Я був забанений фейсбуком на 24 години. За мову ненависті. Мову ненависті, яка була відповіддю на бомбування Києва. Ось так буває, бомбування це ок, а ненавидіти за це — злочин.

Але ж фейсбук правий. Я ненавиджу. Всим серцем. Так як ніколи. Я негавиджу все більше 24 годин. Я не думав, що у моєму серці буде стільки місця для ненависті. Але воно є. І сьогодні я обіцяю собі, що ця ненависть не згасне ніколи.

Я буду плекати ії. До кінця свого життя. Довгого чи короткого. Ненависть до тих, хто вирішив, що має право вбивати і руйнувати моїх співгромадян. Ненависть до Путіна. Ненависть до його солдатів. Ненависть до тих, хто мовчить, коли мовчання то злочин і думає, що він не відповідає за дії його влади.

Ми не знаємо, як закінчиться цей день. Ми не знаємо, що буде через місяць. Але як би це не закінчилось, я буду все своє життя робити все, щоб змусити ії відповісти. Кожного. До останнього подиху ябуду плекати цю ненависть і робити все, щоб де б вони не були, щоб вони не робили, вони відповіли. Це клятва ненависті. І я ії не забуду.

Але є не тільки ненависть. Бо поряд з нею є любов. Любов до сліз. Любов, яка охоплює твоє серце, коли ти бачешь фотки нацгвардійців з Гостомеля. Нового пекла на Землі. Любов до сліз, коли тремтить все твоє тіло, а душа хоче розірватися, коли читаєшь про хлопців з острова Зміїний. Хлопців, які захищали маленький штам української землі. Українського каменю. Але сказали ті самі слова, які в голос промавляють всі українці. І я думаю, що вони сказали це не тільки мовою ненависті, але і мовою любові.