Ахтунг! Езотерика, речовини, дискурс 40+ і сильно лонгрід.

Дисклеймер: контент варився виключно бєз_нікого (с) – здоровля вже не те.

«...А кто-то вообще может сказать, что случилось?»

Розгублений народ-вбогоносець

...Спека. Вночі знову відчуваєш на горлі налбуфінові пальці. І прокидаєшся з висушеною носоглоткою й очима, які не можна розліпити — вони нібизакотилися назад, зробили повний оберт і зараз намагаються відкритися в нормальному положенні. Тине намагаєшся там роздивитися ані дзеркальні нейрони, ані шишковидну залозу. Підпускати очі є від чого. Коли сон не йде, починаються новини. Дим в Україні, дим на москві.

Фотони поводяться по-різному залежно від того, чи спостерігають за ними, чи ні. А чи вплине на це сторона, на якійзнаходиться їхній спостерігач? Дим у нас і в них майже однаковий за хімічним складом. Але є різниця. Велика. Дві. Наш дим – це частинка. Частинка того болю, який кожен несе в собі. Інвестиція втрат і терпіння в перемогу. Їхній дим – хвиля. Хвиля зневіри, розгубленості, розпачу, яка перекриває попередні, що несли агресію, невігластво та зухвалість.

Шаман Дон Бодун палить люльку. Кого доля приведе до нього у пошуках навіть не істини, а пари сусідніх всесвітів, чи просто яскравішої картинки? Щоправда, останню кацапи вже мають. Недаремно ж вони так радіють кожному вибухам своїх складів, НПЗ чи оборонного заводу...

...Вадік Бєздєнєжних, середньої статури та статистичності, заброньований не стільки роботою, скільки пропагандою, останнім часом відчував, що все не так. Все йшло по плану, але останнє слово весь час виявлялося іншим, хоча починалося на ту ж літеру і мало таку ж кількість букв. Вадік був хорошою людиною, бо ніколи не запивав пивом та завжди пристібався в машині. Він лежав у своїй однушці, коли десь під ранок побачив на стільці коло себе дивного чоловіка з люлькою в роті. Явно іноземця, з півдня. Хотів назвати його чуркой_чєрножопой та здійняти галас, але закляк. Незнайомець мав такий вигляд, ніби знав відповіді на всі питання – і на ті, які Вадік ще не встиг поставити. Той гадав, про що попросити, що запитати. В голові метушилися й іскрили десятки думок. Але все передавлювала фраза «скажи-ка, дядя...»

- Скіпідаром, — відповів гість перш ніж Бєздєнєжних розтулив пельку, і випустив з рота водоспад чорного диму. Пітьма піднімалася до стелі, і незнайомець нарешті повернув голову та подивився на бідолаху. Той ніколи не думав, що можна потратити водночас до двох чорних дір за один погляд, не виїжджаючи при цьому з Московської області.

— Що, ніяк? — запитав безоднеокий. Вадік не міг ані сіпнутися, ані щось притомне мекнути у відповідь. — І не варто боятися чорних дір, — продовжив гість. – Може, це очі воспіталки Семоліни Владленівни, яка слідкує за тим, щоб ви доїдали смердючу горілу кашу, пюре зомбічєського кольору та допивали оте молоко з пінкою? Перетворюючи в такий спосіб хаос на систему?

Згадка про Сьому викликала блювотний позив, змусила Вадіка здригнутися й нарешті відчути своє тіло. Вона буквально стояла в нього перед очима – з тим виразом обличчя, від якого сивіли котлети, а порізана картопля в супі шикувалася за розміром. Вадік знову почув її коронну фразу: «Нікуда_ви_отсюда_нє_дєнітєсь!» Невже вона… настільки була права?! Тобто, в такому масштабі?

