Жадан — хедлайнер тижня. Ні за що посидів у мінському СІЗО, отримав два штампи в паспорт один поверх іншого, завдяки чому дипломатичні відносини з північними братами встигли і напружитися, і дати слабину. Але особисто мені набагато більш значущим здався перший епізод з Сергієм, який через раптовий наплив чергового білоруського факапу традиційно відійшов на другий план.
Суть першого епізоду така: Жадан дав одному популярному українському російськомовному журналу інтерв'ю про те, що у нас зараз відбувається підміна понять — триває боротьба не за українську мову, а проти російської. Саме так виглядає анонс на сайті журналу, який я, зізнатися, не купував і цілком статті не прочитав. Але такого анонса вже самого по собі з прямими цитатами автора цілком достатньо, щоб сказати — так, це несподівано! І оскільки я давно хотів поговорити про це, то дякую Сергію за привід. Буду в цьому блозі навмисно писати на обох мовах. Можливо, це допоможе достукатися до всіх.
Лише вдумайтеся. Ключовий україномовний автор, від якого мало хто в житті чув хоча б пару слів російською, стає на захист російської мови. І це у той період, коли будь-який пук проти вітру сприймається за зраду. Жадан здивував. А ось коментарі під тим анонсом — не здивували взагалі. Жадан одразу став «проектом», «Сірожею», «кремлівським прихвоснем» та «комерційним патріотом». Причому, що характерно, все це в основному виливали ті, хто ще вчора душі в Сергійкові не чув. Але Жадан сказав саме те, що повинен говорити справжній патріот, а не такери з диванної сотні. Як би хто не вважав це неприйнятним.
Основні аргументи коментарів полягали в наступному: Сергію, не тупи та не гони, ніякої боротьби проти російської мови немає, пий менше, більш хрестися, то тобі здалося. Втім, що характерно, в процесі коментування цю саму мову традиційно для себе насмішливо перекручували, показово демонструючи до неї свою зневагу.
Именно так эта психологическая борьба с русским языком и идет. Когда человек прекрасно видит эту борьбу, участвует в ней подсознательно или открыто, чувствует внутри себя желание отомстить за прошлое, но на людях ни за что в том не признается. Я даже не вижу смысла оформлять эту фразу как свое личное мнение, потому что эта борьба для людей с головой и глазами так же очевидна, как, например, то, что боинг сбило ордынское отродье. Пруфы, разжеванные по полкам, в данном случае нужны только мудакам. Всем остальным это ясно как день.
Борьба, о которой говорит Жадан, сегодня во всем. В ряде конченых несвоевременных законов, часть из которых отменяется еще до обсуждения, а часть становится инфоповодом для прокремлевских тв. В лимитах и квотах в шб, экспорте книжной продукции, невнятности роли мовної поліції, но уже с массовыми запугиваниями ее скорого прихода. В вони упоротых тролей на ветках блогеров о том, что на передовой им, диванным гондонам, оказывается, не нужны русскоязычные бойцы. В бесконечных наездах на русскоязычные медиа, даже если они занимают честную проукраинскую позицию. В регулярных выбрыках тупоголовой фарион. В комментах отбитой смм-менеджерши, которая в грубой форме тупо отказывается общаться в бизнес-переписке по-русски. В режиме показательной отморозки украинской творческой интеллигенции, которая прекрасно видя все это, предпочитает либо молчать, либо лукавить и продолжать играть на подмену понятий. И так далее и так далее.
У чому полягає ця підміна? У тому, що ідеологи мовних впроваджень, кажучи про те, що громадяни України зобов'язані знати українську мову, мають на увазі те, що всі мусять спілкуватися винятково українською. Тобто не І російською, І українською. А самою тільки українською. Розумієте різницю? Спробую пояснити на прикладі.
