Коли я аналізую публічні заяви військового керівництва та порівнюю їх з тим, що відбувається на Покровському напрямку згідно верифікованих джерел, стає очевидним: існує критична проблема з достовірністю інформації, яка надходить до Верховного Головнокомандувача. І це не просто технічна помилка чи незначне прикрашання – це системне викривлення реальності, яке впливає на прийняття стратегічних рішень.

Почнемо з того, що можна верифікувати. Проєкт DeepState, який веде моніторинг бойових дій і навмисно публікує дані з кількаденним запізненням з міркувань безпеки, показує картину подій навколо Покровська та Мирнограда, яка радикально відрізняється від того, що озвучується в офіційних коментарях. І це не просто різниця в інтерпретації – це різниця у фактах. Чисельність угруповання противника, кількість українських захисників на цій ділянці фронту, баланс технічних засобів, темпи зміни зони контролю – всі ці показники в офіційній версії не відповідають тому, що фіксують незалежні аналітики та що підтверджують бійці безпосередньо на позиціях.

Про ці розбіжності відкрито пише, зокрема, аналітик Олександр Кочетков. Реальний стан справ просочується у відкритий доступ незалежно від офіційної комунікації. Навіть той DeepState, який, повторюся, дає пом'якшену версію подій і оновлюється з запізненням, демонструє динаміку, яка, м'яко кажучи, не на нашу користь. А рішення, які могли б хоча б частково змінити ситуацію, не приймаються. Чому? Бо Президент, приймаючи рішення на основі доповідей Сирського, не бачить повної картини загроз. Його публічна комунікація, його дії, розподіл ресурсів – все це базується на інформації, яка не відповідає реальності на землі.

Але найбільш тривожним є те, що до цих викривлених доповідей додаються гучні обіцянки. За наявною інформацією, Олександр Сирський доповідав Президенту про плани повної зачистки Покровська до 10 листопада. Коли це не відбулося, терміни змістилися до 15 листопада. Здавалося б, що може бути не так у амбітних планах? Проблема в тому, що такі нереалістичні обіцянки трансформуються у накази «узяти за будь-яку ціну». Бо ж треба прозвітувати про «успішне виконання» перед Президентом. А це, в свою чергу, призводить до великих і абсолютно невиправданих втрат людського ресурсу.

Ми вже проходили це в історії. Згадайте в'єтнамську війну, де американські командири звітували про "body count", систематично завищуючи результати, що створювало у Вашингтона хибне уявлення про хід війни. Згадайте радянську армію в Афганістані чи Чечні, де командири приховували реальний стан справ, що призводило до катастрофічних наслідків. Україна в екзистенційній війні не може дозволити собі повторювати ці помилки.

Коли система заохочує «позитивні новини» і карає за «негатив», вона автоматично породжує культуру прикрашання. Коли командири знають, що невиконання обіцянок формально не має наслідків, але повідомлення про реальні проблеми може поставити під питання їхню кар'єру – вони обирають оптимістичну версію подій. А найстрашніше – коли єдиним джерелом інформації для Президента є саме той генерал, який безпосередньо відповідає за цей напрямок, створюються ідеальні умови для інформаційного викривлення.

В ситуації, коли Україні катастрофічно бракує всіх без винятку ресурсів – людей, боєприпасів, техніки, часу – витрачати їх на тактичні операції заради виконання нереалістичних обіцянок є злочином проти власної армії. Кожен втрачений боєць, кожна спалена одиниця техніки на невиправданих штурмах – це мінус із вже недостатнього резерву для стратегічних операцій. Це втрачена можливість утримати іншу ділянку фронту. Це виснаження армії без досягнення стратегічних цілей.

Що робити? Потрібна незалежна верифікація інформації. У будь-якій нормальній системі військового управління існують паралельні канали, через які вище керівництво може перевірити дані від лінійного командування. Це можуть бути підрозділи стратегічної розвідки, аналітичні центри, навіть систематичний аналіз відкритих джерел (OSINT). Коли у Президента є можливість порівняти доповідь Генштабу з незалежною оцінкою ситуації – шанси на прийняття адекватних рішень зростають.

Потрібно змінювати критерії оцінки ефективності командувачів. Замість «звільнити населений пункт до певної дати» мірою успіху має стати співвідношення досягнутих результатів до понесених втрат. Збереження боєздатності підрозділів, раціональне використання ресурсів, створення умов для довгострокової стійкості фронту – ось що має оцінюватися в першу чергу.
І найважче – потрібна культура, в якій повідомлення «поганих новин» не карається, а заохочується як прояв відповідальності. Де командир, який чесно доповідає про проблеми та неможливість виконання нереалістичного наказу, розглядається як професіонал, а не як невдаха. Де «неприємна правда завжди краща за приємну брехню» – не гасло, а реальний принцип роботи.

Стратегічні ризики поточної ситуації очевидні. По-перше, виснаження резервів – коли ми витрачаємо обмежений людський ресурс на тактичні операції з поганим співвідношенням втрат, ми втрачаємо можливість для стратегічних дій на інших напрямках. По-друге, втрата довіри міжнародних партнерів – коли західні розвідки бачать, що українські оцінки системно розходяться з реальністю, це може вплинути на готовність надавати критично необхідну допомогу. По-третє, деморалізація особового складу – бійці на позиціях бачать реальну картину, і коли вони систематично отримують накази, що не відповідають обстановці, це підриває довіру до командування.

Україна воює з противником, який має кратну перевагу в ресурсах. Наша єдина можливість вистояти – це раціональне використання всього, що у нас є, на основі реалістичної оцінки ситуації. Ми не можемо дозволити собі розкіш витрачати обмежені ресурси на виконання обіцянок, даних заради звітності. Ми не можемо дозволити собі приймати стратегічні рішення на основі викривленої інформації.

Це не питання лояльності чи нелояльності до конкретного генерала. Це питання виживання держави.

Верховний Головнокомандувач повинен мати точну інформацію для прийняття рішень. Якщо система звітування це не забезпечує – систему треба міняти. Якщо конкретні особи систематично надають неточну інформацію – це має мати наслідки. Не з мотивів помсти, а з мотивів збереження боєздатності армії та ефективності управління.

Покровський напрямок – це не ізольований випадок, це індикатор системної проблеми. І поки ця проблема не буде вирішена, ми будемо приймати рішення наосліп, витрачаючи ресурси на виконання нереалістичних планів замість того, щоб раціонально планувати оборону на основі реальної картини загроз.

Думки, висловлені в матеріалі, базуються на аналізі відкритих джерел та відображають професійну оцінку автора. Серед джерел – публікація військового аналітика Олександра Кочеткова.