Потрапляння української збірної у фінальну частину Євро-2016 викликало в українців не тільки хвилю радощів шостого левела (бо таки з шостого разу), але й дивну реакцію деяких співгромадян: «Як можна радіти, коли в країні війна?».
Ця реакція заслуговує на трошки білянаукового аналізу. Я зараз висловлюсь якомога простіше, як сам розумію, а справжні науковці мене виправлять, якщо збрешу :)
Отже, №1
Розумна наука соціальна психологія каже, що основою згуртованості суспільства є те, що людина вважає себе часткою групи. По-науковому це зветься «групова самоідентифікація».
Саме вона, ця таємнича самоідентифікація, й створює із представників homo sapiens більш-менш стійкі спільноти. Наприклад — сучасну українську політичну націю, де основним є те, що ми вважаємо себе українцями незалежно від раси, політики, віри, мови тощо.
Тобто — я українець не тому, що тут народився або розмовляю українською, а тому, що вважаю себе українцем — і дію відповідно до такого усвідомлення. Наприклад — від душі радію перемозі національної збірної (про радість буде №2).
Але та ж таки розумна наука соціальна психологія переконана, що однією із головних умов існування суспільства є те, що людина — як соціальна істота — має демонструвати свою належність до групи і водночас — отримувати від інших людей підтвердження, що вона до цієї групи належить.
Саме в цьому суть спортивного вболівання: ми тим самим не тільки демонструємо належність до «своїх», але й отримуємо підтвердження з боку інших людей, які належать до «нашої» групи.
Коли вщерть заповнений багатотисячний стадіон як один співає Гімн України — оце те саме воно й є.
З першим більш-менш зрозуміло: футбольне вболівання — це не тільки і не стільки розвага, скільки прояв групової (національної) самоідентифікації. Наскільки єднання країни важливе під час важких випробувань — питання риторичне.
Тепер №2
Закиди щодо «не можна ж радіти, коли в країні війна» викликають в мене неабияке здивування.
Але спершу — не втримаюсь — і поставлю особисте запитання до професійних страждальців, в акаунтах котрих я бачу фоточки з пікніків, родинних свят, відпочинку у благословенній Італії тощо...
Так от, пані та панове: ви нічого не сплутали, забороняючи іншим радіти, коли ви самі не дуже ревно слідкуєте власним же трагічним рекомендаціям? Бо якось воно не тейтого виходить... Ну то таке...
А от інше запитання більш важливе.
Якщо у нас сусід — небезпечний придурок, то що ж тепер: не жити, вкритися саваном та весь час стогнати?
Чи не забагато честі схибнутій бензоколонці, щоб українці припинили радіти життю? Бо ж саме цього ботоксний карлик й прагне: знищити нас морально, змусити стогнати і підкорятися.
А дзуськи:)
Ми будемо, як і раніше, переживати за наших хлопців, які захищають нас на Сході, будемо волонтерствувати, збирати кошти і речі, підтримувати їх словом і ділом. Будемо й надалі жити, хвилюватися, співчувати, діяти.
І радіти будь-якому позитиву у нашому житті. Радіти — обов'язково.
Бо скигління та жалоби — то поразка.
Стійкість і вміння радіти життю — то перемога.
А ми — нація переможців: хіба не так? :)