Уявіть собі людину, яка присвятила багато років поглибленому вивченню російської мови, і володіє нею на рівні створення творчих творів. Людину, яка вивчала цю мову, розвивала свої знання і здібності багато років. І сьогодні це її хліб, професія. Не обов'язково журналістика. Це може бути будь-яка креативна робота, пов'язана з російською мовою. І ось уявіть ситуацію: такі люди, яких в Україні дуже і дуже багато, в якийсь момент дізнаються, що найголовний предмет їх професійної діяльності раптово став головною причиною загального піздєца.
При цьому ці люди люблять свою країну, ненавидять агресора і хочуть залишитися життя на своїй землі, але при цьому віддають перевагу російській як основної мові свого спілкування. Як вони мають себе вести, відчуваючи на собі цю постійну боротьбу? Що повинні відчувати? Чому вони мусять забити на ту мову, якою в силу історичних обставин володіють краще? Для мене, наприклад, складання букв у слова це перш за все фонетика. Іншою мовою, якою не володієш з дитинства, нічого подібного створити вже не вдасться. Ні, це може бути цілком складним текстом, але це буде схоже на написання мелодії без використання нот фа дієз і сі бемоль.
Чи означає це, що такі носії російської мови категорично проти української мови в Україні? Ті, хто відповість на це питання позитивно — вітаю, ви пройшли тест. Ви — вперті віслюки, та сподіваюся, що серед читачів цієї статті таких меншість. Правильна відповідь — НІ, це взагалі не означає, що вони проти української мови. Наприклад, мене ніщо не змусить розлюбити українську. Я із задоволенням практикую мову при першій-ліпшій можливості, і вдома намагаюся спілкуватися зі своєю дитиною українською. Пишаюся тим, що українець, і завжди і всюди ідентифікую себе саме так. Я — двома руками за українську мову. І знаю її, як нормальний громадянин своєї країни, досить добре. Але, як бачите, російську знаю значно краще. Таких як я — мільйони громадян. Двомовних та люблячих свою країну.
Чи вважаю я, що українську мову треба запроваджувати в усі сфери життєдіяльності країни? І чи важливо всю освіту в країні провадити українською? Звісно так! Все, що стосується нових поколінь саме так важливо і робити. Всі нові закони мають бути тільки для них, нових поколінь. Та ще, зрозуміло, розповсюджуватися на всіх чиновників та депутатів.Але що стосується звичайних громадян, в першу чергу тих, хто народився та виріс на сході країни — я за лагідну українізацію. Я проти радикальних методів та шокових терапій. Шок — це якраз ганебні методи агресора. Я проти того, щоб вести названу Жаданом боротьбу з представниками старших поколінь. Обмежувати їхні мовні права. Позбавляти мовного вибору. Ані вони, ані молодше покоління, народжене теж в СРСР, аж ніяк не винні в злочинах тих тварюк, які переслідували українську мову. Чому ж вони мусять за це розплачуватися? Всі реформи мають бути послідовними. Без лякаючого тиску і напрягів, що ведуть до дискомфорту. Будь-яке насильство породжує опір. Той, хто цього не розуміє, повний дурень і нічим не краще путла.
Но что мы видим в реальности? Один из первых аргументов движения дерусификации — агрессор защищает русскоязычных. «Своих». Кем нужно быть, чтобы не понять, что это развод для приезжих? Клал агрессор болт на русскоязычных. Слышите? Вас надурили! Клал. Он. Болт. Ему нужна территория, а не люди. Он — Орда, это его природа вот уже восемь сотен лет. Люди для него — говно. Земля и море для него — все. Не наоборот, не путайте. Если три последних года кого-то в этом еще не убедили, то это уже хроника.
Удивляет и то, почему идеологи спасения так рьяно бросились защищать страну только от первой части озвученных предпочтений агрессора. Ведь он в приоритетах называл не только русский язык, но и русские кости. Меня всегда интересовало, почему все внимание переключено на язык, а кости никто выкапывать не спешит. Видимо, с языком бороться менее трудоемко, чем с костями. И еще интересно, если бы он примеру придумал причину в том, что будет защищать всех голубоглазых или всех русоволосых — то как в таком случае действовало бы национальное спасение? Ограничилось бы линзами и париками, и ждали бы нового креатива гебни?
