В Україні, на відміну від тієї ж Росії, регулярно змінюється влада – президенти, парламент, уряд… Щоправда великого впливу на загальну ситуацію в державі ці обставини не мають. На жаль. Кожна влада обіцяє і нібито проводить «реформи», які, втім, зовсім не позначаються на рівні життя пересічного українця.
Як стверджують наші західні партнери, головна проблема в тому, що усім українським владам, включно з нинішньою, для системних змін насамперед бракувало політичної волі. Кажучи іншими словами, Україні потрібний лідер з твердим характером і реальним, а не декларативним бажанням змінити країну.
То хто, наразі бодай гіпотетично, може стати «королем» на політичній шахівниці України, якою буде його політика і який шанс він матиме прийти до влади? Про це журналісту ІА «Вголос» розповіли директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін, політологи Петро Олещук і Олесь Доній, директор Українського інституту аналізу і менеджменту політики Руслан Бортник та громадський діяч і депутат ВР VII скликання Андрій Міщенко.
Отже, хто з українських політиків може стати таким лідером? Маєте бодай якісь припущення?
Олег Соскін:
Нам потрібен духовний та інтелектуальний лідер. Він має бути християнином, патріотом, стратегом і широким інтегральним націоналістом, який сповідує не тільки українську, а й так звану слов'янську ідею. Він також повинен жити в Україні і бути людиною старшого віку. Коротше кажучи, у цій людині має поєднатись дуже багато рис.
Що стосується персоналій, то, скажімо, Саакашвілі не підходить, бо всі розуміють, що він не є великою політичною силою. Смешко, наприклад, КДБіст, а, як кажуть, хороший КДБіст – мертвий КДБіст…
З цього усього поля на таку роль теоретично можна розглядати кандидатуру Віктора Шишкіна. Він колишній прокурор і член Конституційного суду. Шишкін з того ряду людей, яких можна розглядати як потенційних лідерів України.
Петро Олещук:
Зеленський, фактично, виконав цікаву функцію і «похоронив» ту політичну еліту, яка була раніше
Я взагалі думаю, що найближчим часом нас чекає досить серйозне перезавантаження політичних еліт. Зеленський, фактично, виконав цікаву функцію і «похоронив» ту політичну еліту, яка була раніше. Щоправда, після цього залишається дуже великий вакуум. Тому я думаю, що скоро на політичній дошці з'являться нові люди, які є не дуже відомими зараз. Головним критерієм нових політиків буде відсутність негативного політичного досвіду. Тобто, люди, які асоціюються з попередніми урядами чи президентами, будуть негативно сприйматись суспільством.
Натомість люди, які зарекомендували себе позитивною діяльністю (на фронті, волонтерством, громадянською позицією), на них буде зараз попит і нас очікує серйозна зміна політичної еліти. З'явиться багато нових особистостей і багато хто з них претендуватиме на державницько-патріотичну нішу.
Якщо говорити конкретно про політиків, то із відомих фігур є такі, які не мають за собою негативних слідів. До Олега Тягнибока, наприклад, хоча і є дещо упереджене ставлення, сформоване олігархічними ЗМІ, проте ніяких обґрунтованих претензій ніхто виставити йому не може. Руслан Кошулинський також має хорошу репутацію і ніхто не може йому чимось дорікнути. Або той же Андрій Іллєнко, який має загальне позитивне реноме у нашій політиці.
Але це все буде залежати від того, як розвиватиметься ситуація в країні. Зараз ми бачимо, що у людей є запит на більш ліберальних політиків, однак вже завтра вони можуть зазнати краху і знову буде запит на націоналістичну ідеологію. В такому випадку стає зрозуміло, що на перший план виходять лідери, які вже мають політичний досвід і вже є на виду у суспільства.
