Історична пам'ять – це одна з найважливіших складових у фундаменті будь-якої нації. І саме в Україні з формуванням історичної пам'яті все ніяк не складається. Чверть століття незалежності минули марно – за ці роки було відмічено лише декілька спроб створити щось схоже на національну пам'ять та ідеологію, спроб непослідовних, слабких та безрезультатних. Наслідком стала тотальна відсутність будь-якого національного світогляду у переважної більшості населення, що стало однією з важливих причин втрати Криму та «російської весни» на Сході країни. Лише зараз, в умовах війни, знову розпочався цей складний, але життєво необхідний процес – формування української історичної пам'яті.

Мало хто звертає увагу, що формування історичної пам'яті нашої країни відбувається під пильним оком різноманітних іноземних кураторів. Спочатку це були росіяни, які понад 20 років нагадували нам, що «мыжебатья» і що нас об'єднує «великаяпобеда» за яку «дедывоевали» (наслідки цього відчуваємо і досі, коли червоноармійці зображуються як борці за Україну). Тепер на їх місце заступили чиновники з Євросоюзу, які намагаються втягнути Україну в орбіту пануючих у Західній Європі ультраліберальних ідей і відповідним чином вихолостити нашу національну ідеологію. На додачу, доволі активно в ці процеси також влазить Ізраїль та останні два роки – Польща. Внаслідок цього маємо дику ситуацію, коли процес формування історичної пам'яті українців весь час перебуває під тим чи іншим іноземним впливом.

Неконструктивна полеміка замість пошуку об'єднуючого змісту

Природно, що основу для формування історичної пам'яті намагаються знайти, зокрема, в історії боротьби українців за Національну державу в період Другої Світової війни – найбільш доленосної для сучасного світу події. Проте головною проблемою є відсутність єдиного національно-центричного погляду на це явище. Хоча Друга Світова війна закінчилася більше ніж 70 років тому, сьогодні в українських націоналістичних колах досі йдуть сперечання з приводу «легітимності» наявності тієї чи іншої національної сили часів ДСВ на мапі сучасної української історії. Українські патріоти нерідко до хрипоти полемізують між собою, з'ясовуючи хто в війну був більш патріотичним і чий шлях був більш вірним в побудові української держави – бандерівці, мельниківці, бульбівці (прибічники УНР) чи організатори та вояки дивізії «Галичина».

Зауважимо, що спроба побудувати вертикаль та узагальнити українські національні рухи в часи війни все ж таки була здійснена. Мова йде про «бандеризацію» українського національного руху, яку розпочала головна установа відповідальна за формування історичної пам'яті українців – Український інститут національної пам'яті, з одночасним ігноруванням інших тогочасних українських визвольних рухів. Наслідком діяльності УІНП стало те, що сьогодні в Україні легітимізують лише одну гілку визвольного руху – бандерівців, одночасно намагаючись підігнати їх під західні ліберальні стандарти «правильних національних героїв». Така політика УІНП призвела до протиставлення бандерівців усім іншим силам національного визвольного руху часів ДСВ, які представлені епізодично, критично і обов'язково – в тіні бандерівців. Найменше пощастило воякам дивізії «Галичина» та Української національної армії – про їх існування на офіційному рівні взагалі намагаються якщо і не забути, то лишній раз не згадувати, щоб не дратувати «західних партнерів».

Український національний рух – він багатогранний

Будь-який незаангажований історик підтвердить, що історія українського національного руху в Другу Світову була повною протиріч. І дійсно, партійні суперечки між бандерівцями та мельниківцями досить швидко перейшли з дебатів до братовбивчих атентатів, збройних сутичок та роззброєння партизанських загонів своїх опонентів. Теж саме можна сказати про стосунки бандерівців з бульбівцями (в цій статті ми свідомо не торкаємось таких суперечливих моментів, як волинські події та закидання участі у Голокості, які наразі є головними стовпами претензій до українців з боку деяких європейських країн та Ізраїлю, бо це буде тема окремого допису).

Від цих фактів українцям нікуди не дітися, ні тоді, ні сьогодні. Разом з тим, усі гілки українського національного руху в той час боролися за Українську державу, проте держава ця в кожному окремому випадку мала бути не такою, як у опонентів. Так, важко знайти щось спільне в концепції бандерівської УССД чи в розпливчастій ідеї і місця України в «Новій Європі». Дивізійники мріяли про одне, бандерівці про інше, а уряд УНР в екзилі – про третє. Суперечки з цього приводу розпочалися більше 70 років тому і точаться донині.

Кілька слів слід сказати і про українських дивізійників, які добровільно пішли на німецьку військову службу, віддавши військам СС перевагу перед бандерівською УПА. За це вони сьогодні нерідко оголошуються зрадниками, в тому числі і в націоналістичних колах. Здебільшого, таке не сприйняття дивізійників та їх вибору базується на трьох китах:

  1. Стереотипах радянської пропаганди, що і сьогодні мають потужні корені в українському суспільстві;
  2. Західних ліберальних цінностях, де головною ознакою легітимності національно-патріотичної сили будь-якої країни є її участь у війні на боці антигітлерівської коаліції;
  3. Твердженнях бандерівської пропаганди, яка відверто виступала проти створення дивізії «Галичина».

В цілому, такі підходи є виключно кон'юнктурою і жодного конструктиву не несуть. В Україні мало хто задумується, що українські вояки військ СС також мали на меті створення Української держави. На відміну від українців в радянській, американській, канадській та інших арміях, вони носили на однострої українські національні відзнаки та присягали боротися за Україну. І що головне – вони були єдині, хто не заплямували своїх рук братньою кров'ю борців за волю України.

Визначити, хто в Другу Світову бився за Україну легко: подивіться, чи є національні відзнаки на уніформі?

Отже, які висновки? Перш за все, ми маємо дати для себе відповідь на просте запитання: чи варто нам зараз перейматися ідейними суперечками минулих років? Вважаємо, що для сьогоднішніх поколінь головним має бути факт боротьби за Українську державу, намагання перетворити українську народ на націю та утворити національну еліту. А не старі партійні сутички, чи хто яку уніформу носив 75 років тому.

Наразі українцям потрібно усвідомити, що боротьба за Українську державу не була прерогативою лише одного партійного угрупування, а навпаки – це був загальний процес, в якому взяли участь усі без винятку гілки українського націоналістичного руху. По-перше це дозволить розширити пантеон національних героїв, а по-друге – усуне з нього тих українців, хто з тих чи інших причин, воювали не за Україну, а за інтереси інших держав (звісно, про них треба пам'ятати, їх досвід треба вивчати та аналізувати, але чи варто його пропагувати та акцентувати на ньому увагу, як на щось вагомому саме для України?).

Сьогодні, коли українська нація формується в умовах війни, всі учасники бойових дій Другої Світової, які носили українські національні відзнаки на уніформі, мають бути беззаперечно визнані борцями за Україну, з відповідними наслідками. І хай це буде спочатку не на державному рівні, а на внутрішньому, національному полі. Українським націоналістам слід припинити деструктивні суперечки стосовно власної історії, які їх тільки відволікають та відводять в бік від реалізації більш важливого завдання – створення загальної національної ідеології та побудови розумної та сильної нації.