Більше лінгвістичних цікавинок ви можете знайти в моїй книжці «Лінгвістика на карті світу», яка скоро вийде у видавництві «Віхола». Підтримайте українських видавців, замовте книжку тут.

 

Морська битва Семирічної війни між флотами Великої Британії та Франції у бухті Кіброн на картині Ніколаса Покока (1812 р.)

Та війна була просто жахливою. Роки зіткнень. Бої на полях і морях Європи, Африки, Азії, обох Америк. Воювали і великі держави, і менші гравці. Гори трупів і тьма поранених. Може видатися, що я кажу про одну зі світових воєн XX століття, але ні. Йдеться «лише» про Семирічну війну 1756–1763 років. Безумовно, за жертвами і Перша, і Друга світові пішли в безнадійний, сподіваюся, відрив, проте Вінстон Черчилль, наприклад, не цурався називати Семирічну першою світовою війною в історії. Людство обійшлося із Семирічною, може, й не цілком справедливо, викинувши пам'ять про неї в кювет історії, а от лінгвісти забутий воєнний конфлікт із кювету дістали, обтрусили і навіть знайшли в ньому щось цікаве. Саме до тих подій XVIII століття, коли французи й англійці частенько перетиналися на полях битв, зараховують появу вислову піти по-англійськи (значення всім, певен, відоме). Тільки-от він, судячи з усього, народився лише у відповідь на інший, раніший, — про французів. Це англійці казали to take French leave (дослівно: взяти французьку відпустку, піти по-французьки, піти не прощаючись), натякаючи на те, що боягузливі французи, мовляв, регулярно дезертирували з армії. А вже французи, ображені такою приказкою, вирішили запустити свою про англійців.

Точна дата й місце появи фразеологізму, звісно, невідомі, але такий порядок зародження висловлювання мені здається ймовірнішим. Справді, важко уявити, що манірні та консервативні британські сноби могли славитися жахливим порушенням етикету. Однак, глянувши на треті мови, ми побачимо, що популярнішою виявилася саме французька фраза. Мабуть, вплив французької культури був сильнішим, і з культурою проникла й жменька мови. Приклади:

В англійців, до речі, зібралася своя коаліція — менша, але потужніша. Переважно дублювання англійської версії висловлювання ми побачимо в мовах, якими розмовляють старі добрі вороги французів:

Загалом, як ви могли зауважити, йдуть не прощаючись у більшості мов усе-таки по-англійськи, а не по-французьки. А от на що французи могли б отримати повну монополію, то це на вислів сісти по-французьки. На жаль, він якось не закріпився, хоча привід для цього був дуже непоганий. У цьому матеріалі поговоримо про українських президента й озброєння, англосаксонське роздратування, празькі дипломатичні натяки та французьку мову — рятівну для одних і згубну для інших. Майже впевнений, що ви про цю кумедну історію не чули, навіть якщо ви з України. Щоб розібратися, в чому саме полягає підступність французької, прогуляймося швиденько маршрутом Багдад — Вашингтон — Київ — Прага.

Отже, Ірак.

Дякуємо, що скористалися послугами нашого літай-килима, чіпляйтеся міцніше за бахрому — ми йдемо на посадку в аеропорту Багдада. Співати "Арабська ні-і-і-і-іч гаряча, наче де-е-е-е-ень" можна довго, але всю історію цих місць переказувати я, звісно, не буду. Згадаймо лише основне. Значить, тут обережно: не промочіть ноги — тут течуть Тигр і Євфрат, а тут, між ними, колись була велична Месопотамія. Потім у цю величність утрутився арабський халіфат, а вже арабських халіфів посунули вбік турецькі османи. Перша світова війна, як ми пам'ятаємо, поховала кілька імперій, серед них була Османська, тому нелегкий тягар управління Іраком перехопили на якийсь час британці. Незалежність від манірних гостей Ірак формально отримав у 1932 році, але британці в тих піщаних місцях заправляли ще кілька десятиліть. З 1937 року на цю пишність починає поглядати спочатку несміливий Саддам Хусейн. Ну, гаразд, у 1937 році він тільки народився, поглядати ще не міг, але, подолавши непросте дитинство, подорослішавши і змужнівши, він одразу поринув у політичне життя своєї молодої незалежної країни. Спроби перевороту, ув'язнення, одиночна камера — влада на сході нікому не дається просто. Втім уже в середині 1970‑х Хусейн усе-таки прибирає до своїх рук кермо влади Іраком фактично, а в 1979 році — ще й формально. 

