Перспективи запровадження реституції в Україні з урахуванням міжнародного досвіду.
В Україні все частіше піднімається питання реституції, і на цьому підгрунті виникає багато думок та інсинуацій, країна — агресор, використовує це питання у своїй пропаганді та залякує ним, оскільки саме вона, як правонаступник тоталітарної країни СРСР повинна повертати втрачене майно, відшкодовувати шкоду жертвам сталінського режиму та їх нащадкам.
Реституція — це юридичний термін, який визначає процедуру повернення неправомірно вилученого майна або виплату його повної вартості постраждалій особі. Концепцію реституції було вперше введено римським імператором Юстиніаном I у 535 році. Ідея Юстиніана була проста: якщо хтось вкраде вашу власність, він повинен повернути її та компенсувати збитки. Загалом, реституція належить до відновлення чогось у первісний стан, вона включає відновлення як матеріального, так і нематеріального майна і може здійснюватися одним із двох способів: добровільно особою, яка його забрала, або примусово за рішенням суду.
У міжнародному праві реституцією є повернення майна за мирним договором, вилученого однією державою з території іншої, під час війни. Це форма матеріального відшкодування збитків в результаті неправомірного міжнародного акта, шляхом відновлення стану, що існував до його скоєння. Рестітуция може здійснюватися різними шляхами.
Компенсаторна реституція-вид матеріальної міжнародно-правової відповідальності держави-агресора, яка полягає в обов'язку компенсувати заподіяну шкоду, шляхом передачі потерпілому предметів того ж роду, що незаконно вивезені державою-агресором з території іншої держави.У цивільному праві-реституція це повернення сторонами договору всього отриманого, в наслідок визнання недійсності правочину. При неможливості повернути товарні цінності в натуральному вигляді, повертається їх вартість в грошовому вираженні.
В Україні гостро стоїть питання земельної реституції, оскільки вона є підписантом Терезінської декларації, яка досі не ратифікована парламентом. Релігійними общинами різних конфесій та кримсько-татарскими громадами неодноразово піднімалось питання про реституцію культурної спадщини. Актуальним це питання стає із запуском ринку землі, оскільки земля відбиралась більшовиками у українського народу то і повертатись вона повинна теж йому.
В той же час земельна реституція частково відображена в українському законодавстві: стаття 121 Земельного Кодексу України передбачає, що громадяни України мають право на безкоштовну передачу їм земельних діляноку кількості 2 гектар для ведення власного сільського господарства, 0,12 га для ведення садівництва; 0,25 га для будівництва житлового будинку, ; 0,01 га для будівництва гаражу.
Також відповідно до ст.4 Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» реабілітовані поновлюються у всіх громадянських правах, та за бажанням, повідомлення про реабілітацію має бути безкоштовно опубліковано в пресі чи іншим способом доведено до відома громадськості за місцем роботи або проживання реабілітованого. А у разі якщо потерпілий від репресій ще живий, він може претендувати на компенсацію матеріальної шкоди.
Реституція переміщених культурних цінностей.Одним з видів реституції є повернення майна, неправомірно захопленого однією з воюючих держав з території іншої, що є його військовим противником. Будь-які угоди щодо неправомірно вилученого майна, передача і вивіз його в треті країни вважаються недійсними, а саме майно підлягає поверненню державі, тим в чиєму володінні воно знаходилося до скоєння міжнародного правопорушення. Міжнародно-правові акти, прийняті в період і після закінчення Другої світової війни 1939-45, передбачали повернення в порядку реституції державам, які зазнали нападу і окупації з боку гітлерівської Німеччини і її союзників, величезних матеріальних цінностей, захоплених і незаконно вивезених з тимчасово окупованих територій.
Реституція це не якесь теоретичне питання, вона почала застосовуватись ще у 1920-х роках більшовицькою владою, так що реальний досвід повернення майна тоталітарними режимами існіує, та безпосередньо застосовується як у міжнародному праві, так і у судовій практиці європейських країн.
Починаючи з 1917 року радянська влада відмовилась виплачувати борги Російської імперії та почала конфісковувати засоби виробництва, землю, цінності, які законно належали приватним особам та іноземним корпораціям.
Не зважаючи на це, радянська влада підписала ряд міжнародних договорів по яким почалось відшкодування, та часткове повернення майна. Так у 1918 році з була підписана фінансова угода з Німеччиною, на підставі якої радянський режим повинен був виплатити матеріальне відшкодування та застосувати концесію, як спосіб забезпечення цих виплат.
У 1920 році був підписаний Мирний договір з Латвією по якому радянська влада зобов'язувалась повернути заводи які були вивезені в Росію у 1914-1917 роках під час Першої світової війни.
У 1921 році почався етап реституції пов'язаний з НЄПом, був прийнятий декрет «Про загальні економічні і юридичні умови концесій», по якому дозволялось приватним компаніям втому числі колишнім іноземним власникам брати концессії. Перша іноземна концессія носила рестуційний характер, у липні 1921 року відбулось укладення угоди з данською компанією «Велике північне телеграфне товариство» яке діяло на території Російської імперії з 1869 року, яка передбачала зобов'язання радянської влади покрити 6 млн франків дореволюційних боргів Російської імперії.