- Звичайно, була. І матиме рацію, допоки ти не пройдеш точку перезборки. — незнайомець знову випустив стовпи чорного диму, через які пробивалися язики полум'я та блискавки, наче під час виверження вулкана. Аби ще знати, як туди потрапити, подумав Вадік. Останнім часом він був лише на складах, у ПВЗ, віртуальному кабінеті й ахуї від нових правил, відсотків по кредитах, цін у супермаркетах та довжини черг на заправку.

- ПВЗ — це Перепрошивка Внутрішніх Замовлень. А точку перезборки ти проходиш саме зараз. Я з'явився як відповідь на твою трансформацію. Я ж не якась білка, щоб тупо проходити по тверезій і удавати з себе твою тварину сили.

Капєц, знову, злякався Бєздєнєжних. Він міцно заплющив очі, але гість нікуди не подівся. Вадік кілька разів сильно моргнув, почав мотати головою. Але курець нікуди не зникав. Вадік подивився на стелю й побачив незнайомця вже там, абсолютно в тій же позі та проєкції. На шафі, біля дверей до кімнати, навіть на столі з ноутом — всюди був він. Вадіку знов перехопило подих. Що запитати? Чи може кинути вже все й попроситися в учні?

- Давай спочатку з'ясуємо, чому ти опинився тут, в цих дверях.

Вадік розгублено подивився на незнайомця й закліпав очима. — Те, що ти бачиш і усвідомлюєш як ліжко, насправді двері. — гість відкинувся на спинку стільця, і той завмер на двох задніх ніжках, немов кінь під Пєтром Вєлєлікім. — Для того, аби перейти в ту реальність, де все зрозуміло, потрібен апгрейд. Ти завжди був хорошим москаліто. Не ставив питань, не ліз у політику, але дуже радів, що Крим наш. Потім ще дужче радів, що зараз вдарім_по_хахлам_і_наканєц_заживьом. Слухняно приймав пойот. Що Соловйов наспіває, те й приймав.

Вадік збагнув, що риторика і сам вигляд осоловілого Рудольфовича, який вважав себе Альфовичем, хоча насправді був черговим Адольфовичем, справляли на нього таке ж враження, як і погляд Семоліни Владленівни. Незнайомець задоволено посміхнувся:

- Справа в тім, що пойот чудово діє лише на самому початку — тоді, коли в твого егрегора є або значний військовий чи суспільний успіх, або ж його багатство зростає. Коли все руйнується й починає засихати і скукожуватися, як кастрований огірок, забутий в холодильнику, людині стає замало, бо по своїй природі пойот дуже ревнивий. І, щойно здобуде новий двоногий сосуд, він дуже швидко заміщає йому спочатку всю кров, потім – мозок, а наостанок і серце. Ти останнім часом почуваєшся геть погано, але не можеш зафіксувати момент, коли це все почалося. Протягом п'яти місяців до твого ніякого самопочуття додалися ще тваринний страх, здивування й відчуття повної безвиході, як тоді, в дитячому садку. – тепер дим з люльки незнайомця нагадував повалену античну колону, потемнілу за пару тисяч років. Чоловік продовжив: — Пойот не можна назвати жадібним. Він радше прискіпливий бюрократ і вимагає поваги, підношення та жертви відповідно до тієї стадії залежності, на якій ти зараз перебуваєш.

Ти вже довів свою повагу кров'ю, відмовившись від того, хто ти є, не досліджуючи свого роду й малої батьківщини, не знаючи не те що мови, якою говорили твої предки ще чотири-п'ять поколінь тому, а й навіть мовної групи, до якої вона належала. Кровопродавці не оплакують і не мстяться – вони або геть байдужі до чужої смерті, або воліють віддати їй ближнього – про причини цього поговоримо пізніше. Ти став пікселем у загальній картинці, яку всім продають за реальність. Небитим пікселем — саме через те, що нічим не відрізняєшся від інших. Насправді це не пойот стає кров'ю – твоєю чи будь-кого з вас. Це кожен з вас стає ним, перетворюючись на краплю бездарної горілки або дозу дешевого героїну, якими вас тоді заливали й засипали. 