Саддам Хусейн

На посаді президента Іраку сунніт Саддам остаточно розправляється зі своїми політичними опонентами (а у випадку Хусейна слово "розправляється" слід розуміти буквально), не забуваючи при цьому репресувати шиїтів та місцевих курдів. Рідних країв Саддаму дуже швидко виявилося замало, і в 1980‑му він починає абсолютно безглузду восьмирічну війну з Іраном. Безглузду, бо, по-перше, нападати на сусідів узагалі погано, а по-друге, бо вона катком пройшлася не лише по економіці Ірану, а й Іраку. Додайте сюди ще й борги колишніх месопотамців, і, мабуть, стане зрозуміло, чому 18 липня 1990 року Саддам Хусейн пред'являє претензії крихітному сусідньому Кувейту. Порядок претензій гранично ясний: кувейтці крадуть в Іраку нафту, замишляють проти нього жахливості, дружать з американцями (а значить, і з євреями різними!), і взагалі Кувейт завжди належав Іраку, а тому час і в рідну гавань повернутися. Ну, добре, Ірак готовий великодушно забути про вкрадену нафту, якщо Кувейт заплатить 2,5 млрд доларів, а ще спише борги Іраку на суму — так, де мій калькулятор — ах, на 14 млрд доларів!

Далі ви, мабуть, пам'ятаєте. Кувейт платити і списувати відмовився, Ірак 2 серпня 1990 року ввів війська, за сусіда вписалися американці з величезною кількістю партнерів, і пішла війна в Перській затоці: "Щит пустелі", "Буря в пустелі", "Шосе смерті" й інші жах і хтонь. Двадцять восьмого лютого 1991 року війна завершилася повною перемогою антиіракської коаліції, Кувейту повернули його упущену державність, а Саддам виявив у себе в кишені не мільярди американських доларів, а купу американських санкцій.

Тепер, любий килимку, вези нас через Середземне море й Атлантику просто в лігво світової змови — Вашингтон.

Американцям, як ви розумієте, вся ця катавасія в Перській затоці довіри до Хусейна не вселяла. Тобто диктатор, зрозуміло, розбитий, а справедливість перемогла, до того ж санкції дуже боляче вдарили по агресору: там і ембарго на нафтові товари, і ще багато чого. Проте за непокірним вусанем усе-таки доглядали. Догляд, варто сказати, багаторазово посилився після терактів 11 вересня 2001 року. Новий президент США Джордж Буш-молодший, із жахом розбираючи завали, залишені наймасштабнішими й "найтелевізійнішими" терактами, відразу пішов війною на Афганістан. Утім, борючись із талібами, він не забував і про старого знайомого в Іраку. Вже з другої половини 2002 року США почали наполягати на поверненні міжнародних інспекторів до Хусейна. Надто вже їм не вірилося, що зброї масового знищення в іракців таки немає. Звісно, в усіх цих починаннях Буша підтримував його вірний друг і соратник, який був не лише прем'єр-міністром Великої Британії, а й, що, звісно, набагато важливіше, однокашником самого Ровена Аткінсона — Тоні Блер.

Тоні Блер (зліва) і Джордж Вокер Буш

Вжух, і ми летимо назад через Атлантику, цього разу до Європи. У Київ.

Зрозуміло, ще до страшних терактів 2001 року до іракських санкцій американців приєдналися всі їхні партнери й навіть багато навколопартнерів. Не стала винятком і Україна, президентом якої був тоді Леонід Кучма. Він заприсягся, що з Хусейном ні дружити, ні навіть торгувати не буде категорично. А торгувати було чим: та хоч би навіть озброєнням, на яке Україна була й залишається багатою. От лишень халепа: до планів Кучми щодо обвішування англосаксонських вух першокласною дніпропетровською вермішеллю взагалі не входила публікація касетних записів майора Мельниченка. А він, погана така людина, їх опублікував, чим майже підірвав і український політикум, і українське суспільство.

