Я ніколи не розумів і не зрозумію людей, котрі народилися у вільних родинах, у вільній державі з вільними думками, роблять себе заручниками й рабами. При чому роблять це свідомо. Ви спитаєте, що хочу цим сказати? Я народився на Гуцульщині. Там виріс усе своє дитинство. Ходив у садок, школи, брав участь у народній самодіяльності. Мене вчили простим і водночас великим речам. Від батьків, до вчителів. За що їм велике дякую. Мене вчили любити Україну. За яку боролися мої предки, за яку проливають кров і віддають життя й сьогодні. І я знаю, що Україна споконвіків має монолітну основу — це українська мова та багатовікова історія. Мова, яку забороняли. Мова, над якою насміхалися. Мова, яку у корені нації постійно намагаються знищити. Але у першу чергу роблять це ті, хто народився разом з нами у один час. У школі ми вчили німецьку, англійську — ми не вчили російської. На відміну від регіонів, які й по сьогодні уражені культивуванням руського.

І коли спостерігаєш, як молоді покоління, особливо з Прикарпаття, Закарпаття, Буковини, Тернопільщини, Львівщини чи Хмельниччини послуговуються у повсякденному нерідним, то здається, що ніколи не скінчиться цей регрес України. Коли молодий підліток, який ніколи не вивчав російської, ще навіть не вивчивши добре української, намагається справити враження кількома фразами, написаними помилкою на помилці, руським язиком. Коли у світі сучасних технологій, виробники гаджетів, розробники додатків, та інші стейкхолдери заходячи на український ринок вбудовують у прошивку своїх продуктів українську мову. А якийсь лопух з Франківська чи Тернополя переводить інтерфейс на руський язик, бо у його довбешці насрано. Коли школярі з африканських країн, їдучи на навчання до України, вчать українську, бо не знають такого, що той хто народився в Україні може просто не поважати своє рідне. Коли валянок з Харкова чи Запоріжжя називає бандерівцем киянина який свідомо перейшов на українську після російського вторгнення на українську землю. Адже один не хоче аби до нього під виглядом «защіщать руськоязичних» припхався черговий «путін». А іншому у голові насрано ще більше, як тому із Франківська чи Тернополя бо «какяразніца». Або мої ровесники, котрі у соціальних мережах поширюють беззмістовну руську попкультуру і запитуєш, щоб що? Такі речі засмучують. Бо надто багато крові людської пролито за Україну, а невігласи того не хочуть усвідомлювати.

Українська мова — це генетичний код нашої нації. Нації з тисячолітньою історією. Нації, яку постійно намагаються вбити. Нації, яку треба цінувати й берегти. Мов багато, а українська одна. Її треба плекати та примножувати. Сьогодні День української мови та писемності. Для мене моя рідна мова є найкращою. Нею я навчився говорити, читати, писати і ніколи не перестану думати. А як настане воля Всевишнього, то мої рішення будуть безапеляційними. І всі кому не так, матимуть два шляхи: або цінувати, або будуть шукати собі шляхів виживання у інших місцях. Бо бачу, що іншого не дано. Мову треба берегти і коли це необхідно діяти рішуче. Я обов'язково повернуся. Моя ідея республіканського розвитку побудує незалежну велику Україну.

#Revedzhuk #Ukrainian #Republican #Реведжук #Українець #Республіканець #Нація #Мова #Країна #День_Української_Мови_та_Писемності