Отака в нас казочка – до картки прив'язочка.  Езотерика – це прекрасно, але нам своє робить. Бо навіть найквантовіші, найвізуалізованіші донати самі себе не зберуть.

Допомога фронту тепер доступна через PayPal

donikroman@ukr.net

5168  7451  6186  3300

4731  2106  4358  1344

Донік Роман

Кожна ваша копійчина в ціль! Досвід, ефективність, звітність, аналітика.

Вадік був ладен присягнутися, що біля столу миттєво матеріалізувалися два його образи, просто близнюки. Тільки один розгублено бідкався: «Так а що я міг зробити?», а другий стривожено думав: «Так а що ж далі?» Дивним у цьому Вадіку здалося лише те, що він ніяк не міг втнути, чи ці образи з дитячого садочка, чи зі школи, чи з автодорожнього, який він завжди називав лікьоро-водочним, чи з того періоду його життя, коли вони з Женькою возили білизну з Туреччини... Тут зі стовба диму вдарила така блискавка, що Бєздєнєжних одразу все зрозумів. Сука, як же звали того діда з книжки про двох наркоманів, яку Женька читала, коли вони тридцять годин стояли на митниці в Порубному? Дон Сезар де Базан? Та нє, то ж кіно з Самохіною. Дон Жуан? Нєє...

- Ви... Ви Дон Хуан?

- Я Дон Бодун, його двоюрідний брат з Ковідіополя.

- А де це?

- Де завгодно.

- Круте ім'я. А в мене все просто. Я Вадим.

- Не соромся, з неймінгом у тебе все чудово. Ми з тобою майже тезки в двох точках. Малим ти казав, що твоє справжнє ім'я не Вадік, а Відік, бо нічого краще відеодвійки «Хітачі» не бачив. В інституті ти був Водік. З першої ходки в Стамбул вже повернувся Бодіком, бо колишня навчила тебе, що кожен комбідрес – це боді, але далеко не кожен боді – комбідрес. Після того, як Женька розкрутилася й поїхала, поступившись місцем у твоєму житті деліріуму, ти переродився в БАДіка. Той виявився недофеніксом, бо й не стояв, і грошей ставало дедалі менше. Ще минулого тижня ти був Худік, бо через своїх кентів, що мотаються в Китай по шмаття, купував дрібним оптом трусєля й перепродавав з їхніх акків на ВБ за невеличке лаве. Ти ж у нас невиїзний. Але дистанційно летючий, — Вадіку почулася іронія в голосі Дона Бодуна.

- Тепер вже ніяк. Лабу хохлодиверсанти розібрали місяць тому, а тепер ще й тут... Півтора ляма... і ще штрафи сука прилітають!! Ну як так?! Ну де я не туди звернув? – Вадік вхопився за голову, як над підручником біології в десятому класі. – Я ж завжди за правду, щоб двіж-паріж_і_суєта_по_красотє! Господи, ну за що?

- Ти бачиш пойотову нагороду як покарання.

- Це така нагорода? Не дай Бог дожити...

Дон Бодун посміхнувся.

- Пойот карає нескінченними думами. Якщо ти відвертаєшся від нього, він мститься посиленням когнітивних функцій, аналізом ситуації та постійною саморефлексією. Той, хто видирає з себе пойотовий морок, рано чи пізно лишається наодинці зі своїми думками, з провиною за те, що не висловився і не почав діяти набагато раніше. Але кому вони вже потрібні в тому Берліні, чи Лондоні, чи в країнах Балтії, чи навіть у Грузії, Вірменії та Казахстані, де відтепер російською мовою їм скажуть лише про русскій_ваєнний_карабль… Ти вже пройшов другі двері – зробив пойотові підношення – мозок. У тебе фоном захлиналися від ненависті Оскопєєва та Побріта Сімоньян, але ти заявляв, що політикою не цікавишся, і на виборах голосував як скажуть. Залишки твого тестостерону перетворилися на холодець під час концерту з Фугасковим, КАБздоліною, цеє... хлор, зарін, а-а, Замановим і був ще отой двометровий поц-манкурт в костюмі істерички...

