Ще не завершився саміт НАТО у Вільнюсі (11-12 липня 2023 року), а в інформаційному просторі купа повідомлень і думок щодо його результатів для України. Інтернет сповнений «прокльонів» на адресу західних лідерів за їхню малодушність, страхи перед Путіним, половинчастість, боягузливість і нікчемність. Це все емоції, в основному, тільки тому, що ми створили собі великі очікування.
Безумовно, сподіватися на те, що під час війни Україну приймуть до НАТО, було абсолютно безглуздо. Нам кажуть, що є певні бюрократичні процедури і вимоги (критерії). Ніякі бюрократичні процедури і вимоги (критерії) тут не причому, тому що велику європейську країну на очах всього світу щодня вже майже 1,5 роки намагаються фізично знищити. Є боягузтво Заходу можливо увійти у війну проти Росії. Не хочуть німецькі бюргери, американські рейнджери, французькі буржуа, англійські аристократи сьогодні воювати проти росіян. Чи просто бояться? Можливо сподіваються на те, що все саме якось розсмокчеться?
Україну не беруть в НАТО тому, що вона ще не відповідає критеріям для вступу. Так, дійсно кожна українська влада має величезні проблеми з корупцією, не реформується судова система, тому є питання з правами громадян, є проблеми з інформаційним простором, є несправедливість і нерівність між різними верствами населення. Але невже в Україні політична ситуація гірша, ніж в Угорщині, чи Албанії, чи Македонії, чи Турції? Це у владі корупція, це чиновники нічого не роблять, щоб змінити адміністративні процедури, це Арахамія пише лист, щоб зняти санкції з Абрамовича (гаманця Путіна), це посол України в Швейцарії Венедіктова (бувша генпрокурорша) «відмиває» гроші санкційного російського банку, це Голова Верховного Суду бере хабар у 2,7 млн. доларів, це заступник міністра бере хабар 400 тис. доларів за генератори, це яйця по 17 грн. для ЗСУ і ще багато-багато прикладів. Але чому мають страждати українці, коли кожного дня під обстрілами східне прикордоння і населення на лінії фронту протяжністю 2000 км, а кожну ніч — ракетні і дронові атаки по українським містам? Це можна було б сприймати в мирний час, і ніяк з цим не можна змиритися сьогодні. Скільки ще має загинути українців, щоб з'явилося розуміння цивілізованого світу щодо реальної допомоги через військовий аспект членства в НАТО, ігноруючи політичний аспект.
У вільнюському комюніке пообіцяли прийняти Україну до НАТО без ПДЧ (по часу — в кращому випадку після завершення війни, якщо буде згода членів НАТО і виконані якісь умови). А до вступу України до НАТО члени альянсу готові надати їй гарантії безпеки і продовжувати допомогу зброєю та грошима.
Ситуація нагадує наступну алегорію. На простого невеликого за зростом і статурою неозброєного хлопчика (Україна) напав великий дядько з битою, кастетами, ножем (Росія). Цей велетень намагається відібрати у хлопчика його речі тільки тому, що він вирішив, що колись якість частини цих речей були його. В той же час навколо стоять і хлопчики, і парубки, і великі дядьки (НАТО) і лише спостерігають за цим всім, хоча разом вони набагато сильніші за цього неадекватного дядька з битою. Можливо, якщо на якогось хлопчика з цієї когорти перекинеться неадекватний дядько з битою, то вони почнуть його захищати?
А поки Україна має розраховувати на себе, точніше на українців, щоб переможно завершити цю безглузду війну. До 2024 року, до наступного ювілейного саміту НАТО у Вашингтоні. Тому що, якщо звернутися до результатів соціологічних опитувань в європейських країнах і США, можна побачити негативний тренд щодо підтримки українського опору російському агресору. У наступному році вибори в США (до речі і в Україні, про РФ мовчимо), тому з порядку денного західних країн Україна буде поступово сходити, не зважаючи на обіцянки постійної підтримки (керівники західних країн діють спираючись на думку своїх громадаян). Все в руках українців та їхнього війська.
