Ця стаття пана Пекаря, яка була опублікована 9 березня, і яка пропонує читачам авторську концепцію бачення повоєнного розвитку України, вже встигла привернути увагу української фейсбучної аудиторії, більша частина якої, судячи з усього, вже поспішила записатися до числа адептів авторської візії. Концепція складається з дев'яти тез, зміст яких автор називає «інерційним сценарієм», тобто таким сценарієм, який має реалізуватися в разі природного ("пасивного") розвитку подій. Автор намалював непривабливу апоколіптичну картину українського майбутнього, зі злиднями, розрухою, диктатурою та вавилонським рабством. У своїй статті автор двічі застерігає і попереджає, що його прогнози не написані як страшилки, а як спроба застерегти і пояснити, що "інерційний сценарій" настає, коли "суб'єкти нічого не роблять", тобто це заклик до дії. У третьому з кінця абзаці автор пропонує незгодним із ним читачам пройтися по пунктах і запитати себе, з чим вони не згодні. Тож автор цього посту вирішив послухатись поради та поділитися своїми відповідями з читачам.

 

Всі тези, які були викладені паном Пекарем, не потребують оцінки з погляду їх хорошості або поганості. Особа, яка розуміє ситуацію в Україні та українському суспільстві хоча б на посередньому рівні, має зрозуміти, що головна проблема цих тез полягає в тому, що вони є нерелевантними, тобто не мають жодного відношення до об'єктивної реальності – до світу, в якому живемо. Отже, будь-яка критика цих тез, яка не враховує цей факт, буде неадекватною.

 


Як на кожній фотографії видно вуха фотографа, так і в авторському тексті видно те, що ми називаємо "соціологією мислення", тобто без зусиль прочитується середовище, в якому циркулює весь цей комплекс ідей, концепцій, способів і шаблонів мислення, всіх смислових атрибутів і міфологем, які автор вкладає у свої тексти. Це, звісно ж, панелі та вітальні "українського реформаторства" періоду 2015 – 2022 років, серед головних проблем якого варто відзначити концептуальну та методологічну обмеженість, а також деяку інтелектуальну приземкуватість, якщо не сказати більше – жахливий провінціалізм. Однак автор цього поста не ставить за мету проведення сеансу викриття, а вважає за краще висловлюватися щодо предмета статті, який є найважливішим у житті держави і нації. Тому нижче буде викладено ту концепцію та інтерпретацію майбутнього розвитку України, яка, як здається автору, має найбезпосередніший стосунок до реальності, що автор готовий аргументувати. Порівняння двох концепцій і дасть змогу визначити читачеві недоліки першої та переваги, зокрема, пояснювальну й доказову силу другої.

 

Базовим положенням, з якого починається будь-який прогноз майбутнього України, є те, що питання нашого суспільного та державного розвитку пов'язані виключно з питанням інституційної інтеграції України до цивілізованого світу, а саме до ЄС та НАТО. Як точку відліку, коли питання про цю інтеграцію в принципі могло б бути поставлено, ми беремо закінчення повномасштабної війни з країною-агресором. Існують два базові сценарії закінчення війни: "оптимістичний" – з виходом на кордони 1991 року; та "песимістичний" – з триваючою окупацією українських територій. Якщо з песимістичним сценарієм усе більш-менш зрозуміло, то з оптимістичним сценарієм багато спостерігачів, зокрема високопоставлених політиків, часто пов'язують необґрунтовані очікування, наприклад, у питаннях мирних угод, процедур призначення репарацій та відповідальності для керівництва країни-окупанта. При розгляді оптимістичного сценарію важливо розуміти, що план створення таких обставин, за яких москва була б змушена піти на укладення з Україною мирної угоди, яка б фіксувала переможений статус москви та накладала на неї певні зобов'язання з репарацій або виведення військ з окупованих усіх нею територій, НЕ ВХОДИТЬ В НАШУ ПРОГРАМУ МАКСИМУМ. Як виглядає програма максимуму для України? Ми припускаємо, що українська армія зможе утримати фронт на Донбасі, зібрати військові резерви і оснастити їх важкою західною бронетехнікою, що дозволить українським військам перейти до контратаки та звільнити Луганськ і Донецьк, аналогічно до того, як вони звільнили окуповані райони Харківської області. Максимумом наших очікувань є те, що якщо українська армія зосередить критичну кількість військових ресурсів на кордоні з кримськими перешийками, які демонструватимуть тотальну перевагу над залишками армії росії, і якщо українська армія матиме на той час далекобійні ракети, що покриватимуть всю територію анексованого Криму, а так само буде здатна завдати критичних пошкоджень Кримському мосту, то збройні сили окупанта, боячись розгромної поразки, виведуть свої війська на материк. При цьому, перед початком такої операції, кремль цілком міг би прокомунікувати це з Заходом, що вони готові відступити та не допустити ескалації. В обмін на те, що їм дозволять "зберегти обличчя" та скасують, скажімо, ту частину санкцій, яка стосується вуглеводнів, що є запорукою виживання режиму. Ось припустимо, що так вийшло, і Україна вийшла на свої кордони 1991 року. Далі що? Далі очевидно, що в найрожевіших своїх мріях ми не будуємо планів, що українська армія буде гнати ворога до кремля, де в Сенатському палаці з рук верховного головнокомандувача путіна і міністра оборони шойгу буде приймати акт про беззастережну капітуляцію. Для цієї ситуації найбільш релевантний приклад – Японія. З часів Другої світової минуло вже 80 років, а між росією і Японією, незважаючи на жваві переговори та взагалі увагу до цієї теми, що не вичерпується всі останні роки, досі не укладено мирну угоду після війни, яка закінчилася майже 100 років тому.