Олесь Доній:
Я вважаю, що проблема України полягає не у політиках чи інституціях, а в ідеєтворенні, національних пріоритетах, національному світогляді та національній ідеї. Я не даремно виписав 25 сходинок до спільного успіху і щастя як необхідний елемент світоглядної реформації. Тому мене не цікавлять політики, які будуть приходити до влади на наших «горбах» (на чергових «майданах» чи виборах) і не будуть усвідомлювати інші цінності, аніж ті, які зараз панують не лише у владі, а й у суспільстві. Якщо, наприклад, Міхеіл Саакашвілі погодиться на таке, то він стане теоретичним кандидатом. Він є безперечним «тараном» і якщо він буде готовий на таке підписатись, то я буду готовий розглядати його як лідера світоглядної реформації, а не лише як політика.
Руслан Бортник:
На жаль, в Україні не робляться реформи. В нас вони імітуються для європейців, для громадської думки чи для того, щоб випросити чергові кредити. Реформи, безумовно, країні потрібні, але дійсно справжні. Вони повинні бути такими, які дійсно змінювали б реальні взаємовідносини в суспільстві, зменшували б корупцію, спрощували б державне управління, підвищували б прозорість цього управління для суспільства, давали б соціально-економічні ефективні результати чи спрощували б взаємодію між громадянами та державою.
Що стосується лідера, то сьогодні в суспільстві немає загальновизнаних моральних авторитетів. Якщо подивитися на довіру до інститутів, то ми бачимо поле, де ті моральні авторитети можуть вирости. Зараз ми бачимо високу довіру до армії, вона домінує сьогодні у всіх соціальних сферах. Також люди довіряють волонтерам та церкві. Саме на цих полях, на мою думку, потенційно може прорости авторитарний чи просто сильний лідер. Він дійсно може очолити країну, якщо продовжиться сьогоднішня криза чи ситуація загостриться ще більше.
Якщо говорити про відомих нам політиків, то з величезною натяжкою на цю роль міг би претендувати Арсен Аваков.
Також теоретично це може бути і Віктор Медведчук, але поки що у нього недостатня електоральна база. Щоб стати таким лідером в країні, потрібно очолити найбільш радикальні групи у суспільстві. Інший варіант – мати ширшу електоральну базу, тобто понад 50%.
Андрій Міщенко:
Я думаю, що у нас влада завжди була космополітична. Фактично, вона ніколи не була українською, тому зараз нам потрібно, щоб при владі були націоналісти. Ми бачимо приклади, що правління націоналістів добре впливає на країну в цілому. Це і Румунія, і Польща, і Угорщина, і країни Балтії – у них всіх плюсовий ВВП, а Польща взагалі має перше місце в Європі за ростом економіки. Влада повинна мати ідеологічне бачення та консервативні цінності і тільки тоді так само налаштується суспільство.
Якщо перейти на персоналії, то я хочу відзначити двох людей: Олега Тягнибока і Руслана Кошулинського. Щодо Тягнибока, то я розумію, чому суспільство має дещо негативне ставлення до нього. Колись проходила ціла інформаційна кампанія, яка орієнтувалась на те, щоб його забруднити і дискредитувати, бо саме Тягнибок був уособленням тієї політичної сили, яка протистояла різним реваншистським і проросійським партіям та рухам.
У XXI столітті дуже рідко вбивають фізично. Людство придумало нову технологію і зараз здійснюють медійне вбивство конкурента. Але Олег Тягнибок, незважаючи на все це, сьогодні є одним із найкращих політиків України, йому вдалось організувати багатьох ефективних людей в одній політичній силі.
Руслан Кошулинський, враховуючи його репутацію і те, що він робить, міг би бути компромісним варіантом, якщо говорити про президентську посаду.
А давайте спробуємо визначити основні характеристики названих вами імовірних кандидатів…
Олег Соскін:
Шишкін – колишній суддя Конституційного суду, інтелектуал, патріот і людина, яка не забруднила власної репутації. Він також має свою позицію, його звільняли через неї, а Леонід Кучма і Петро Порошенко його через це взагалі переслідували. Шишкін має свою думку і дуже любить Україну. Нам же не потрібен президент, який буде самостійно лізти у кожну шпарину. Україна потребує президента, який буде стояти вище і бачити «за горизонт», а Шишкін, мені здається, так може.
