У п'ятому пості мова піде про чарівну стрічку та наркоманські нахили локалізаторів. Пам'ятаю період, коли ще не розчарувався в ТБ і коли синій екран стояв вище ніж ЕОМ в моїй піраміді Маслоу (здебільшого через безальтернативність). Після школи малювався навіть своєрідний ритуал: валятись, скільки стане часу, насолоджуючись годинами дозвілля в пустій квартирі. Залипати в телик сидячи було якось не по-царськи, незважаючи на те, що в процесі часом доводилось їсти. Задовго до того як я розмежував для себе поняття «трейлер» і «тізер» мені вже доводилось споживати зазначені продукти маркетингу. А все дякуючи каналу Ентер-фільм (не плутати з дистрибтором на «і», це кабельне, bitch). Ресурс цілими днями крутив «совдепію категорії „Б“, зрідка перериваючись на анонси (а може таки й „кінотрейлери“, хоч, в будь-якому випадку, в голові це тоді викликало лише асоціації з причепом). Серед них блиснув одни незалежний фільм, званий в цивілізованих країнах 'Dan in Real Life'. Очевидно, що поняття зеленого про те, хто такі Жюльєт Бінош, Елісон Пілл, Емілі Блант я не мав. Зате реакція на головного героя... ("ООО, ЦЕ ОТОЙ-ОТ МУЖИК, ОТОЙ ЩО ЙОМУ ДЖИМ КЕРРІ ЗАГОВОРЮВАВ РОТ В „БРЮСІ ВСЕМОГУТНЬОМУ!“). Іронічно, що того року вийшов і т. зв.» Еван Всемогутній", який зробили, бо типу ж "якось доріс таки той чувачок до вершин комедійного жанру, дякуючи серіалу "Офіс". Втім, мова про те, що одразу здалося дивним, що в Штатах таке, як виявилось, знімають (не блокбастери тобто). Знімають і старанно ховають від нашого прокату. А якщо й пропускають, то під дебільними назвами. "ВЛЮБИТЬСЯ В НЕВЕСТУ БРАТА". Галелуях. Оскільки на "Кінопалац" покладатись було марно (угу, був тільки він, та ще й забацаний такий весь, прям маніфест 90-м), вся надія лишалась на хоум-відео прокат, що тоді переживав свій останній ренесанс, користуюяись переходом народу на DVD формат та переходом інтернет-провайдерів в режим "кончена ультражлабіна". До кінця року мама таки принесла позичений на 2 дні бокс з тою пам'ятною обкладинкою, з якої через роки ганібєсили в "Грифінах", і як же було хороше подивитись щось в жанрі, який не демонструють в провінційних кінотеатрах. Не казатиму, що це була перша індепендент драма, яку я побачив, але, мабуть, перша, якою я пройнявся і яка показала, що фільми, як виявилось, бувають романтично-трагікомічні, як і саме життя, а не "взриви і рьов і бум-бум і бабах і зайчики в трамвайчике, жаба на метле". А ще Стів Карелл, якому необов'язково бути гримасокоміком, щоб бути cutely humorous. А ще співають без пафосу в кадрі. А ще руйнування стереотипу про те, що американці — інопланетяни з "неесенгешними цінностями". А ще просто подобалось, що можна було взяти один фільм і обов'язково додивитись його всім разом, а особливо такий.
Це було 10 років тому.