Возможно, это сейчас для кого-то прозвучит как новость, но русский язык придумал не агрессор. Не путло с сурковыми. Не жирик и не медвед. Его основа и путь сформировались задолго до появления этих тварей. Кроме того, на этом языке говорят далеко не только одни агрессоры. Толстой с Достоевским не работали в НКВД. И поэтому — не язык причина наших бед. Я читал, в том числе и на site.ua много интересных теорий о том, как вообще русский язык (то, что сегодня принято назвать русским, скажем так) возник как понятие. И со многими согласен. Что он по сути — прямая производная от письменного церковнославянского, которая обросла немереным числом заимствований. Он развивался триста с лишним лет на благодатной для себя почве — а проще говоря в среде, где его никто не гнобил. На огромных территориях. При участии неимоверного количества разного народа. Поскольку на развитие языка в тех краях, как и на любое другое проявление народного образования, государям всегда было глубоко плевать, языку было позволено абсолютно все. Он стал главным и основным символом свободы. Единственным даже, потому что во всем остальном царило полное рабство.
Да, в нем фантастическое количество заимствованных слов, куча грубостей, экспрессии, жесткости, но есть и мягкость, и светлость, глубина и прозрачность. Которая творческим людям помогает выразить мысль с минимальным искажением. Эти триста лет сделали его очень выразительным и по-настоящему богатым. Это — факт. Этот язык подобен слою испарений на шкуре дикого коня, которого пустили по опиумным полям в июле. Этот язык — настоящий духовный гашиш для человека творческого. Он — как скала у подножья океана со всем водным миром на нем. Благодаря долгому свободному полету, в нем как ни в каком другом есть настоящее богатство фонетики: например, все слова, обозначающие добрые явления, звучат светло, а злые и темные — наоборот, зловеще. Что плохого во владении таким языком? Как это владение ущемляет украинский, если в голове прекрасно умещаются оба, а у некоторых — и еще несколько?
Колись дуже давно, близько 20 років тому, коли я навчався в Літературному інституті в Москві, і ми читали «Повѣсть времѧньныхъ лѣтъ„, я і хлопці з України розуміли більшість тексту, в той час як наші однокурсники з Москви, Пітера і більш віддалених регіонів Росії здивовано дивилися на нас. Для них зрозумілі нам слова з коренями із сучасної української були просто невтямки. Саме тоді у мене не залишилося жодних сумнівів, яка з мов первинна.
У той же час, коли російська мова розвивалася на основі того, що збереглося в основі сучасної української, як прямого спадкоємця древньоруської, українську ці ж страшні триста з гаком років гнобили і заганяли в села. А потім ще й переслідували. Саме тому вона зберегла свою глибину і автентичність практично у первісному вигляді. Так, цей злочин проти української мови нащадкам Орди не спокутувати нічим. Але це не означає, що має бути помста і розпочатись боротьба з російською мовою. Це чужий нам шлях. Це шлях Орди, а не нащадків Київської Русі.
Современный русский язык — прямая ветвь современного украинского. Так на кой хер с ним бороться? Борьба с ним — именно то, что хочет враг: вместо того, чтобы бороться с агрессией, тратить силы и время на борьбу с языком. Биться не с внешним, а с внутренним. Ослаблять себя, давать повод для новых трындежей о расколе и гражданской войне. Худшее, что можно сделать — повестись на эту провокацию.
Давайте же будем выше этого. Давайте развивать свою страну в гармонии и понимании, а не так, как нам навязывают. Тем более, что все и так друг друга прекрасно понимают. И поверьте, даже самые ярые приверженцы русского уже успели понять важность украинского. И важность регулярных упражнений на нем в быту — тоже! Эта навязанная языковая проблема уйдет вскоре после того как ей перестанут трясти как красной тряпкой перед глазами. Готовы ли вы понять это? Ответьте себе сами. Жадан вот — понял.
