Пив я оце з істориками.
Власне істориками, там були тільки двоє. Був ще один політолог … він чомусь так думав про себе. Я і один айтішник.
Айтішник – істота майже непитуща і слабо комунікативна — з погляду архаїчних стандартів, встановлених нашими пращурами.
І затягли ми значить стару дискусію – про європейськість нашу, про формаційний підхід в історії і геополітику.
В общим про то, чи всі уроки повивчали українці у своїй мандрівці через час і простір … аби значить причаститись святими дарами омріяного безвізу і податись на прощу до тої Європи.
Історики — тих що двоє — в унісон заперечували будь-яку лінійність історичного розвитку і кляли формаційний підхід … бо мовляв, саме його критерії не дають нам змоги долучитись до європейської родини юридично, де значить ростуть калачі на грушах і апельсинами свиней годують.
Айтішник взагалі, говорив мало. Зрідка вставляв – по ділу й без діла – конституцію Пилипа Орлика … проте, вкрай непропорційно налягав на ковбасу.
Свій незначний внесок в змістовну частину наших науково-бахусових студій, він компенсував, невиправдано агресивним ставленням до закусок.
Що дратувало – істориків, мене і політолога.
Обстоюючи нашу спільну позицію щодо експлуатації закусок, політолог чомусь послався на працю Платона «Держава» і згадав поняття «сродності праці» Григорія Савовича Сковороди.
На ці аргументи, айтішник заявив, що спирається на християнську доктрину свободи волі і є прихильником теорії множинності істин.
Тоді ми вирішили не розвивати дискусію в деструктивному напрямку і просто переставили ковбасу.
Тим часом Aqua Vita досягла півсулійної позначки, а наші позиції, щодо європейськості не сходились в консенсусі.
Історики продовжували обстоювати нелінійність історичного процесу. І кричали, що розбіжності у розумінні права приватної власності в німців і українців – незначні. Через що, ми автоматично належимо до євросоюзу, за фактом географії.
Айтішник, до чогось згадав «Руську Правду» Ярослава Мудрого і англійськиу хартію вольостей, без посилань на дати, що важливо …
А політолог волав, що європейські цінності не обов'язково мають засвоюватись в процесі історичного розвитку, а можуть прищеплюватись за допомогою політтехнологій.
І взагалі бив по столу долонею доводячи, що ніхто ті європейські цінності до ладу не класифікував і не обґрунтував на істинність … оскільки в цьому немає потреби, бо сучасна європейська філософія сповідує множинність істин …
Айтішник радісно підтримав останній пасаж політолога і тихенько переставив ковбасу до себе.
На знак незгоди, я почав приводити контраргументи соціологічного характеру і перестав закушувать.
Мої аргументи про відсутність у нас традицій європейських інституцій – товариством не сприймались.
Більше всіх налягав політолог і розмахуючи огірком кричав, що якби його призначили гендиректором національного телеканалу, то за три місяці він би зробив з українців – взірцевих європейців, на сором французам … не кажучи вже про італійців.
Айтішник підтримав політолога і в цьому. І запропонував свої послуги у написанні ІТ-програми, за допомогою якої можна було б проводити референдуми хоч щодня – не виходячи з хати … і по черзі почав цікавитись у всіх нас, чи не знаємо ми когось, хто б дав грошей на таку харошу затію …
Факт – я був у меншості.
І тоді я пішов на хитрість і провокацію.
Я почав з того що нам просто – нерпуха …
Що ми пропустили епоху абсолютистських монархій … і тепер я … особисто я – позбавлений можливості шанобливо протирати пилюку на портретах Великих монархів київських – повелителів Дунаю, Дону та Дніпра, Володарів Понту Евксинського.
Через що в нас немає навіть маргіналів-монархістів. А ми … і я особисто – позбавлений тепер можливості таскатись вулицями Києва, з портретом останнього київського монарха – прибитого, десь на Подолі під час буржуазної революції і травити байки, що наш монарх був усім монархам монарх ... жалів вдів і сиріт … а недужих – просто зцілював …
Говорив, що ми прохукали період становлення національних держав … не те щоб прохукали – а просто жваво і з ентузіазмом брали участь в будівництві – чужих.
Жалився – одним словом – як міг і брав на емоцію …
Я говорив, що питання не в тому — лінійна історія чи нелінійна … аби виводити сучасний стан українства з чітких причинно-наслідкових зв'язків …
І про те що питання навіть не в тому — вкорінені традиції європейських інституцій в нашій культурі чи ні …
Питання в тому, як виглядатиме картина світу завтрашнього дня і наскільки вона буде відмінна від картини ХХ століття …
А по всьому видно – Бахус мені у свідки – що завтрішній день буде іншим … і ми українці, зі своїм образом Чумацького Шляху, як ніхто готові до цього нового світу …
Чарки піднялись і мій спітч, автоматично став тостом … оковита вкотре змастила наші непримиренні душі … крига нерозуміння скресла
І в нічне небо полинули схриплі голоси «професорів» бахусової академії —
І про отамана
І про битий степ
І про коня вороного, що у світ несе ….
P.S. Того вечора, «вдячні» сусіди – були також ознайомлені з чорною хмарою, яка чомусь наступала … з Дорошенком, з необачним Сагайдачним, з вороненьким коником №2 та іншим пісенним репертуаром – ніхто не постраждав.