Сьогодні я вперше збирала підписи за відставку Андрія Єрмака і для мене це цінний досвід, який хочеться повторити. Протягом того часу, що я провела за цим зайняттям, особливої нагоди замислитися над ситуацією не було, але зараз усе стає на свої місця і можна зробити певні суб'єктивні висновки.
Почнімо з хорошого. Знайшлися люди, котрим було відомо хто це і чому його потрібно гнати з країни. Вони охоче йшли на контакт, а дехто, просто побачивши наш намет, одразу брався ставити підпис зі словами вдячності за цю справу. Комусь було достатньо короткого пояснення діяльності Єрмака – і підпис ми отримували. Хтось брав газету, відходив у бік і згодом повертався, хтось – обіцяв підійти іншим разом.
Що з іншими? Більшість проходила повз, відводячи очі або маючи порожній і байдужий погляд. Вони ніби і не звертали увагу на те, хто тут стоїть і навіщо. З одного боку, це можна зрозуміти, адже розпал робочого тижня, у всіх справи, а намети асоціються лише з одним – виборчими перегонами. Один із перехожих прямо так і сказав: «Ну і за кого голосуєм?» Але є й інший бік медалі. Суспільство настільки стомлене від популістичної передвиборчої агітації, що конструктив уже просто відмовляється сприймати.
Більшості зацікавлених не було відомо про Андрія Єрмака цілком нічого, а лікбез провокував дві реакції: негативну і позитивну. Останньої торкатися не буду, бо перша цікавіша.
«Їх усіх треба розстрілювати». Звучало це не як жарт чи гіпербола. У XXI столітті лишилися люди, котрі вважають, що позиція сили – єдина правильна, що саме таким чином повинні вирішуватися державні проблеми. І це справді страшно, бо такі люди живуть серед нас, ростять дітей і онуків у парадигмі, ніби насильницький метод – найдієвіший.
«Ви малі ще, наївні, не розумієте. Політика вам не треба». Ці дві фрази мене роздратовують і окремо, а разом – узагалі вибухова суміш. По-перше, у п'ятнадцять, двадцять чи всі шістдесят років – людина повинна мати громадянську позицію. Мені дев'ятнадцять, це навіть не половина життя – тут жити і жити. А тому я повинна (підкреслюю) ПОВИННА відстоювати інтереси своєї держави, адже потім скаржитися буде пізно і безглуздо. Якщо вчасно не почати боротьбу, то можна спізнитися назавжди. Якщо один раз знехтувати правом на протест, то потім якийсь чорт може його забрати.
«Мій підпис нічого не змінить». Увесь абсурд цієї репліки в тому, що її повторювали кілька різних людей. І вони абсолютно не усвідомлюють того, що «ми» починаються з «я».
Я вийшла сьогодні зі своєї інформаційної бульбашки. Не скажу, що здивована тим, що спостерігала на вулиці, але неприємний осад лишився. У нас дуже низький рівень політичної грамотності в суспільстві, тож роботи ще непочатий край. Але я буду боротися, бо це моя держава, і мені тут жити.
