Так, я думаю про мову. Даруйте вже. І ділюся думками. Шкода, що невеселими.
Пара застережень. Ні, я не закликаю когось ділити на сорти. Ні, я не закликаю до пригноблення однієї нації чи мовної групи в Україні. Але я таки думаю про українську мову і пропоную провести деякі аналогії. Особливо тих людей, які вважають, що мовне питання треба раз і назавжди облишити у спокої і (або) нічого не робити для захисту (назвемо це так) української мови. Я не прихильник будь-якого радикалізму взагалі. Окрім вимушеного. Коли захищаєшся від агресії.
Так от. Ставлення багатьох моїх російськомовних співрозмовників нагадує мені щось на кшталт «так історично склалося, нам норм, облишмо все в спокої». Дехто ще додає «ніхто нікого не притісняє, не мороч голову» (узагальнюю, звісно).
Але ж. Сьогоднішній стан мов в Україні — результат агресивної мовної політики російської імперії, радянського союзу та рф останніх 300, згрубша кажучи, років. Хіба ні?
То може хай і Крим вже буде російським? Це ж теж історично вже складалося і склалося знов?
Біда тільки у тому, що цей, «мовний Крим» — він у душах, в умах, у свідомості. І як його повернеш? «Російськомовний патріот України» за 20 з гаком років не захотів віддати належне українській мові, тобто вивчити її настільки принаймні, щоб користуватися нею на рівних з російською — здатен змінити свою думку і ставлення до мови? Чи все ж ні? А якщо так, то через скільки років? Хтось мені писав, що через 40-50. Хочеться вірити, що через стільки часу, при теперішньому темпі обміну інформацією, ще буде кому говорити українською.
Амінь. Ну чи не амінь...
P.S. Про російськомовних солдат в окопах знаю. Про чудових літераторів, що пишуть російською в Україні теж. Одного такого навіть перекладаю нині українською. Мирно спілкуємося. Що не скасовує, як на мене, необхідності осмислення складних процесів.