— Філіпп_Єдіноросович, — зітхнув Вадік, здивувавшись власній дотепності.

- О, дякую. Сквірт-норов. А ще язикатий Хвеськов, його баба Та П'яна Шавка й Манька Забухарова.

Бєздєнєжних засміявся – вперше за останні пару місяців.

- Пойот зчитав усі твої наміри, пересвідчився у твоїй відданості обраному шляхові й обдарував звільненням від непотрібних думок та самозакопування через аналіз. Лише найсмиренніші москаліто гідні такого високого захисту та свободи в її найвищому прояві – права не думати про абстрактне. А ще ти дістав своє головне ім'я. Тепер ти ВАТІК. І це найвища нагорода за твій прогрес у славетне минуле.

— А прогрес у славетне минуле — це до євро-3 чи євро-2? — посміливішав Вадік.

— Це до дойчмарок, за які давали вісім років. — Дон Бодун випустив нову хвилю диму, і Бєздєнєжних роздивився в ній не лише полум'я, схоже на розквітле екзотичне дерево, а й ударний БПЛА, що пролітав крізь чорноту.

— Вчителю… — Вадіку це слово вдалося дуже легко. — І що тепер?

- Після підношення пойотові мозку ти маєш пожертвувати серце. Ти поїдеш на війну, аби вже востаннє довести свою відданість його волі та спільноті. Станеш частинкою безкінечної хвилі, яка накат за накатом йде на штурм. Не бійся, це триватиме недовго. Життя такого мобілізованого, як ти, на передку — двадцять–тридцять хвилин. І це прекрасна можливість, тому що одразу після цього ти повністю зіллєшся з пойотом і пройдеш крізь найголовніші двері. Чорні. Вони ведуть до Димка. А Димок є відповідь на всі питання. Для того, щоб ти зрозумів, що відбувається, ти маєш спочатку стати пойотом, а потім Димком.

— Вчителю, — Вадік зам'явся. — Може, є якийсь інший шлях? В мене інженерна освіта. Я ж працював у дроновій лабораторії. То мені в штурми якось нелогічно. Я розумію, що моя логіка обмежена тримірною реальністю, але  погано собі уявляю, як це: померти, аби нарешті вкурити, що відбувається.

- Вкурити — дуже правильне слово. — Дон Бодун посміхнувся, і Вадік побачив, що ніжки його стільця не дістають до підлоги сантиметрів з тридцять. – А на логіці ти вже нікуди не виїдеш. Якби ти хотів логіки, ти б почав ставити питання ще дванадцять років тому. А може, ще раніше, коли Грузія якимось магічним чином напала сама на себе. Вже надто пізно вдаватися до роздумів. Усе твоє єство, твоя здатність мислити вже належать пойоту. Тепер твоя задача — віддати йому останню жертву і злитися з Димком.

— При всій повазі, дозволю собі не погодитися і прошу вашого дозволу відкрити дискусію. — Вадік шаленів від того, який він логічний та обґрунтований. — Знаєте, як кажуть: якщо кинути палицю в собаку, він кинеться на палицю. Але якщо кинути палицю в лева, він розірве того, хто її кинув. Так це лев. А ми? Ми ж Росія! В нас тотемна тварина — ведмідь. Йому того лева поснідати не вистачить. Він такий — ух! — всєм_почкам_заточка, — додав він і спробував напружити те місце на руці, де мав бути біцепс. Але вчасно зрозумів, що ганьбитися не варто.

— Ти не там ганьбишся, — посміхнувся Дон Бодун. Тотемні тварини бувають лише в живих або мертвих суспільствах. Ви ані те, ані інше. Ви неживі. Ви просто вчасно не поховані. Мертві – це ті, хто перейшов в іншу форму. Живі – ті, кого ти можеш побачити і осягнути своєю так поцінованою тримірною логікою. Ви не просто дещо інше. Ви ніщо, бо у вас відсутня довіра до життя. Я не кажу про повагу до життя, про його збереження. Вас цього позбавляють при народженні. Довіра до життя – це впевненість в його благословенній безкінечності в будь-якому вимірі, вигляді, в будь-якій точці будь-якого Всесвіту. Ви вважаєте, що вшановуєте смерть, але поняття зеленого не маєте про те, як до неї правильно ставитися. Ви з якогось дива протиставляєте її життю й робите з неї жахіття. На її честь ви звели той приземкуватий мавзолей на своїй Колбасной_площаді. На її честь ваш цар Іван_Сєрйозний влаштовував гойду на Злобном_Мєстє. На її честь ви збудували оцей безглуздий Соловєцкий_Союз із девізом, який нічого спільного не мав з об'єднанням пролетарів усіх країн. Бо єдиним справжнім девізом СРСР було «умрі_ти_сіводня_а_я_завтра». Смерть є лише частиною картини, яку ви не в змозі осягнути. А ви влаштували еклектику — таку ж аляпувату, як у Глазунова, гучну, як у Євтушенка, і гігантоманську, як у Церетелі. Понатикали хрестів, зірок, вінків, прапорів ВДВ, їжі та горілки в надії відкупитися від тих, хто просто зняв пальто, залишився у легкій піжамі й пішов трохи перепочити. Ви хочете за фарбовані яйця та цукерки на могилах купити собі кілька зайвих свят в тій формі, до якої ви звикли, бо не знаєте іншої. Ви свято впевнені: що болючіша та страшніша загибель іншої людини, то легшим буде ваш перехід. Ви шануєте те, чого не знаєте — у спосіб, який йому не потрібен. Ви вклоняєтеся Богу, якого створили за своїм образом і подобою. Повір мені, це огидно.

Бєздєнєжних тільки зітхнув.

Серія чудових продуманих відео про те, що відбувається в Україні: за вопше і незмінне «це вже бля вопше!» — осьо: https://www.youtube.com/watch?v=8RC3Ujzrez8  https://www.youtube.com/watch?v=fRzm5HB0usU https://www.youtube.com/watch?v=Bt1AVkAp_60&t=73s https://www.youtube.com/watch?v=o_S2NYI89TQ https://www.youtube.com/watch?v=xzspSWQtWLk

та отуточки: https://www.youtube.com/watch?v=0K01K2I3Mbc https://www.youtube.com/watch?v=wxOjrkZayoo https://www.youtube.com/watch?v=CFhbR_p4GT8 https://www.youtube.com/watch?v=l5dGPAuXnLQ https://www.youtube.com/watch?v=eRZEl9JXMgo

Уклінно прошу переглянути й за можливості долучитися, тому що кожен ваш лайк, комент, репост, донат чи спонсорство дійсно є внеском у Перемогу України.

- А ведмідь да, він повністю відображає цю так звану русскую_бздушу. За вдачею він дійсно бєсмисленний_і_бєспощадний. Може і бєрьозку_заламаті, і всіх, хто там поруч мав нещастя шарорухатись, а потім лізе у чужий вулик за медом і, ріденько обісравшись, тікає від першого-ліпшого гучного звуку. У вас нема й не буде ані тотемних тварин, ані тварин сили. Але чи знаєш ти, які створіння повністю б розкрили оту  неіснуючу русскую_душу?

Тут Вадік згадав те… чого ніколи не бачив. В нього перед очима була скляна банка з якоюсь щільно напханою дрібненькою кількою і написом MOSKALIKI. Вадіку дуже просилося в опис слово «невиразні». Але хто колись бачив виразну кільку? У вухах, грудях та душі вже набатом лунав голос Семоліни Владленівни: «Нікуда_ви_отсюда_нє_дєнітєсь!»

— Ну, ось воно і є, — Вадік приречено смикнув підборіддям у бік банки, яку, цілком імовірно, бачив лише він.