Олесь Доній:
Міхеіл Саакашвілі, як на мене, є оптимальним варіантом для знесення будь-якої негативної системи. Справа в тому, що він наважується на таке і не боїться вчиняти конкретні дії, а це дуже важливо. Наші політики приходять до влади для того, щоб вмонтуватись у ці «схеми» і політикум, до якого ми всі звикли, а це все необхідно зруйнувати. Саакашвілі має амбіції почистити авгієві стайні, які ми маємо у сучасній українській політиці.
Що стосується решти його рис, то тут вже необхідно буде говорити про усю його команду. Люди, яких він зібрав на парламентські вибори, мені особисто подобались, там було достатньо гідних осіб.
Руслан Бортник:
Я ні Медведчука, ні Авакова не знаю особисто, але можу судити із того, що вони роблять і як себе поводять. В них обох є серйозний державний досвід управління, досить непогані команди і вплив на радикальну частину суспільства. В Медведчука є електоральний рейтинг підтримки партії, чого немає сьогодні у Авакова. Зате в Арсена сьогодні є реальні правові інструменти: він очолює Міністерство внутрішніх справ і є одним з «сірих кардиналів» у новій владі. Також Арсен Аваков і Віктор Медведчук схильні до сильних та вольових рішень.
Разом з тим, в них є суттєві антирейтинги і дуже серйозні опоненти: політичні та елітні суперники, які знаходяться в системі державного управління. За час, який ці люди провели у політиці, вони обидва набули хороших зв'язків, але в Авакова вони, мабуть, кращі. Він тісніше спілкується з українськими олігархами. За кордоном вони теж мають знайомства, але якщо Аваков зорієнтований на захід, на США, то Медведчук – на схід, на Росію.
Андрій Міщенко:
Політичний організм, який збирається навколо ідеї, відрізняється від того, який збирається навколо грошей
Почну з Олега Тягнибока. Він є надзвичайно працездатним, мені здається, що він може працювати 24/7. По-друге, він вміє знайти компроміси між людьми. Це дуже важливо, оскільки політичний організм, який збирається навколо ідеї, відрізняється від того, який збирається навколо грошей. Коли ти платиш зарплату, то людина просто виконує свою роботу. Коли ж ти навколо себе зібрав яскравих особистостей, то тут необхідно шукати компроміси і уникати усіх «гострих кутів» у стосунках між ними. Тягнибок є дуже безкомпромісний в ідеологічних моментах, але водночас він вміє знайти підхід до кожної людини. Саме тому «Свобода» існує вже 29 років.
Що стосується Руслана Кошулинського, то він себе дуже сильно проявив у 2014-му році. Він взяв на себе відповідальність і не злякався, коли його могли банально вбити (я маю на увазі голосування 20 лютого). Тоді всі люди найвищого рангу у державі просто втекли і залишився лише Кошулинський. Якби його тоді ліквідували, то не було б того засідання, не було б переформатування влади, не було б закінчення операцій «Беркуту» на Майдані, далі б тривали розстріли і хаос. Ми всі знаємо, чим би все тоді закінчилось: Росія би ввела свої «миротворчі» війська для наведення порядку в Україні.
Крім того, Кошулинський особисто виносив поранених на Майдані з-під обстрілу, а потім пішов добровольцем на фронт. Таким чином людина показала свої риси правдивого національного аристократа.
У той же час він є зрілий політик, він знає усі процеси, знає, що звідки береться, був керівником штабу, має організаторські здібності і я вже не кажу про такі речі як спорт, яким вони із Олегом Тягнибоком регулярно займаються. Обидва політики є християнами і дуже поважають сімейні цінності, що теж є перевагою у сучасному світі.
Що, на вашу думку, робив би кожен із цих людей, якби вони прийшли до влади?
Олег Соскін:
Перше, про що Шишкін повинен заявити, це те, що наша держава має бути під Богом. От як поляки зробили? Вони поставили над Польщею Діву Марію і це перше, що повинен зробити адекватний лідер. Щоб врятувати націю і державу, треба її захистити релігійно. Друге – це має бути єдина церква під Вселенським патріархатом. Тобто, розпочати обов'язково треба із духовного аспекту.
