Чому українці програють в історичній війні з Польщею?

Майже одностайне прийняття в Польщі так званого «антибандерівського закону», за яким усіх, хто заперечує злочини українських націоналістів та українських формувань у складі збройних сил Третього Райху, чекає або штраф, або три роки тюрми, стало прямим продовженням конфлікту «історичних пам'ятників». Впевнено прогнозую подальше загострення ситуації, бо ідеологічна конфронтація з Україною наразі вигідна тамошній владі.

В Україні реакція на польські дії була цілком передбачувана: УІНП висловлював кволе здивування та занепокоєння, Верховна Рада прийняла чергову заяву «ні про що», патріотична громадськість бурхливо обурювалась, а найбільш недалекі українці продовжують розповсюджувати маячню про поляків-агентів ФСБ.

Наявна українська аргументація – слабка та непереконлива

В цій ситуації, українське інформаційне поле заполонили матеріали, які мають довести, чому саме поляки не праві. На жаль, оскільки більшість українців досі перебуває в полоні у совкової ментальності, то все прогнозовано звелося до чергового міряння в стилі «хто більше завинив» та «сам такий». Зокрема, в Україні почали масово поширюватися матеріали про військову співпрацю поляків з Третім Райхом, на кшталт статей про те, що «стільки-то тисяч громадян Польщі воювало у складі Вермахту». Звісно, все це має благородну мету підкреслити силу і масштабність польського колабораціонізму в часи Другої Світової війни та показати, що поляки не мають права в чомусь звинувачувати українців.

Проте проблема в тому, що ці матеріали здебільшого носять манипулятивний характер, та при близькому розгляді не витримують жодної критики. Наприклад, якщо детально розібрати питання служби поляків у лавах німецьких збройних сил, то ми побачимо що:

1. Німцями не було створено жодного національного польського формування у Вермахті та у військах СС;
2. Мобілізація поляків у Вермахт носила вибірковий характер та торкалася виключно тих колишніх громадян Речі Посполитої, які були визнані етнічними німцями чи належали до дружніх німцям народностей (мазури, кашуби тощо). Ці люди отримували німецькі паспорти, завдяки чому автоматично підлягали призову на військову службу, куди в переважній більшості випадків потрапляли вимушено. Окремих підрозділів з них не формувалось, як не створювались і якісь національні емблеми – ці люди просто розчинилися у 21-мільйному Вермахті. Тому навряд чи слід наголошувати на силі польського колабораціонізму базуючись на факті примусової мобілізації окремих представників польського народу до німецького війська;
3. Маніпулятівні заголовки на кшталт «450 тисяч громадян Польщі воювали за Німеччину», взагалі звучать як безглуздя, оскільки до цього числа мабуть включені і мешканці Західної України, які добровольцями вступали до лав дивізії «Галичина» чи інших німецьких формацій;
4. Так звана «Свентокшиська бригада», про яку останнім часом не згадує тільки лінивий, не була створена німцями, а вже готовим підрозділом вимушено перейшла до співпраці з Райхом в кінці війни. До речі, в Україні теж є аналогічний приклад: мельниківський «Український легіон самооборони», який ще в середині 1944 року добровільно підпорядкувався німецькому керівництву;
5. Апеляції до існування міфічних «польських полків, бригад та дивізій СС» базуються виключно на бурхливій фантазії та серйозними джерелами не підтверджуються.

Типовий приклад маніпуляцій в українській пропаганді, коли німецьких вояків в трофейних польських конфедератках видають за польських добровольців Вермахту. Зауважимо, що в Німеччині навіть мова не йшла про поєднання символіки знищеної Другої Речі Посполитої з символікою Третього Райху

Цей перелік можна і продовжити, сутність в іншому. Головна біда в тому, що автори тверджень про масовий польський військовий колабораціонізм ігнорують очевидне і навіть не намагаються зіставити та осмислити беззаперечні історичні факти. Такі, як наявність повноцінної української дивізії у військах СС та «Українського визвольного війська» у Вермахті, вояки яких носили українські національні емблеми. Ігнорують створення в кінці війни Української національної армії під патронатом Німеччини. Це не дивно, бо елементарний порівняльний аналіз відразу вщент розбиває всі ці українські концепції, бо подібних формувань з поляків не створювалось, як не було їх масового добровільного вступу до лав німецьких збройних сил.

Подобається це комусь, чи ні, проте факти переконливо свідчать, що будь-які апеляції та звинувачення поляків в військовому колабораціонізмі з нацизмом є непереконливими. Тому і будувати свій захист на протиставленні поляків українцям в плані «хто більше воював за Райх» є заздалегідь програшною справою. Скажу навіть більше, враховуючи кількість та якість українських формацій у складі збройних сил Райху, нас взагалі має ображати таке порівняння. Популярність подібних протиставлень в Україні свідчить лише про панування комплексу меншовартості, незнання історії широким загалом українців та про дешеву кон'юнктурність тих «істориків», які розповсюджують відверту маячню. Я вже не кажу про те, що ефективність таких публікацій дорівнює нулю, бо в Польщі їх все одно практично ніхто не побачить (а ті хто побачать, просто розсміються), а широкому загалу українського населення взагалі глибоко байдуже, хто за кого воював 75 років тому.

