site.ua
sergii.gorbachov
Сергій Горбачов
член клубу

Потрапляння української збірної у фінальну частину Євро-2016 викликало в українців не тільки хвилю радощів шостого левела (бо таки з шостого разу), але й дивну реакцію деяких співгромадян: "Як можна радіти, коли в країні війна?".

Ця реакція заслуговує на трошки білянаукового аналізу. Я зараз висловлюсь якомога простіше, як сам розумію, а справжні науковці мене виправлять, якщо збрешу :)

Отже, №1

Розумна наука соціальна психологія каже, що основою згуртованості суспільства є те, що людина вважає себе часткою групи. По-науковому це зветься "групова самоідентифікація".

Саме вона, ця таємнича самоідентифікація, й створює із представників homo sapiens більш-менш стійкі спільноти. Наприклад - сучасну українську політичну націю, де основним є те, що ми вважаємо себе українцями незалежно від раси, політики, віри, мови тощо.

Тобто - я українець не тому, що тут народився або розмовляю українською, а тому, що вважаю себе українцем - і дію відповідно до такого усвідомлення. Наприклад - від душі радію перемозі національної збірної (про радість буде №2).

Але та ж таки розумна наука соціальна психологія переконана, що однією із головних умов існування суспільства є те, що людина - як соціальна істота - має демонструвати свою належність до групи і водночас - отримувати від інших людей підтвердження, що вона до цієї групи належить.

Саме в цьому суть спортивного вболівання: ми тим самим не тільки демонструємо належність до "своїх", але й отримуємо підтвердження з боку інших людей, які належать до "нашої" групи.

Коли вщерть заповнений багатотисячний стадіон як один співає Гімн України - оце те саме воно й є.

З першим більш-менш зрозуміло: футбольне вболівання - це не тільки і не стільки розвага, скільки прояв групової (національної) самоідентифікації. Наскільки єднання країни важливе під час важких випробувань - питання риторичне.

Тепер №2

Закиди щодо "не можна ж радіти, коли в країні війна" викликають в мене неабияке здивування.

Але спершу - не втримаюсь - і поставлю особисте запитання до професійних страждальців, в акаунтах котрих я бачу фоточки з пікніків, родинних свят, відпочинку у благословенній Італії тощо...

Так от, пані та панове: ви нічого не сплутали, забороняючи іншим радіти, коли ви самі не дуже ревно слідкуєте власним же трагічним рекомендаціям? Бо якось воно не тейтого виходить... Ну то таке...

А от інше запитання більш важливе.

Якщо у нас сусід - небезпечний придурок, то що ж тепер: не жити, вкритися саваном та весь час стогнати?

Чи не забагато честі схибнутій бензоколонці, щоб українці припинили радіти життю? Бо ж саме цього ботоксний карлик й прагне: знищити нас морально, змусити стогнати і підкорятися.

А дзуськи:)

Ми будемо, як і раніше, переживати за наших хлопців, які захищають нас на Сході, будемо волонтерствувати, збирати кошти і речі, підтримувати їх словом і ділом. Будемо й надалі жити, хвилюватися, співчувати, діяти.

І радіти будь-якому позитиву у нашому житті. Радіти - обов'язково.

Бо скигління та жалоби - то поразка.

Стійкість і вміння радіти життю - то перемога.

А ми - нація переможців: хіба не так? :)

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація