Говорячи про сьогоднішню ситуацію з сусідніми країнами, тобто розмовляючи про Росію та Білорусь. Варто розуміти, що остання зовсім втратили будь-яку свою не залежність та право називатися країною, як такою. Звичайно Мінськ зовсім не схожий на Свердловск, чи республіку Саху, бо там залишається, примара автономності та здатності приймати самостійно окремі рішення, які стосуються внутрішньої політики. Однак, сучасна Білорусь все ближче до Чечні, чи навіть до Бурятії, які є васалами Кремля та виконують всю брудну роботу.
Справедливості ради, варто зазначити, що Білорусь тільки входить в цей колоніальний простір. Коли на першому плані знаходиться наші «ДНР» та «ЛНР», які платять своїм генофондом, які платять нашими людьми за своє право бути частиною імперії. Після українських колоній справа йде до «Чечні», яка зберегла внутрішню автономію, але теж стала живим щитом для Кремля в українській війні. Кадировці це породження Кремля, результат його колоніальної політики, яка дуже слабо обговорюється в Україні. Поряд з ними знаходяться «Абхазія» та «Осетія», які беруть не настільки активну участь у війні лиш тому, що створенні для того аби воювати з Грузією. Старожилом цієї політики є «Придністров'я», котре стало елементом тиску, як на Молдову, так і на Україну.
За цим шаром відносно нових колоніальних утворень знаходиться група давніх колоній, котрі повністю втратили свою ідентичність та стали частиною тіла Москви, які стали рабами котрі захищають своє рабство. Якутія та Бурятія майже повністю позбулися ідентичності та стали частиною Росії, їх культури та мови майже стерті, вони не можуть визначати свою політику, в них немає історії, немає мови, майже знищені місцеві релігія та культура. Однак, це окремі країни, які просто зникають під тиском колоніального правління Кремля, хоч у нас вони асоціюються з Росією.
Україна повинна відкрити для себе Російський колоніалізм. Визнати його, як сумну реальність, щоб протистояти цьому жахливому явищу. Розуміння російського колоніалізму дозволить нам чітко визначити ворога та не дасть розмити відповідальність на інших. Тобто Мінськ, як і Бурятія не беруть участь в прийнятті рішень, вони колонії, які варті хіба презирства за свою пасивну позицію. Коли вся ненависть має бути чітко спрямована на Москву чи то Кремль, який приймає рішення та несе всю відповідальність.
Само собою, ми не маємо симпатизувати ні білорусам, ні бурятам, ні якутам. та не повинні вважати їх жертвами. Однак, ми повинні чітко розуміти, хто є хто на цій системі координат, щоб не розсіювати свою енергію на всіх учасниках, щоб сконцентрувати свої сили та перемогти.
Неприємно це говорити, але саме така чекає доля на Україну, якщо вона не переможе в цій війні. Ми станемо колонією, і як показує кейс ДНР, то нас чекає швидка колонізація від рівня Білорусь, до рівня Бурятії. Без проміжних моментів, без республік СРСР, а відразу в жорна колоніалізму та знищення, як окремої національності.
Загалом Російський колоніалізм має бутити широко досліджений та обговорений в Україні. І питання тут вже не стільки в надбудові «Руського міра» для сусідніх країн, а в пошуку колоній в середині федерації. Ми повинні відділити колонії від метрополії, щоб знайти можливість перебудувати регіон в майбутньому.
