Пам'ятаю, у дореволюційному націоналістичному русі, до якого я мав честь належати, траплялися особливі персонажі — ветерани локальних війн в Придністров'ї, Абхазії або Чечні, міцно запаяні на «курсах виживання», парамілітарних вишколах, колекціонуванні армійської амуніції і взагалі якомусь маніакальному очікуванні великого лиха. До них, як правило, тусовка ставилася поблажливо, з огляду на вік і колишні заслуги, але з гумором. Спокійне життя періоду Ющенка та раннього Януковича не сприяло радикалізму, націоналісти вчилися робити бабки та творити піджачну політику в дусі ВО «Свобода». Революція здавалася книжною фантазією, війна — хіба що новинами десь з Близького Сходу.

Дивно зараз це усвідомлювати, але саме вони, ті маргінали з маргіналів, були найбільшими реалістами та найточнішими прогнозистами-аналітиками. Вони десятиріччями говорили про війну за Крим, співали «від Донбасу до Перекопу два переходи БТР», а ми підспівували і пропускали повз вуха.

Зараз, спостерігаючи, як українські премудрі піскарі разом із глупими пінгвінами, ледве-ледве перечекавши першу московську навалу, всерйоз говорять про успішні поступові реформи, про дипломатію, яка має поставити крапку, про шкідливість радикалізму для міжнародного іміджу України, я відчуваю те, що, очевидно, роками відчували оті нещасні десоціалізовані одинаки.

Люди, ви сліпі. Схаменіться.