 

Тобто, можливо, що в якомусь 2085 році, між тодішнім керівництвом України і росії будуть вестися активні дискусії про формат такого мирного договору. Інша справа, звичайно, що історія вносить свої корективи, що репарації можуть бути вилучені Заходом явочним порядком, як це вже було пророблено з мільйонами олігарха Малофєєва. Але факт у тому, що ніякої мирної угоди в осяжному майбутньому у нас не буде. Чекістський режим збережеться у відмінному стані; своїм холопам вони можуть прогнати по зомбоящику абсолютно будь-яку дурницю, в яку ті охоче повірять, скажімо, що "Президент заявив, що цілі СВО в Україні виконано, демографічний та економічний потенціал ворожої нам України знищено (що недалеко від правди), однак, протистояння з НАТО не є більше нашою метою, у зв'язку з чим Верховний Головнокомандувач ухвалив рішення про виведення військ". Багато російських патріотів насправді тільки зітхнуть із полегшенням. Жодного сценарію, за якого луб'янка може втратити владу, крім громадянської війни, немає. Згадаймо військовий переворот у М'янмі, які там відбувалися події і як швидко з військовою хуйнтою М'янми, які проводили криваве придушення громадянських протестів за допомогою армії, і як швидко з цією хунтою поспішили поріднитися кремлівські. У себе вдома вони готові діяти ще жорсткіше. Тому, єдина реальність, в якій нам доведеться жити в разі нашої перемоги — ніякої мирної угоди не буде, путінський режим зберігається у своєму первозданному вигляді, як і російські війська на всіх окупованих територіях, окрім України, і ми продовжуємо жити в реальності, де на наших кордонах російських військ немає, але самі кордони стають лінією розділу; в реальності, в якій в будь-який момент, починаючи з того самого дня, коли чобіт російського окупанта залишить суверенну територію України, над дахами українських мирних міст можуть літати російскі ракети.

 

Усе описане вище однозначно веде нас до висновку, що головне, єдине і фундаментальне питання української державності – це питання безпеки. У вічному конфлікті з ядерною експансіоністською імперією, одержимою маніакальним синдромом убивства, єдиною гарантією безпеки України може стати тільки її членство в НАТО. Саме від позитивної чи негативної відповіді на це питання залежить, чи буде під українське майбутнє закладена база самої можливості мирного життя і процвітання, а не нових воєн і випробувань. Інакше будь-які, найуспішніші та неймовірні реформи України, будь-які її успіхи, будь-яке її економічне диво, все це буде знову поховано під уламками від вибухів російських "Кинджалів" раніше чи пізніше.