Микола Мельниченко

Вибух став вибухом, на жаль, передусім через те, що ще до публікації записів, 16 вересня 2000 року в Києві зник опозиційний журналіст Георгій Гонгадзе, а вже 28 листопада того самого року лідер українських соціалістів Олександр Мороз заявив, що Мельниченко передав йому одну з касет, і на ній серед іншого йшлося про усунення Гонгадзе. Йшлося, як передбачалося, від імені самого президента Кучми. Моторошну долю Гонгадзе ви, найімовірніше, знаєте, але тут я хотів би зупинитися на інших фрагментах записів. Наприклад, в одному з них ідеться про продаж Іраку кількох станцій радіотехнічної розвідки "Кольчуга" українського виробництва. І доки Україну хитає від демонстрацій, які з оглушливим гуркотом рубають дерево рейтингу Кучми, американці починають уважніше вслухатися в ці записи. Тобто йдуть, звичайно, перевірки на предмет справжності записів і таке інше, але, щось мені підказує, американці й самі могли оперативно з'ясувати — продавали Саддаму "Кольчугу" чи ні. З'ясувалося, що продавали. Звинуваченнями не кидалися, скандалів не влаштовували, але на місце главу української держави вирішили поставити. І щоб зрозуміти, як саме їм це вдалося, нам потрібно переїхати вже з Києва до Праги, яка 21–22 листопада 2002 року приймала 16‑й саміт НАТО.

Це я так для економії місця кажу "саміт НАТО", насправді ж самітів набралося аж чотири. З одного боку, власне зустріч 19 країн-членів НАТО, яка була намічена на 21 листопада. З іншого боку, на 22 листопада було призначено три зустрічі членів НАТО з партнерами: засідання Ради євроатлантичного партнерства, Комісії НАТО-Україна та Ради НАТО-Росія. Міжнародного люду набилося в Прагу тоді без ліку: від американців і канадців із Заходу до Росії та Киргизстану зі Сходу. Білорусь теж покликали, лише з однією умовою: Лукашенко має залишитися вдома. Так, із президентом Білорусі, у якого фляжка, вибачте, засвистіла задовго до 2020 року, багато учасників саміту зустрічатися навідріз відмовилися, а президент Чехії навіть вирішив не видавати Лукашенку візу.

Кольчуга

"Роздратомір" об'єктивно показував, що Кучма у своєму прагненні збісити Західний світ до рівня Лукашенка явно не дотягував, тож українська сторона всерйоз розраховувала, що зустріч Комісії НАТО-Україна відбудеться на рівні глав держав. Натовці погоджувалися, що не дотягує, тому засідання, ясна річ, не скасували, але президента вирішили не запрошувати — мовляв, на рівні міністрів закордонних справ розберемося. Кучма, який на той час уже тисячу разів устиг сказати, що на плівках голос не його, жодну "Кольчугу" він не продавав, а про Саддама мало не вперше чує, покивав на цю пропозицію і вирішив приїхати до Праги все одно. А раз на засідання Комісії НАТО-Україна не можна, то припрусь на Раду євроатлантичного партнерства. Світовим лідерам така перспектива геть не всміхалася, зустрічатися особисто з нахабним Леонідом вони рішуче не бажали, але ж не виганяти його з Праги. Гаразд, нехай приїжджає, вирішили американці з британцями. Так міг би послатися на те, що температура висока, наприклад, чи п'ятка раптом заболіла, а так світ побачить наше ставлення до нього. Побачити ставлення допомогла французька мова.

Тут слід зазначити, що НАТО має дві офіційні мови: англійську та французьку. Використання тієї чи іншої мови позначається і на розміщенні учасників заходів за столом, і на розташуванні прапорів їхніх країн біля стіни. Як ви розумієте, це дуже впливає на те, хто і з ким сидітиме і які прапори стоятимуть поряд. Наприклад:

Німеччина — англ. Germany, а фр. Allemagne.
Іспанія — англ. Spain, а фр. Espagne.
США — англ. USA, а фр. États-Unis.
Узбекистан — англ. Uzbekistan, фр. Ouzbékistan.
Нідерланди — англ. Netherlands, фр. Pays-Bas.
Велика Британія — англ. United Kingdom, а фр. Royaume-Uni.
Швейцарія — англ. Switzerland, а фр. Suisse.

Медведчук за спиною Кучми мріє про власне президентство. Фото: Валерія Соловйова/УНІАН 

Ще є варіант із розсаджуванням за досвідом роботи на посаді, але це взагалі рідко застосовують. Варто зауважити, що й "французьку" розсадку майже ніколи не роблять, перевага надається англійській. Проте за кілька днів до засідання Ради євроатлантичного партнерства (другий день саміту, 22 листопада) порядок розсадки раптово змінили з англійської на французьку. За англійським порядком виходило, що тодішні президент США (USA) та прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер (UK) гарантовано виявляться поруч із президентом Кучмою (Ukraine). За французького ж розсаджування британців (Royaume-Uni), американців (États-Unis) та українців (тут без змін, Ukraine) розкидало по празькому залу максимально далеко одне від одного. Технічно дуже складно докопатися: все чесно, чемно і, головне, повністю відповідає протоколу. Зрештою сусідити Кучмі довелося не з USA та UK, а з Turquie. За всієї поваги до Туреччини, Кучма очікував від чеської авантюри набагато більшого.

