Черговий пост присвячую напою. Точніше спогадам про його вживання та тій особливій геополітичній обстановці, в якій це відбувалось.
Стояло спекотне літо. Десь як зараз, хоча в ті часи подібний температурний режим був чимось накшталт українського дубляжу в ілюзіонах – незвичайкою. Закінчився досить важкенький 5-тий клас (коли в школи змінився менеджмент і вчитись стало трохи <кхем> дорожче). До виходу Elect the Dead лишались місяці, минув рік після розпаду S.O.A.D. та декілька місяців після мого з ними знайомства, тож насолоджуватись доводилось Mezmerizе ом / Hypnitizе ом – реквіємами та поки останніми альбомами цього унікального гурту. Минуло близько двох тижнів після упоротого зливу Ліверпулем другого в їхній новітній історії фіналу Ліги Чемпіонів. До речі, такі штуки я тоді ще й не дивився. Брендом того літа було залітати в гості до комрада та шпилити в хітовий FlatOut2, або ж в нову FIFA07. Цей бенкет деградації зазвичай супроводжувався найбільшими пачками «Люксів» (по окремій на кожного), а деколи курінням часникових стеблин, запалених від електродуховки, що виглядало вкрай кумедно. Запивалось це все по-різному: часом ліцензійними та традиційними Fanta/Cola/Pepsi/Sprite, іноді більм бидланським «Живчиком», а деколи (виключно з відсутніснофінансових мотивів) взагалі естеблішментськими «Росинкою» та «Джанго» (вже навіть не пам'ятаю, яке те гівно на смак, і Слава Богам). Та одного разу, зайшовши за звичкою в новотний «Арсен» ("Північний" в плані розширення інфраструктури суттєво випереджував саме в той час будь-який інший спальний район Міста Весни, через що набував контемпорарних, західноєвропейських і, як на мене, досить привабливих обрисів, які лише доповнювались колоритом тисяч і тисяч палаючих вікон панельок на масивному узвишші в часи літнього підвечір'я) ми зрозуміли, що прийшов час трохи змінити традиційний літній раціон в бік меншого вмісту цукру, про що після цього ніколи не шкодували. Звернувши до стелажів з квасами й пивом (якого я ні зараз, ні тоді терпіти не міг) ми набрели на щось принципово нове та концептуально відмінне від купи того непотребу, що майорів на білбордах та тикався нам із синіх екранів протягом нескінченних і безсоромних рекламних пауз каналів "Новий" та "СТБ". Це був "Квас Тарас" — напій, розлитий по пивним пляшкам з оформленням, як у звичної нашому брату "солодкої води". Ми взяли по 2 літри на кожного (вай нот?) – тоді це коштувало 5,80 (в мене руки тремтять, коли я це пишу) і, провівши традиційний вечір джекезерів, зрозуміли, що він вийшов нетрадиційно веселим. Пояснення було прозаїчним: на етикетці мною (а я вже тоді був латентним юристом) було віднайдено напис "містить 0,8-1,2% алкоголю". На два літри і 11 років це було недурно. Ми зустрілись поглядами і зрозуміли, що АБСОЛЮТНО ЗАКОННО УПОРОЛИСЬ. Це був перший раз, коли дитинство – цей білосніжний та бездоганний айсберг – винесло на манівці підліткового життя — незнайомий та неосяжний риф, перший дотик до якого ознаменував невблаганний процес танення та забруднення. З того моменту ми пройшли великий шлях до "любітєлєй і ценітєлєй увєсєляющего", однак те тремтливе відчуття of original sin… Відчуття цього шипучого та гіркого яблука, видобутого з пляшки з кумедним написом під гуркіт гаражних панк-рок гуртів та захід сонця, що, пробиваючи промінням коробки Лего-масивів "Північного" наче дивилось лише на нас двох, закарбувалось в той момент на підкірці головного мозку.
Це було 10 років тому…