Одночасно треба ліквідовувати усі карно-політичні та репресивні органи, які були створені. Я маю на увазі різні «ДБР», «НАЗК» і тому подібні структури. Далі треба змінити податкову систему і дати людям нормально жити. Після того потрібно ввести вільний обіг будь-якої валюти в Україні. Треба зняти всі обмеження і відмовитись від тих дурниць про відмивання грошей, це все повна дурня.
Далі необхідно створити фонд нації. Треба забрати в олігархату 90% всього, що у них є. Якщо не віддадуть добровільно, то треба застосовувати інші механізми щодо Ахметова, Пінчука, Коломойського, кланів Кучми і Ющенка – ми всі добре знаємо, про кого іде мова. Потім потрібно почати формувати середній клас і відроджувати культуру. Все радянське просто треба викоренити з України.
Тоді можна братись за охорону здоров'я. Людям необхідно створити медичні заклади, де не лікують хворобу, а профілактують, щоб вона навіть не з'являлася. Це зовсім інший підхід до медицини.
Що стосується зовнішньої політики, то треба подати заявку в НАТО. Якщо не приймуть, то організовувати Балто-Чорноморський військово-економічний союз. Потрібно будувати армію. Це все модель народного капіталізму. Думаю, що Шишкін, як і націоналісти, йшли б приблизно таким шляхом.
Петро Олещук:
Вважаю, що будь-хто з націоналістів у будь-якому випадку будуть орієнтуватись на загальні тенденції націоналізму і велика увага приділятиметься соціокультурним питанням, мовному в тому числі. Але якщо відштовхуватись від програми кандидата, то я думаю, що й економічні та соціальні питання будуть далеко не на останньому місці. Переконаний, що усі націоналісти, хто б із них не прийшов до влади, не дуже будуть відрізнятись за своїми діями чи політичною орієнтацією, бо вона загалом є визначеною. Питання може полягати лише в тому, якою буде послідовність дій і кроків, але таке важко передбачити.
Олесь Доній:
Саакашвілі, як я вже наголошував, є таким собі тараном-винищувачем. Він не побоїться «сприяти» діяльності судової системи у бік покарання тих, хто за попередніх режимів здійснював імовірні зловживання і злочини. Це, я думаю, буде перший аспект, за який візьметься Міхеіл Саакашвілі – покарає винуватих.
По-друге, він є прихильником радикального скорочення бюрократичного апарату і економічних реформ. В умовах України це може бути сприяння дрібному і середньому бізнесу, обмеження апетитів олігархату, що має спричинити економічний ріст держави прискореними темпами.
Руслан Бортник:
І Арсен Аваков, і Віктор Медведчук починали б свою політику з розгрому опонентів та конкурентів у політичній системі. Я думаю, і той, і інший були б певним чином схожими на Кучму періоду другого терміну президентства. Потім намагалися б вибудувати вертикалі: владні, фінансові… Вони б створили свою команду, паралельно балансуючи між сходом та заходом і намагаючись досягнути перед усім ефективності системи. Я маю на увазі чіткість виконань прийнятих рішень.
Що стосується орієнтації політики, то, незважаючи на те, що одного називали проамериканським, а іншого – проросійським, і той, і інший намагався б балансувати між сходом та заходом. Вони хотіли б перед усім утримати владу і підконтрольність політичної системи в своїх руках.
Андрій Міщенко:
Оскільки Тягнибок і Кошулинський є представниками однієї політичної сили, то я вважаю, що їхні дії були б приблизно схожими. У державі є декілька основоположних тем, про які варто дбати будь-якому політику. Перша з них – це освіта. Без якісної української освіти у нас просто немає майбутнього. Друга річ – це зміцнення обороноздатності. Ми маємо в нашій державі війну, яка буде тривати, допоки ми не переможемо. Іншими словами, мир може бути лише на наших умовах. Третій аспект – це, звісно ж, економіка. «Свобода» сповідує ідеологію соціал-націоналізму, тобто соціальну і національну сторони життя. В основі цієї ідеології лежать праці Ярослава Стецька, де, умовно кажучи, українець має бути захищеним у своїй державі в усьому. Українець має бути заможним і йому повинно бути комфортно бути українцем. Це основні три напрямки, на які, на мою думку, найбільше би зверталась увага.