— Нєє, — задоволено відповів Дон Бодун, і Вадіка огорнула щільна темрява. Не морок, не смерть і не дим. Це відчуття він пам'ятатиме завжди. Він бухий сидів на підлозі стамбульського магазину білизни, і на голові в нього були делікатні бавовняні чорні жіночі трусики, моделі «ретро» розміру оXXX...уєть L, з маленьким кокетливим бантиком, майже непомітним в районі могутньої талії. Вадіку було темно й весело, пахло щойно розгорнутим товаром з упаковки на дюжину, і він вже хвилини зо три волав як дурний: «Труса_жєнская_бєз_рукавов_бантіка». Наявність рукавів у спіднього Вадіка жодним чином не дивувала. Він знав, що цими вселенськими категоріями відав Рахмотджон із сусіднього «Світу пластика». Їхній патрон збрехав у назві – там був тупо всесвіт. Магазин білизни перманентно мав якийсь гембель із російськомовними помагайлами. Просто в хазяїна дуже часто змінювалися смаки щодо фарбованих блондинок. І допоки одна продавчиня переходила в стан коханки, а інша ще не стала до роботи, перекладацьку та комерційну роботу перекривав Рахмотджон. У благочестивих пластикових відрах, табуретах, килимках на присосках, палках для шторок у душ, щітках і швабрах він розбирався геніально. Що ж до жіночої спідньої, то тут смаглявий центральноазіат набував гіпертонічно-бурякового кольору обличчя, а види білизни кодифікував на свій манер. Будь-яку модель майток, на яку пішло менше тканини, ніж на бразиліану, він називав просто — «харам». От боксерзи були вже нічого – «трусо_мужскоє_с_кароткім_рукавом». П'яного Вадіка підкосила відсутність рукавів саме в бантику. Він мотав головою, стукаючись об полиці з товаром, і, не знімаючи з рогів чорних жіночих трусів, ревів дурниною: «Нє_прішей_бантУ_рукааав!!!»

Бєздєнєжних завжди офігівав, коли бачив, як Женя записує все це за експертом. Історія закінчилася на тому, що дружина хазяїна поставила рулити якусь свою знайому, літню болгарську мігрантку, колишню товарознавчиню. Моделі тепер називали загальноприйнятими словами. Тоді Женька сумно промовила: «Ще один веселий і аутентичний світ засипало сухою землею звичного».

— І оцей чохол на Боїнг визначає… нас? — ображено скривився Вадік.

— Аж ніяк. — Дон Бодун виглядав явно задоволеним. — Ви ж навіть його не вмієте робити. Це визначає лише те, що і труси ви теж просрали. Оскільки вони з'явилися на більшій частині РСФСР вже після того, як Юріка Гагаріна матюками й копняками випхали в космос, у вас на них якась фіксація. Ви або замовляєте їх у Китаї та Туреччині, або самі тиняєтеся по закордонах, аби їх задешево купити. У Китаї ви живете втрьох у маленькій смердючій кімнаті. Місцеві називають вас підарасами.

- Ми так себе й називали по п'яні — Петровими й Бошировими, які приїхали із завданням подивитися на всесвітньо відомий Суйфеньхецький собор, знаменитий своїм шпилем. Вчителю, які були часи… – мрійливо примружив очі Бєздєнєжних.

Шаман посуворішав. Дим, який він видихав, тепер нагадував вже стовпи, які височіли над складами боєприпасів, коли ті злітали в повітря. Весь час пітьму розривали вибухи, і Вадік був певен, що чув звідти людські крики.

- Мине чотири роки, і жіночу спідню білизну вже не купуватимуть, а крастимуть із українських домівок. Власниць превентивно зґвалтують та вб'ють, аби не псувати їм настрій конфіскацією. А мине ще чотири, і Вайлдбєрєцкій_Собор_Новомучєников-на-Барахолкє сам прийде до тебе – зі своїм шпилем, на якому прапором будуть пов'язані труси. Капітуляційні, тобто білі, але не всюди. А замість штандарту буде саме те, що вас визначає: вібратор, кляп та анальна про... пляшка.