20 липня 1922 року на Гаагській конференції була прийнята резолюція в якій було прописано наступне: «Конференція звертає увагу всіх представлених тут урядів на бажаність того, щоб усі уряди не підтримували своїх підданих в їх спробах придбати в Росії майно, яке раніше належало іноземним підданим і конфісковане після 1 листопада 1917 року.» Одночасно з цим у Бельгії, Франції та Британії були створені об'єднання колишніх власників націоналізованої власності, які стежили за виконанням резолюції Гаазької конференції. А у 1922 році 18 нафтопромислових товариств уклали «Договір про блокаду російської нафти», взявши на себе зобов'язання не брати в концесію нафтопромисли, які до революції належали комусь із них або державі
Отже можна зробити певний висновок що у країни-агресора як правонаступника СРСР є певний досвід повернення незаконно конфіскованого майна власникам, та відшкодування шкоди за нього.
Закінчення Другої світової війни запроваджує новий єтап реституції жертвам нацистського та радянського тоталітарних режимів.
У 1946 році було поставлено питання про реституцію власності, що належала жертвам нацистського та радянського тоталітарних режимів. Згодом у Британії та Франції була створена Тристороння коміся з питань реституції золота конфіскованого нацистською Німеччиною під час Другої світової під назвою Tripartite Commission for the Restitution of Monetary Gold. А у 1948 році була створена міжнародна організація United Restitution Organization, яка ставила на меті надання допомоги з питань реституції власності жертв нацистських переслідувань.
Прийняття Терезінської декларації.30-го червня 2009 року у чеському місті Терезін, де загинули у таборах смерті тисячі жертв нацистських переслідувань, була підписана Терезінська декларація, яка передбачає, процедуру повернення майна жертвам холокосту та іншим жертвам нацистського та радянського режимів. Цю декларацію підписали 46 країн в тому числі і Україна, взявши на себе зобов'язання ратифікувати її через парламент та прийняти зміни до національного законодавства стосовно реституції. На даний час ні яких законодавчих змін майже не відбувається.
Досвід реституції в посткомуністичних державах.
Реституція у Польщі
Нещодавно у Польщі через закон про реституцію розгорівся міжнародний скандал, Ізраїль відкликав свого посла, через те що Президент Польщі підписав закон, який встановлює термін предявлення позовів про реституцію у 30 років. Це означає припинення і відмову в розгляді справ національними судами, пов'язаних з конфіскацією майна комуністичної епохи.
Початково закон про реституцію у Польщі був розроблений у 2001 році але президент наклав на нього вето, і стягнення відбувалися тільки у судовому порядку і доволі успішно. За десять років держава виплатила по 734 позовами колишніх власників і їхніх спадкоємців близько 962 млн злотих. Що стосується націоналізованої власності релігійних організацій, то для її повернення вже в 1989 році були створені спеціальні комісії. За деякими оцінками, на початок 2010-х років польська католицька церква повернула близько 69% свого націоналізованого майна.
Реституція у країнах Прибалтики та країнах Східної Європи.
У 1990-ті роки в Литві, Латвії, Естонії та ряді країн Східної Європи-Болгарії, Угорщині, та Румунії були прийняті закони про реституцію націоналізованого в 1940-і роки майна. Відповідно до них колишні власники або їхні спадкоємці вправі претендувати на передачу їм у власність об'єктів нерухомості. Ставлення до цих законів в суспільстві неоднозначне.
У Литві основні принципи реституції запровадженні законами: «Про процедуру та умови відновлення прав власності на існуючу нерухомість» та «Про земельну реформу». У Латвії основні принципи реституції введені законами: «Про денаціоналізації домоволодінь в Латвійській Республіці», «Про земельну реформу в містах Латвійської Республіки» і «Про повернення власності релігійним організаціям». Нерухомість була повернута у 60% випадків, а по 10% заяв були виплачені компенсації компенсаційними сертифікатами або аналогічної рівноцінної нерухомістю.
Реституція у Чехії та Сербії. У липні 2012 року був прийнятий закон про реституцію, по якому передбачено повернення всім релігійним громадам майна, відібраного у них після 1918 року. В найближчий час в порядку реституції буде повернуто майно на 3 млрд євро. Також держава виплатить компенсацію у розмірі 2,5 млрд євро. Однак при цьому до 2030 року буде припинено державне фінансування діяльності релігійних організацій. Парламент Чехії спробував вилучити у релігійних організацій частину виплаченої їм компенсації, обклавши її податком, але Конституційний суд Чехії в 2019 році визнав цей податок суперечить Конституції Чехії і скасував його. У Сербії, як одна з попередніх умов для вступу до Євросоюзу, 27 вересня 2011року був прийнятий закон про реституцію і компенсації. Розгляд позовів про реституцію майна, націоналізованого після 9 березня 1945 було припинено за закінченням строків давності 3 березня 2014 року.
Отже, можна зробити висновок що реституція культурної спадщини та реституція майна жертвам тоталітарних режимів, це не відворотний процес, і Україні треба продовжувати рухатися у цьому напрямку, та приводити своє законодоваство у відповідність до Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи №1096 «Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» в якій сказано: «Асамблея рекомендує, щоб майно, у тому числі церковне, що було незаконно або несправедливо вилученедержавою, націоналізоване, конфісковане або іншим способом експропрійоване під час комуністичного тоталітарного правління, було в цілості повернуто його первісним власникам, якщо це можливо зробити, не порушуючи прав нинішніх власників, які добросовісно придбали майно, або прав орендарів, які добросовісно орендували нерухомість, а також без шкоди для демократичних реформ. Якщо це неможливо, має призначатися матеріальна компенсація. Претензії й конфлікти, що стосуються окремих випадків реституції майна, повинні вирішуватися в судовому порядку».