І якою є імовірність приходу до влади названих вами політиків?
Олег Соскін:
Зараз ситуація дуже непогано складається під той теоретичний розвиток подій, які я описав. Особливо, коли народ починає розуміти, що Володимир Зеленський ні на що не здатен. Потрібно проводити народне віче, обговорювати можливі кандидатури з тими рисами, про які я говорив раніше, а тоді провести відкриті дебати з презентацією своїх програм і вибори. Це все у першу чергу має робити місцеве самоврядування. Якщо громади хочуть жити, то для них це найкращий шлях. Шанси дуже великі, бо всі розуміють, що у тому «турборежимі», який запустили команда Зеленського, далі жити просто нереально.
Петро Олещук:
Останні події, які відбулись в українській політиці, продемонстрували нам, наскільки даремно робити будь-які прогнози. Буквально на наших очах може стартувати певний політичний проект і він миттєво займе серйозні політичні позиції в Україні. Так само завтра цей проект може втратити свої позиції.
Тому ймовірність приходу до влади націоналістів, як послідовної сили, безумовно, є. Єдине, що для цього має утворитись певна ситуація. Має, наприклад, зрости запит суспільства на національно-патріотичний політичний дискурс і тоді буде зрозуміло, що є відповідний запит на такого лідера. Що може стимулювати такий дискурс? Посилення зовнішньої загрози, зростання градусу внутрішніх суперечностей, наростання соціально-економічної кризи… Тобто, дуже багато факторів можуть об'єднатись в комплексі та призвести до такої ситуації, що народу буде необхідний націоналістичний вольовий лідер.
Олесь Доній:
На даний момент запиту суспільства на політика такого штибу, як Міхеіл Саакашвілі, ще немає. На парламентських виборах ми все чудово побачили. Тому є питання до самого суспільства, чи готове воно прозрівати і робити ставку на таких особистостей.
Руслан Бортник:
Якщо говорити про абсолютну владу у формі президента, канцлера чи прем'єр-міністра, то шанси Авакова я оцінюю у 20%. Він може стати прем'єр-міністром України при слабкому президенті у випадку поглиблення соціально-політичної кризи. Це ймовірний сценарій.
Для Медведчука я такий шанс оцінюю в 30%. Він може стати таким лідером на будь-якій з ключових державних посад у разі досягнення компромісу в питаннях України між Росією та США. Інший варіант для нього – дострокові парламентські вибори у результаті політичної кризи. Рейтинги сьогодні показують, що зрівнюється баланс між опозиційними партіями( в тому числі і «ОПЗЖ») і партією влади.
Андрій Міщенко:
Як в Тягнибока, так і в Кошулинського є дуже серйозні шанси прийти до влади. Ми бачимо, що робиться в державі, люди чітко усвідомили, що влада рухається у неправильному напрямку. «По-приколу» голосувати за владу – це бити себе по чолі. Тому люди зараз згадують, яким якісним був парламент у 2012-2014 роках, коли жоден українофоб у Раді не міг собі дозволити нічого такого, що вони дозволяють собі зараз. Нині різні мерзотники навіть не піднімаються із місця, коли йдеться про вшанування героїв Небесної Сотні. Коли «Свобода» була у Раді, такого собі ніхто не дозволяв. Сьогодні ж ми маємо «п'яту колону», яка засіла у всіх кабінетах. Але країною завжди рухали пасіонарії, бо якби ми надіялись на інертну людську масу, ми, можливо, навіть зараз не мали б України. Тому шанси у цих політиків-націоналістів прийти до влади, безперечно, є. Тим більше, що ми живемо в такій державі, де важко навіть спрогнозувати, коли у нас будуть наступні вибори.