Чому наявні пропозиції контрзаходів не спрацюють

Іншою проблемою є те, що ніхто в Україні не знає, що робити далі і яка має бути адекватна відповідь Польщі. За останній місяць варіантів дій було озвучено чимало, проте більшість з них не несуть в собі нічого корисного для національних інтересів.

Так, поширені пропозиції прийняття в Україні закону на кшталт польського, тобто «карати за заперечення подвигів УПА», є відвертою маячнею та популізмом. Просто скажу, що в тих реаліях які є зараз подібний закон в Україні працювати не буде, як не буде і жодного громадянина Польщі за ним засудженого.

Нічого не несуть і заклики патріотичної громадськості до влади надати полякам «різку та адекватну відповідь», бо жодних «ходів у відповідь» українська влада здійснювати не буде. Тут можна довго дискутувати з приводу того, чи є наша влада захисником національних інтересів, чи ні, але правда в тому, що абсолютно ніхто не може сказати, а які мають бути ці ходи на державному рівні? Відкликання послів, розрив дипломатичних стосунків? Звісно, що до цього зараз не дійде. Відправка дипломатичної ноти з вимогами скасувати закон? Думаю, всім очевидно, що таку ноту проігнорують, тим самим розтоптавши залишки українського престижу. Українська влада мало що може зробити, бо на жаль, сьогодні Київ залежить від Варшави, бо не Польща прямує до ЄС та НАТО, а Україна.

Проте перше місце в рейтингу найбільш дивних пропозицій посів керівник УІНП пан В'ятрович, який буквально сказав наступне: оскільки ми тепер не можемо їздити в Польщу і розказувати польським історикам про українську боротьбу, то тепер треба запрошувати польських істориків сюди. Навіть не знаю як на це реагувати, просто скажіть хтось пану В'ятровичу, що якщо йому вдасться завербувати навіть 10 польських істориків (в чому я маю певні сумніви), ситуації це не змінить абсолютно. Бо він досі не зрозумів, що в Польщі історія – це справа політична, в той час як в Україні історія і політика стоять по різні боки вулиці та розділені огорожею.

В цілому, однією з головних причин тієї ситуації, яка склалася, я вбачаю те, що український історичний істеблішмент, намагаючись донести до поляків часткову правду про українську національно-визвольну боротьбу, повністю проігнорував польську ментальність. З огляду на неї, цілком природним виглядає швидке перетворення «Польщі Гедройця» на «Польщу Качинського». Поляки традиційно розуміють тільки мову сили, тому будь-яке вмовляння чи спроби «пошуку діалогу», які так любить робити УІНП, результату не дадуть, поки Варшава не відчує, що з нею говорять з позиції сильного (про теж саме свідчить ігнорування Польщею заяв та закликів від нашої ВР).

Тому сподівання на розуміння поляками прагнень українців, з самого початку були марними. Проте скажу, що взагалі дивно було чекати від Польщі такого розуміння, коли в самій Україні наразі відсутня переконлива політика історичної пам'яті, а цілі групи борців за волю та незалежність досі не визнані владою. Проте, це вже тема іншого допису.

Скористаємося правом сильного на своїй землі

Так що, не вже нічого не можна зробити? Можна. Як я казав, поляки розуміють тільки силу. Наразі вони змушують Україну грати по своїх правилах, тому і тримають ініціативу. І ніхто чомусь не подумав, що ми в Україні цілком зможемо встановити свої правила гри, за якими усі мусять грати на нашій території. На мою думку, цього можна буде добитися наступним:

1. Польща має бути визнана окупантом українських земель, а українська боротьба проти Польщі – національно-визвольною боротьбою. Ось це і треба закріпити законом, бо на цю проблему в принципі подвійних поглядів в Україні бути не може. Карати тюремним строком за заперечення окупації, все ж таки вважаю не вартим, бо це тільки покаже слабкість української позиції. А ось побудувати національну ідеологію стосовно Польщі у відповідності до цього закону – ось це буде потрібно та важливо;
2. Заборона будь-яких польських розкопок в Україні;
3. Приведення наявних польських пам'яток в Україні до українського погляду на історію;
4. Незаконні польські пам'ятники мають бути або демонтовані, або приведені у відповідність з українським трактуванням історії;
5. Заборона офіційного вшанування польських патріотичних дат на теренах України;
6. Ну і головне – українці і далі продовжують наполегливо вчитися поважати себе та свою історію. В цьому плані цей конфлікт навіть вигідний Україні, бо надає нові імпульси для формування сучасної української нації.

Вважаю, що реалізація цих заходів дасть потужний резонанс в Польщі та спровокує там чергову потужну хвилю українофобії. Нехай, бо тим самим до поляків має дійти усвідомлення, що з Україною тепер треба домовлятися.

І на закінчення підкреслю ще один ключовий момент. Відтепер Україна має ретельно слідкувати за практичною реалізацією згадуваного польського закону. І як тільки поляки затримують когось з громадян України за цим законом, то тоді вже наша держава має виступити на його захист: ноти, ультиматуми, відкликання послів, апеляції до ЄС і так далі. Бо саме ось це і буде крапкою неповернення.