З раннього дитинства повірив у цифру 52,  майже мантру що я не один, а нас 52 мільйони. Навʼязану тогочасним телебаченням і не перевірену переписом, але приємну, бо так можна було відчувати себе однією з найбільших країн Європи, випереджаючи Польщу, до першої поїздки в яку мені тоді бракувало 10 років і 70 кілометрів.
 
Потім виявилось що не 52, а менше. Набагато менше. Діти не народжуються за один день, ані за кошти виділені Кабміном, ані за гранти від міжнародних спонсорів, а іммігрантів ми не дуже хочемо, вміємо і готові до себе пускати.
 
Коли московії вдалось відгризти шматок України у 2014, то виявилось що ти тепер один серед 45 мільйонів, а повномасштабне вторгнення, довгою цівкою поїздів і авто, знекровило країну до психологічно некомфортного числа меншого за 40 мільйонів.
 
Чи повернуться вони? Якщо так то скільки? Хто виїхав на постійно, а хто на валізах, чекає повернення? З яких країн? Хто повернеться? Чи буде бебі бум? Здогадок багато, але майбутнє це множина ймовірностей і яким воно буде швидше залежить від того яким ми його створимо, а не від того яким воно має бути. Простіше: майбутнє невизначене, а ми його творці.
 
До міфічних і трепетно приємних 52 мільйонів тепер дуже далеко, але це не означає що ми не зможемо, а швидше що «маємо змогти по іншому».
 
По іншому збудувати країну загального добробуту, у якій ефективність компенсовує чисельність, а спільна ціль обʼєднує незалежно від кордону.
 
Моя профдеформація консалтера підказує що такою рушійною силою мають стати підприємці. Всі хто хочуть і годні повірити у свою ідею настільки, що можуть знайти гроші, культурно названі інвестиціями і
згуртувати навколо себе хоча б від декількох до декількасот людей, які спільно працюватимуть над нею.
 
Кожна людина для економіки країни впродовж свого життя це завод на 50 млн доларів (наші розрахунки з врахуванням споживання і його мультиплікатора). А якщо цей завод добре автоматизований і інтегрований у глобальний ланцюжок поставок і ще й використовує людські ресурси інших країн, то може генерувати кратно кращі результати.
 
До чого це я? З моєї дзвіниці українці вроджені підприємці. Швидше не торгівці, (бо ми осілий народ і цю функцію історично частіше виконували інші) , але виробники і організатори. І якщо ми точно знаємо що більше не зможемо жити в економічному проклятті «дешевої робочої сили», то чому б не організувати інших, менш підприємливих мешканців світу на користь власних ідей, на умовах спільної вигоди?
 
Тисячі якщо не десятки тисяч українців і українок, іноді вимушено іноді по бажанню, запускають зараз свої бізнеси, проекти і стартапи, свої ательє і кавʼярні, заводи і майстерні, студії і крамниці. Запускають в Україні, у Європі, у світі, створюють їх у віртуальному і реальному просторі. Це наша суперсила в умовах нестабільності, бо навідміну від стабільності у сусідів, у нас її не було тривалішої за 4 роки впродовж останніх років 30 і доводилось навчитись «крутитись» незалежно від віку, регіону чи масштабів. То як сконцентрувати ту велику потугу, що створює на користь індивідуальних інтересів на спільне благо?
 
В мене проста відповідь: збільшувати кількість підприємців, які заробляють Там, а витрачають Тут.
Бо всі хто не інтегрувався Там, а живе нашою інформаційною бульбашкою, рано чи пізно повернуться. І важливо щоб повернулись з новими контрактами, інвестиціями, партнерствами, досвідом співпраці, який можна вкласти, використати і втілити Тут.
 
Так, мені хочеться бачити резидентів України, які відкривають закордоном свої компанії і заводи, але споживають і сплачують податки тут. Але це на жаль, не більше ніж юридична колізія і економічна ілюзія. Тим не менше, чим більше підприємців ми підготуємо, розвинемо і укріпимо, тим більше шансів на непрямі бенефіти від зростання у нас буде Тут.