Часом мені хочеться взяти всіх отих старих письменників, дядьків із вусами, заламуючих руки в жалю за народом тіток у коралях, запухших героїв та несподівано заможних громадських активістів і завезти кудись у їхній рай.
Де в селі білі хати, а попід селом – річка. Йдеш по тому селі, а селяни всі у вишиванках. Чемно здороваються з тобою і співають пісень. Попросиш води – піднесе дородна кобіта і, заглядаючи прямо тобі у нутро велетенськими каріми очима, видихне високими грудьми: нате, пане, пийте! Посадити їх всіх за стіл, а на ньому – і горілочка тобі, і галушки, і огірочки, й кров'яночка зі здьором. Хай би жерли собі, співали пісень і тужили за давніми кривдами. І бодай було їм так добре, щоб вони з-за того столу не вилазили і не лізли у наші справи.
Бо якби не було Майдану, то може хай би й ляпали язиками про ворогів-українців, розмовляючих кацапською. Та після того, що сталося, говорити так – не просто блюзнірство, неповага, несусвітня дурість. Це плювок у наше майбутнє. Плювок у душу тим, хто відбув Майдан від початку до кінця і не думав, що потім його будуть оцінювати з точки зору чистоти мови.
Гірше дурня може бути лише дурень ініціативний. У Гані Герман чудова українська. І у Дарки Чепак нівроку. Каськів нормально шпрехає. І що? Допомогло воно їм залишитися людьми?
