці, де російські найманці зараз підтримують низку потворних режимів. І, звичайно, цей провал відчують сусіди України. Я дуже сумніваюся, що Німеччина і Франція, не кажучи вже про Польщу, готові до наслідків справжнього провалу України, до краху української держави, до беззаконня або російсько-мафіозного правління на східному порозі Європейського Союзу, а також до насильства і злочинності, які будуть наслідком цього.
Засоби для запобігання такій міжнародній катастрофі знаходяться прямо перед нами: українські заводи з виробництва дронів, підземна лабораторія морських дронів, інструменти, які зараз розробляються, щоб дати можливість українській армії перемогти сильнішого супротивника, а також наш власний промисловий потенціал. Демократичний світ залишається багатшим і динамічнішим, ніж авторитарний світ. Щоб так було і надалі, Україна та її західні союзники повинні переконати Росію припинити війну.
Ми мусимо виграти цю війну.
Оригінал: https://www.theatlantic.com/ideas/archive/2024/10/ukraine-war-negotiated-peace/680100/