 

І це питання, це тест, тест на цивілізаційні цінності, який українці, зокрема українські збройні сили, чи не вперше у своїй історії складають на відмінно, поки наші західні партнери "вчаться" на двійки-трійки. Членство в НАТО – це те, що Україна виборола як олімпійську медаль та має отримати автоматично і без будь-яких попередніх умов одразу ж після закінчення війни. Проте, вже сьогодні, у дні найзапекліших боїв у Бахмуті, ми чуємо голоси майбутньої зради і угодовства:

Столтенберг: Україна стане членом НАТО "в довгостроковій перспективі"

 

Макрон: Франція хоче перемоги України, але ніколи не виступала за "повний розгром" Росії

 

Байден: США не бажають повного краху Росії 


Сам факт того, що навіть американці не можуть зайняти за таких обставин тверду позицію щодо членства України в НАТО, дає змогу з точністю передбачити, якою буде їхня переговорна позиція в разі завершення нинішньої військової кампанії. Їхня переговорна позиція взагалі буде дуже зручна і гнучка: якщо росіянам вдасться утриматися хоча б на клаптику української землі, то цей клаптик буде тією ногою у дверному прорізі, який дасть змогу казати Заходу, що ви ж розумієте, що доки вашу територіальну цілісність порушено, війна не може вважатися завершеною, і ми не можемо прийняти вас до НАТО, аби не провокувати конфлікт із ядерною державою. Якщо війна закінчиться нашим виходом на кордони 1991 року, їм ніщо не завадить сказати, що ну ось бачите, які ви сильні, самотужки здолали другу армію світу та найбільшу ядерну державу, це ж скоріше ви самі захистите НАТО, аніж НАТО вас, а поки що давайте поговоримо про нормалізацію стосунків з Росією, що буде неможливо, якщо НАТО вирішить розширитись в такий брутальний спосіб на Схід аж до самого "підчерев'я Росії", що перетворить НАТО на справжнісеньку екзистенціальну загрозу та викличе образу й реваншистські настрої в усього російського населення. Тобто, доки Захід стоїть на позиціях "Росія повинна програти, але не сильно, щоб зберегти обличчя і без приниження, краху і розпаду", ця позиція автоматично міститиме у собі ту позицію пріоритетності відновлення стосунків з Росією над відновленням України від військової розрухи.

 

Аналогічно і з інтеграцією в ЄС. Як українцям нам, можливо, дуже б хотілося, щоб ми побачили Україну в ЄС уже найближчими роками, але як люди зі здоровим глуздом ми повинні розуміти, що перш ніж інтегруватися кудись, ми повинні побудувати державу, в якій захочеться жити її жителям, щоб Україна не перетворювалася на резервуар робочої сили та космодром для запусків українців на роботу в Західну Європу. Ми не можемо дозволити собі стати не "Великою Угорщиною" а "Великою Албанією", 40% громадян якої без жодної інтеграції в ЄС уже мають посвідку на проживання в одній із країн ЄС. Тому, якими б успішними не були українські реформи, без значної економічної допомоги (плану Маршалла) для України, ні про який економічний розвиток не може бути й мови. При цьому, першою базовою умовою цієї допомоги є, як уже писалося вище, безпекове питання, а вже в другу чергу – питання успішності українських реформ. Врешті-решт, програму "реформи в обмін на транщі" ми вже спостерігали протягом п'яти післямайданних років.

 

Тому, ми вже сьогодні можемо сказати, що якщо після війни Україна не отримає конкретного плану вступу до ЄС, членства в НАТО і плану Маршалла, то населення справді вкотре розчарується в Заході та цілком справедливо вважатиме, що Захід українців "кинув", а зовсім не тому, що поганий каудільо-Зеленський так скаже їм думати. Це саме по собі загалмує і відкине наш розвиток на довгі десятиліття і зробить практично беззахисними перед обличчям нових загроз з боку північних сусідів.

 

Як бачимо, об'єктивна реальність дуже сильно відрізняється від тієї тенденційної, попсової галиматьї, що давно все стигла набити оскому, в якій заведено картати нетямущих вкраїнчиків, нав'язувати їм комплекси меншовартості та багатозначно кивати на непогрішний Захід, який правий за замовчуванням і не несе ніякої відповідальності. Тому громадську думку вже зараз потрібно готувати до описаних у цій статті варіантів розвитку подій, тільки без навзивання їм національної обмеженості, провінціалізму та хуторянства.