- Шпиль із самотиком – то прям якийсь хеппі енд-шпиль. Не для всіх, звичайно.

- От бачиш, як тобі порозкладало, коли все твоє життя розвалилося за місяць. Ендшпіль – дуже показова стадія. Особливо для вас зараз. Король має поводитися мудріше та активніше, ніж будь-коли. А пішаків дедалі меншає. Нічого не нагадує? І дуже часто саме в еншпілі виникає цугцванг. Кожен наступний хід лише погіршує ситуацію. Король ховається в бункері й каже, що всьо_харашо. А пішаки не можуть розраховувати не те що на коробку – навіть на чорний пакет. Їх так і залишать гнити в українських степах та посадках. Між тим, Димок каже, що він тебе вподобав.

- Доне Бодун, я не хочу на війну! Благаю, підкажіть, що мені робити. Просто не знаю, куди подітися. Вони мене обклали з усіх боків. Лабораторію роздовбали. Товар як корова язиком... Кредит, борги, штрафів ще сука навішали, хата орендована. Робіть, що хочете, тільки допоможіть мені перейти в якусь іншу реальність! Просто щоб мене тут не було. Молю вас, телепортуйте мене куди-небудь, де можна спокійно жити, заробляти якось. Я все вам поверну! Я багато що вмію…

Вадік тільки зараз збагнув, що Дон Бодун вже сидить у позі лотоса на столі, абсолютно прямою спиною до вікна.

— О-о, після того, як у вогні гинуть дрончики, броніки, спіднє й вібратори, вмикається внутрішній роздуплятор. — Бєздєнєжних шкірою відчув глузливу інтонацію свого вчителя. Хай робить, що хоче, тільки аби допоміг відпетляти від війни та боргів! — Тут ключове слово — жити. — шаманова посмішка, яку Вадік пару годин тому бачив як глибоко мудру, тепер була пронизливо-презирливою. — Щойно зустрівши мене, ти почав вимагати відповідей на питання, благати про учнівство, хотів дізнатися, чому все не так, як у твоїх куцих мріях. Коли я нарешті показав тобі вихід до простору мудрості і всеосягнення, ти став молити мене про порятунок. — Дон Водун обережно заховав свою люльку в мішечок та поклав у внутрішню кишеню шкіряної куртки. Дістав іншу, вже більш європейського штибу, набив  її тютюном і запалив. —Дивись, — продовжив він, зітхнувши. — Моя люлька зчитувала лише твої спогади в цьому втіленні. А оця належала моєму далекому предкові, козакові-характернику. Вона прочитає навіть те, про що ти ніколи не думав. Вірніше, не хотів ані думати, ані помічати.

- Навчіть мене!

- Пойот не вчать. А ти вже повністю став ним. Навіть якщо в тій сірій слизі, яка в тебе під шкірою, ще жевріє серце,  — повір, це ненадовго. — Дон Бодун видихнув водоспад темно-сірого диму, який на очах у Вадіка  перетворювався на потрощені, розбомблені та понівечені міста. Архітектурний патологоанатом — артилерист за покликом душі — вивчав нутрощі цілих районів, аби вчергове збагнути найпростіше: розтин показав, що смерть настала в результаті розтину. Десь у грудях проносилися назви, які він чув, чи думав, що чув, чи, може, йому снилися вони кілька років тому: Мар'їнка, Бахмут, Соледар… Ймовірно, ті, хто там жив, промовляли ці слова, аби якомога довше тримати їх серед живих замість себе.