На фото нижче видно повну залу: Буш утік від української делегації максимально далеко (він під стрілочкою праворуч), а британців із Кучмою, який замикає список усіх країн за столом, розділяють цілих шість місць, що загалом теж непогано. Буш із Блером пішли навіть на те, що й самі один з одним розбіглися на 24 місця. До речі, якщо ви під лівою стрілочкою не виявили Тоні Блера, все гаразд. Це і не він. Це британський міністр закордонних справ і у справах Співдружності Націй Джек Строу, а Тоні кудись відійшов, мабуть, чи взагалі втік від Кучми, не знаю.


Якщо вам здається, що історія притягнута за вуха, то є ще дещо. За день до бенефісу Кучми (тобто 21 листопада) відбулася основна зустріч країн-членів НАТО, таблички на столах стояли також французькою мовою, проте сиділи президенти та прем'єри в англійській розсадці. Ось тут видно, що і прапори стоять "англійською", і учасники сидять відповідно.


А ось тут, якщо придивитися, побачимо і французькі таблички, які, втім, не завадили Джорджу Бушу й держсекретарю Коліну Павеллу сидіти поруч із Тоні Блером і Джеком Строу.


Офіційні представники НАТО, коментуючи ситуацію, що склалася, в неофіційних розмовах з кореспондентами агентства "Рейтер", казали, що розсадку за французьким алфавітом вони бачать уперше і що це тонкий хід, який дасть Кучмі зрозуміти, що в НАТО про нього думають. Поки український міністр закордонних справ Зленко відбивався від питань західних журналістів про "Кольчугу", Кучма, певно, набирався сил для колективного фото за підсумками празького саміту. На ньому він стоїть із самого краю праворуч — між президентом Словаччини Рудольфом Шустером і президентом Хорватії Степаном Месічем. Думати, як утекти від Кучми на колективному фото, Блеру й Бушу не довелося — вони залишили Прагу раніше. Після фотографії протверезений холодним чеським душем поїхав додому і розчарований президент України.


Наскільки дружно Буш із Блером ляснули по носу свого українського колегу в Чехії, настільки ж дружно вони вирішать у 2003 році ввійти до Іраку. Ви, напевно, пам'ятаєте, чим це закінчилося: зброї масового знищення не знайшли, Саддама Хусейна повісили, а регіон від вторгнення був дестабілізований катастрофічно. Це не моя оцінка, а самого Тоні Блера: в інтерв'ю 2015 року він визнав, що введення військ в Ірак стало однією з головних причин виникнення ІДІЛ.

Для кого ІДІЛ точно не був проблемою, то це для Кучми. Йому було чим забивати голову в середині нульових. Гучне прізвище Гонгадзе, рейтинг, що стрімко падав, прохолода у відносинах із Заходом, та й не фонтан у відносинах з Москвою, чиїх очікувань він не виправдав. Далі була Помаранчева революція через фальсифікації на виборах і відмова Кучми піти силовим шляхом, за що йому однозначно спасибі.

Поки що єдиний президент України, який у процесі президентства хоч трохи, хоча б на краплиночку не "зукраїнився", — це Віктор Янукович, тому він, коли постало питання про силовий сценарій, надто сумнівами не мучився й досить швидко на нього погодився. Після кривавої бійні на Майдані 2014 року була окупація Криму, а там і російсько-українська війна на Донбасі нагодилася. Остання змусила перенести у 2014 році виробництво тих самих "Кольчуг" із донецького заводу "Топаз" на НВК "Іскра" в Запоріжжі, де сьогодні їх, як і раніше, виготовляють.

Єдиною (і, як мені здається, головною) учасницею тієї празької історії, яка взагалі не зрозуміла, що сталося, була французька мова. Доля, здавалося б, підготувала все для появи нового колоритного вислову із цікавим, нетривіальним підґрунтям, але гордий галл пройшов повз. Ох уже ця французька.

 

Більше лінгвістичних цікавинок ви можете знайти в моїй книжці "Лінгвістика на карті світу", яка скоро вийде у видавництві Віхола. Підтримайте українських видавців, замовте книжку тут.