Вадік не міг зрозуміти, чи то він проходить крізь руїни, чи то вони — крізь нього. І потім вирішив, що цей процес є взаємним, як і творення людиною і Богом одне одного за своїм образом і подобою. Перебування в цій останній думці заспокоювало. В цю ж мить перед його очима постав дитячий майданчик, який одразу ж змінився пологовим будинком, драматичним театром, ринком, вокзалом, супермаркетом, шкільним подвір'ям, розбитою дорогою з легковиками, наче розірваними навпіл злобним велетнем. На швидкому перемотуванні мерехтіли мертві тіла, розпатрані будинки, розчавлені танками евакуаційні бусики... Тут Вадік збагнув, що не може навіть припуститися думки про те, що має до цього навіть мінімальне непряме відношення. Інакше Дон Бодун відмовиться бути його вчителем і рятувати його з цієї суєти. Він став дихати 4 х 4, видихати довше, аби викликати в себе перед очима якусь більш-менш цивільну картинку. Намагався уявити пшеничне поле під блакитним небом, наче з якоїсь української листівки з Гугла. Вийшло так собі. Картинно-золотий пшеничний лан зайняв увесь кадр. Десь посередині почав розповзатися сірий бетонний прямокутник, в якому — Вадік був переконаний — зберігався його товар. Бєздєнєжних побачив невелику чорну точку, що влучила у прямокутник, і буквально за мить звідти почав валити яскраво-синій дим. Розплющив очі.

Дон Бодун затягнувся, але цього разу випустив не стовпи чи водоспади диму, не руїни, не вогонь, а щось абсолютно дивне. Вадік побачив це як порив прозорого вітру, який на мить спотворює-таки зображення. Чомусь він згадав про фільм «Хижак», який подивився сім разів за п'ять днів.

— Ну, що там? — беземоційно поцікавився шаман.

- Небо стало жовтим, мов бурштин, а дим – наче з лазуриту.

- Не ускладнюй. Небо насправді червоне, а дим, як завжди, чорний.

- Значить, я знову помилився.

- І не тільки в цьому.

Бєздєнєжних з острахом подивився на підлогу. Її не було. Замість паркету й килимка було нічого. Оте нічого й ніщо, яке лякає більше за все, що є й може бути, разом узяте. Шаман сипонув з люльки грудочку тютюну прямо собі в жменю й тисячолітнім рухом землероба засіяв іскрами безодню Вадікової кімнати. — Не треба дивитися в безодню надто довго, якщо не розраховуєш на взаємність, — додав він. Випрямив ноги з пози лотоса так, наче дійсно сидів на чомусь твердому, і хутко зіскочив, пройшовшись зверху по нічому, аби помилуватися своєю роботою.

- Ти думав, мене звати Дон Бодун? Я Дон Дрон, а для тебе – Дон Хуяк! – і_ви_слушаєтє_Маяк. Але в головному тобі пощастило. Димок діждав-таки тебе й забрав до себе. Думаєш, зхіба ти зараз такий розумний? Бо ти вже три дні як тушитє_свєт_слівайтє_воду! Ваше криворуке ППО з глазом_натянутим_на_жопу так збивало БПЛА, що бахнуло по твоїй багатоповерхівці. Кастанеду читать треба! Було.

— Слава Україні! — Вадік дав півня, бо був такий наляканий, що знак оклику в кінці згорбився до знака питання.

— Пізно, москалику. І не твоїм ротом це вимовляти, — сказав шаман, і ліжко під Вадіком почало нахилятися так, наче дійсно було дверима й відчинялося від себе. Він намагався вчепитися за край матраца, але марно.  — Обережно, двері зачиняються, — прокоментував Дон Дрон, і Вадік навперевертки полетів униз — туди, де на гілках диму та блискавок вже цвіли червоно-оранжеві квіти вибухів.

...це вогонь боліт неживий та годиться лиш на те, аби в нім у муках гинули вишукані жіночі трусики розміру доХ... Хів-L та з довгим рукавом; вогонь, що вони принесли на нашу землю, розлютив тих істот, які з прадавна на ній жили – у своєму рідному вогні. Тепер же для кацапів зіллються воєдино езотерика, психоделіка, кіберпанк та постапокаліптика – і про літературні вподобання чи світогляд їх ніхто не питатиме…

Всіх цьом, кота – двічі!

Поборемо!

Зображення: Reve